Ця трагедія сталася в Ковелі понад сто років тому. Тоді вона сколихнула, приголомшила містечко: трагічно загинули молоді закохані люди. Та час минув, і про неї забули. Всі подробиці цієї історії знає 66-річна ковельчанка Марія Батраченко, яка почула її за випадковим збігом обставин. Просто неймовірно, але так іноді трапляється в житті.
ЖІНКА В ЧОРНОМУ
У центрі Ковеля є старе кладовище. Якимось дивом там уціліли пам’ятники минулих століть. Не торкнулися їх ні революції, ні війни. «Коли заходжу на цвинтар, то спочатку йду до однієї могили, — розповідає пані Марія. — Вона праворуч від входу, біля церкви. Мене ніби притягує туди. Адже я знаю історію людей, які там поховані. А почула її випадково, а може, й не випадково... — розмірковує ковельчанка. — Жінка, яка її розповіла, напевно, хотіла, щоб про цю трагічну любов не забули й наступні покоління.
Через кладовище, аби скоротити дорогу, я ходила до школи. Навіть не ходила, а старалася швиденько прошмигнути через нього, бо дуже боялася. Якось весняного дня поверталася додому, мені було тоді 13 років. Тобто це сталося 1956-го. Несподівано почула схлипування, я аж здригнулася. Біля одного поховання на лавці сиділа жінка в чорному вбранні: капелюшок з вуаллю, довге плаття й рукавички. Я тоді вчилася малювати і дивилася на людей як художник. Тому мене найбільше вразило, коли ця жінка білосніжною хустинкою витирала сльози. Такий вражаючий чорно-білий контраст. Ця незвичайна дама мені нагадала картину Івана Крамського «Незнайомка». А про цю таємничу могилу тоді в Ковелі старші люди згадували, що там поховані брат із сестрою та її коханий. Мені чомусь думалося, що всі вони загинули одного й того ж дня.
Загадкова незнайомка покликала мене. Я присіла поруч на лавці за металевою огорожею, і вона такою вишуканою російською мовою пояснила: «Я приїхала до Ковеля з Петербурга». Уже перша фраза, мене, як радянську піонерку, здивувала. Вона не сказала Ленінград, а назвала по-колишньому: Петербург. Жінка пояснила, що вона остання зі знатної родини Шумовських і спеціально приїхала відвідати могилу Раїси і Володимира. Бо вже, може, ніколи сюди не потрапить.
На пам’ятнику дві потьмянілі світлини: красивої дівчини в капелюшку, ліворуч — юнака у військовій формі. Під ними викарбувано напис: «Раиса Игнатьевна Шумовская, скончалась 1 декабря 1904 года на 18 году жизни» і «Владимір Игнатъевич Шумовскій, скончался 26 мая 1905 года на 19 году жизни». Поряд на другій могилі чорний обеліск без фотографії з підписом: «Борисъ Николаевичъ Гловачевскій, поручикъ 19 Драгунского Кинбурнскаго полка, скончался 19.XII.1904 г. 24 летъ. Миръ праху твоєму». У всіх різна дата смерті.
БЛИЗНЯТА ПОХОВАНІ В ОДНІЙ МОГИЛІ
Дивлячись на пам’ятник, дама в чорному розпочала свою розповідь.
«Дворянська сім’я Шумовських була середнього достатку. Вони виховували двох дітей-близнят: Раїсу і Володю. Коли дівчина підросла, батьки надумали доньку-красуню видати заміж за немолодого, але багатого графа. Рая ж покохала іншого, друга свого брата Володі — поручика Бориса Гловачевського — тоді в нашому місті стояв 19 драгунський кінбурнський полк, — і таємно з ним зустрічалася. Вони гуляли парком, складали плани на майбутнє, збиралися повінчатися і мріяли про діток.
Закохані дізналися про плани Раїсиних батьків, і поручик відразу відправився до них просити руку й серце їхньої дочки. Але старий Ігнатій Шумовський був невблаганним: бідний дворянин Борис Гловачевський — не пара їхній дочці. Батько, можна сказати, вигнав офіцера зі свого кабінету.
Поручик схвильований прийшов на останнє побачення в парку і розповів Раї про розмову з батьками. Тоді дівчина наполягла, що вони повинні померти. Ініціатором була Раїса. Попросила, щоб Борис спочатку вистрілив у неї, а тоді в себе... Вона померла одразу, а він ще промучився 18 днів і помер 19 грудня 1904 року. Закоханих поховали поруч. Але на цьому трагедія родини не закінчилася.
Батьки були приголомшені смертю дочки, і вони свідомо не повідомили синові Володимиру, який навчався тоді в Петербурзі в кадетському корпусі, про цю трагедію. Адже брат дуже любив свою сестру. Несподівано перестали надходити листи від неї та від друга Бориса. Володимир Шумовський щось запідозрив і в травні 1905 року приїхав на батьківщину. Коли дізнався від матері правду, то страшенно розгнівався й відразу пішов на кладовище. Вразливий юнак довго стояв на могилі, витягнув пістолет і вистрілив собі в скроню...
Його поховали в одній могилі з сестрою. А поруч — поручик Гловачевський. Так трагічно закінчилася ця історія».
«Розповідь тієї жінки запам’яталася на все життя, слухаючи її, я плакала разом з нею, — продовжує пані Марія. — Це був монолог, вона хотіла виговоритися, з кимсь поділитися».
Разом з Марією Павлівною ми пішли туди. Жінка відзначила ще одну цікаву деталь: хтось донині доглядає ці могили. Щовесни — свіжі квіти, завжди все впорядковано і прибрано.
На цвинтарі завжди з’являються думки про швидкоплинність людського життя і про вічність. Наші герої вибрали смерть. Це в контексті сьогоднішнього дня можна говорити про те, що вони могли просто втекти в інше місто, таємно повінчатися. Але вони вирішили вмерти, адже молодості властивий максималізм. Невже не вартий уваги шекспірівський сюжет? Трагічна історія заслуговує на те, щоб про неї розповідали екскурсоводи і приводили на цю могилу людей. Події відбувалися в часи Лесі Українки, і цілком ймовірно, що Шумовські були знайомі з Косачами... Тобто для дослідників роботи непочатий край.
Таке прізвище міститься в багатотомній «Родословній книзі дворян Волинської губернії», виданій у Житомирі 1906 року. Згадуються Шумовські також і в «Адрес-календаре Волынской губернии на 1892 год».
«НЕТ ПОВЕСТИ ПЕЧАЛЬНЕЕ НА СВЕТЕ, ЧЕМ ПОВЕСТЬ О РОМЕО И ДЖУЛЬЕТТЕ»
Цими словами закінчується безсмертна трагедія Вільяма Шекспіра. Як відомо, описані події відбуваються в італійському містечку Верона за 100 кілометрів від Венеції. Сюди їдуть туристи з усього світу.
Ковель має своїх Ромео і Джульєтту — Раїсу Шумовську та Бориса Гловачевського — але чомусь цю історію екскурсоводи гостям міста не розповідають. Чому? Не знаємо чи не хочемо? Чи нам просто байдуже, краще поїдемо до Верони.
