Міжнародний монреальський кінофестиваль — один із небагатьох (нарівні з Каннами, Берліном, Венецією) категорії А. Він проходить уже 24 роки. В цi днi весь Монреаль збирається в кінотеатрах.
Які нові (а може, й повернення старих) тенденції у кіно можна виявити дивлячись на фестивальний екран? Конкурсна програма включала 25 картин, а була ще позаконкурсна (кіновершки), фокус на кінематографі певної країни (у цьому році на Італії), кінематограф Латинської Америки, кінематограф завтрашнього дня, Канадська панорама, фільми для телебачення та світовий кінематограф: відображення нашого часу.
Приз Америк (головну нагороду) розділили два фільми — «Смак інших» Агнес Жауї, Франція, що відкрив фестиваль , та «Невинність» Поля Коксу, Австралія. «Смак інших» поставлений в іронічному ключі. Історія про те, як директор підприємства зустрічає актрису, в якої подруга — офіціантка, яка зустрічає охоронця, який працює разом із шофером, який возить декораторшу, яка є дружиною начальника підприємства, який хотів би товаришувати з артистами, які... Коротше, випадкового нічого не буває.
«Смак інших» — режисерський дебют актриси та сценаристки Агнес Жауї, демонструється у французьких кінотеатрах з весни. Його успіх перевершив — усі очікування. Офіційний сайт фільму в Інтернеті відвідало більше ніж 3,5 мільйони чоловік. Сценарій до фільму Агнес написала з П’єром Бакрі, з яким вони не розлучаються ні на сцені, ні у житті. Алжирець Бакрі, фігура теж досить відома у французькому кінематографі 80-х і 90-х. Він грав із Катрін Деньов у «Вандомській площі». А його роль у фільмі Люка Бессона «Підземка» стала культовою.
Емоційно насичений фільм австралійського режисера Пола Кокса. Це історія музиканта-пенсіонера, який виявляє, що його перша любов — Клара (яку він любив ні багато ні мало 50 років тому) — живе з ним в одному місті. Вони зустрічаються і розуміють, що півстолітня розлука не внесла ніяких змін в їхнє взаємне почуття. Дві літні людини відчули себе знову молодими коханцями і вирішили не втрачати часу.
Середній режисер міг би створити симпатичний зворушливий фільм про пару, на голову якої звалюються муки сумління (як-не-як, Клара заміжня), та всілякі інші перешкоди, по п’ятах за Кларою крадеться її знавіснілий від ревнощів чоловік і т. д. Кокс же створив ліричний і романтичний фільм без натяків на мелодраматичність мильних опер. Він показав у своїй картині, що любов (і зауважте, не платонічні зітхання, а сексуальні стосунки) так само природна для людей як у 20, так і в 70 років, що життя з віком не завмирає. І, напевно, саме такий оптимістичний, і разом з тим такий, що примушує замислитися над багатьма філософськими речами, підхід до життя і спонукав журі нагородити головним призом саме цю картину. Публіка погодилася з думкою журі, що буває далеко нечасто. Крім Призу Америк, «Невинність» отримала ще й приз публіки.
Спеціальним призом журі була нагороджена іранська стрічка «Запахом камфори, ароматом жасмину» Бахмана Фарманари. Іранський кінематограф — постійний учасник Монреальського кінофестивалю. Його фільми з року в рік користуються успіхом як у широкої публіки, так і у журі. Іранські режисери не від’їжджають без нагород. Безумовно, північноамериканців приваблює цей абсолютно інший підхід до життя і, відповідно, кінематографу. Кожен фільм дуже філософський. Щоб передати глядачеві ідею або думку картини, іранському кіно не потрібні ні закручені сюжети, ні дорогі костюми та масовка, ні спецефекти. Отже, не треба нічого того, на чому базується кіно американське. Усе просто до неможливості. Ця чарівність філософської простоти та іншого світу привертає увагу глядача.
«Запахом камфори, ароматом жасмину» Бахман Фарманара відзначив своє повернення до режисури після 20-літньої паузи. Він розповідає про режисера, якому цензура не дозволяє знімати фільмів в Ірані протягом двох десятиріч. Той у депресії. До того ж, умирають одне за одним його дружина та близькі друзі, що примушує Фар’ямі замислитися про кінець своєї кар’єри, якщо не життя. Але ж йому лише 55 років. У абсолютному відчаї він вирішує зняти фільм про власні похорони.
У своєму інтерв’ю Бахман Фарманара відзначив, що ця картина могла з’явитися на світ лише завдяки ліберальній політичній атмосфері країни останніх років. Він же намагався відобразити у своєму фільмі тенденції сучасного іранського суспільства.
Приз за кращий сценарій полетів в Італію, разом із сценаристами Пупі Аваті (який, до того ж, ще й режисер) і Антоніо Аваті та картиною «Танці літньої півночі». Ось де італійці просять філософію піти з першого плану. Та й про яку філософію може йти мова, коли показані молоді люди, які намагаються знайти під час щорічного балу супутників свого життя.
Закінчується ця історія досить життєво — як завжди, коли людина покладає на щось великі надії і не отримує цього. Трохи сумно. Але зовсім трошки.
Італійські фільми, показані на фестивалі, взагалі відрізнялися оптимізмом. Французи виявилися менш емоційними. Міка, героїня фільму Клода Шаброля «Спасибі за шоколад» покохала чоловіка кращої подруги. І що робить ця мила пані, яку зіграла Ізабель Юпер? Вона підсипає в коньяк подрузі снодійного. Та в дорозі засинає і розбивається. А Міка спокійно виходить заміж за коханого, стає чи не найкращою подругою його сина і шанує світлу пам’ять його першої дружини. Чому шоколад — дуже просто — Міка володіє великим виробництвом шоколаду, ще вона його любить сама варити і підливати в нього всілякі ліки та отрути... Фільм, поставлений за романом Шарлотти Армстронг, зроблений без зайвих емоцій. Ніякого італійського темпераментного з’ясування стосунків. Коли чоловік, через якого всі прикрощі й відбуваються, дізнається, що Міка вбила його першу дружину, він, звичайно, вражений. Проте він її просто спокійно питає — люба, чому ти це зробила? А вона йому відповідає так само спокійно (на очах з’являються сльози, але не більше) — знаєш, мені так захотілося...І все! Ні скандалу, ні розлучення. Запитання — відповідь.
Коли у метра французького кінематографа запитали на прес-конференції — а що ж буде далі, адже злочинниця розкрита? — він відповів: продовжувати варити шоколад. Філософ.
Ізабель Юпер з’явилася на фестивалі ще у двох картинах — «Дочки Короля» Патриції Мазі і «Сентиментальні долі» (Les destines sentimentales) Олів’є Ассаяса. Але приз за кращу жіночу роль вона отримала саме за фільм Шаброля, розділивши його з китаянкою Гонг Лі за її роль у фільмі «Розбита тиша» Сана Жу.
Нагороду за кращу чоловічу роль відвіз у Сполучені Штати Марк Руффало за роль у фільмі Кеннета Лонергана «Можеш розраховувати на мене».
Приз за кращу режисуру отримав чилієць Сільвіо Калоцці за фільм «Коронація». Калоцці вже неодноразово був нагороджений за свої картини у Венеції, Монтевідео і т.д., а в 1990 році був номінований на Оскар. Незважаючи на відсутність грошей на кінематограф в чилійському бюджеті, цього року було поставлено 16 картин, що є майже рекордним числом. «Держава, —поділився з журналістами С. Калоцці, — намагається всіма можливими силами допомогти розвитку культури та освіти. На цих двох пунктах поставлено акцент». Може й нам варто взяти цей досвід на озброєння.
На фестивалі особливо був відзначений внесок у кінематограф Франческо Розі (пройшла ретроспектива його картин 60-их років, які користувалися великим успіхом у глядачів), Кането Шиндо, Ома Пурі, Гонг Лі, Дейзм Гранадос, Адольфо Йорадо та Волкера Шльондерфа.
Після урочистого вручення призів гості, що поспішали з кінотеатру на прийом із нагоди закриття, мимоволі зупинилися на півдорозі до бального залу готелю Віндам, де їх уже чекали накриті столи та налиті келихи. На сцені, посеред площі Мистецтв, стояв Емір Кустуріца власною персоною. Із сигарою та електрогітарою. Екстравагантний, як і його картини. Югославський режисер і музикант привіз на фестиваль не фільм, а оркестр — «The No-Smoking Band». Для різноманітності. І грав для монреальської публіки аж 75 хвилин музичні теми зі своїх фільмів...
