Нелегке життя випало на долю Тараса Шевченка, 200-ліття якого відзначаємо наступного року. Складною була й доля багатьох пам’ятників, встановлених на його честь. 12 березня (за новим стилем) 1861 року відбувся грандіозний похорон — російський, український та польський прогресивний Петербург проводжав поета в останню путь. Поховали Шевченка з лавровим вінком на чолі, в дубовій труні, вставленій у дощану скриню, вкриту із середини шаром свинцю. 58 днів прах поета пролежав на Смоленському кладовищі. Коли було отримано дозвіл на перепоховання в Україні, труну викопали із землі, вклали у соснову домовину, оббиту свинцевими пластинами та обкуту залізними смугами, й, вкривши червоною китайкою, на спеціальному возі перевезли на вокзал. Відтак, залізницею до Москви, далі — на возі поштовим трактом до Києва, й потім — пароплавом — до Канева. Тут, на вершині Чернечої гори, викопали могилу й вимурували склеп, в якому встановили домовину з прахом. Над могилою насипали високий курган і встановили дерев’яний, а потому чавунний орнаментований хрест. Аж через два місяці після смерті душа Тараса знайшла свій прихисток в Україні. А суть живущі почали домагатися права увічнення пам’яті національного Генія.
І найпершим відомим пам’ятником поету і художнику можна вважати невелике мармурове погруддя Шевченка на округлій колоні-п’єдесталі, встановлене 1881 року у колишньому Новопетровському укріпленні (нині форт Шевченка) на півострові Мангишлак... Пам’ятник проіснував до 1920 року, аж поки його не зруйнувала революційна кіннота невстановленого забарвлення.
1889 року у Харкові, з ініціативи Христини Алчевської, на газоні перед жіночою недільною гімназією, якою вона опікувалася, на невисокому постаменті було встановлено мармурове погруддя роботи скульптора В. Беклемішева, професора Петербурзької академії мистецтв (нині воно зберігається в Державному музеї Т.Г. Шевченка у Києві). Свого часу цей бюст іменували «нелегальним пам’ятником Кобзаря», бо російський уряд усілякими методами перешкоджав проведенню конкурсів 1909-1913 років на створення та спорудження пам’ятника у Києві (скульптори Ф. Балавенський, М. Паращук, Г. Кузневич, М. Гаврилко та інші), не дозволяючи збирання коштів на його виготовлення. А на могилі Тараса постійно чергували жандарми, в обов’язки яких входило «пресекать сборища и вольнодумства».
Але не лише російський царський режим старався витравити з сумління українського народу пам’ять про Кобзаря, а й пропольські урядовці «найяснішого австрійського цісаря» теж всілякими методами перешкоджали увічненню пам’яті «хлопського зграйці». І хоч на сторінках львівського москвофільського журналу «Зоря» за 1892 рік читаємо, що «українсько-руський нарід може без огляду на кордони звеличити свого геніяльного поета величавим пам’ятником», то, коли 1899 року представники української національно-прогресивної інтелігенції звернулися у Львівський магістрат за дозволом на встановлення перед будинком Наукового товариства ім. Т. Шевченка (нині Винниченка, 26) бронзового погруддя поета, виконаного польським скульптором Ципріяном Годебським у Парижі й пересланого до Львова, то польські пани, які керували у магістраті, зустріли цю ініціативу вкрай вороже. Адже поряд, на пагорбі, знаходився палац католицького архієпископа і пам’ятник «схизмату і гайдамаці» міг би зіпсувати спокій його преосвященству. Нині цей бюст експонується у Національному музеї Львова.
А першим пам’ятником, першим матеріальним виявом пам’яті народної до великого поета на Галичині став монумент у вигляді білої колони, яку вирубали каменярі-гуцули на Сокільській скелі над Черемошем поблизу села Тюдова наприкінці 80-х років ХІХ століття. На колоні було вирізьблено полум’яні слова поета:
Схаменіться!
Будьте люди, бо лихо
вам буде.
Розкуються незабаром
заковані люди —
Настане суд...
Ще однією з перших форм пам’яті стали, так звані, Шевченкові могили, які люди насипали на кшталт канівської в ювілейні дні до річниць поета. Як свідчить тогочасна українська преса, у селі Балинці на Станіславщині з ініціативи вчителя місцевої школи В. Барнича жителі висипали високу могилу, назвавши її іменем поета. На відкритті меморіалу виступав письменник Василь Стефаник. Таким же чином було вшановано пам’ять Кобзаря в селах Вовчиці та Горбачі Щирецького повіту. А у селі Добряни на Стрийщині до цього часу шумлять могутніми кронами два дуби, посаджені селянами в столітні роковини народження Шевченка.
Першим портретним пам’ятником Шевченка на Львівщині стало погруддя поета, встановлене на постаменті у вигляді пірамідальної скелі з чотирикутним цоколем, на якому вирізьблено розкриту книжку. Спорудили його на кошти жителів села Лисиничі біля Львова 11 вересня 1911 року. Напис на постаменті свідчить, що це перший пам’ятник Шевченкові на західноукраїнських землях. У цьому ж році в селі Урич у гірській скелі фортеці Тустань було вмуровано меморіальну дошку на честь поета.
Ще один пам’ятник Шевченкові було відкрито 28 вересня 1913 року у Винниках під Львовом за проектом архітектора О. Лушпинського та невідомого скульптора з майстерні А. Яворського. У часи лихоліть Першої світової війни погруддя було пошкоджено. І лише 1923 року, усупереч польським шовіністичним властям, у Винниках було створено «запомоговий комітет», який займався збором коштів на відновлення пам’ятника і клопотав перед Львівським повітовим староством про дозвіл на відкриття. Завдяки наполегливому старанню 1924 року пам’ятник було відновлено й встановлено нове погруддя роботи скульптора А. Коверка. Але дозвіл на урочисте відкриття було отримано лише 25 березня 1925 року.
У центральній Україні монументальні пам’ятники Шевченку ведуть свою історію від кубо-конструктивістського пам’ятника у Ромнах, створеного за проектом скульптора І. Кавалерідзе 1918 року. Тимчасові пам’ятники — гіпсові погруддя було встановлено у Києві 1919 року скульптором Ф. Балавенським (зруйновано денікінськими військами) та 1920 року скульптором Б. Кратком. Цей автор створив погруддя й для Харкова — 1921 року. Ряд тимчасових пам’ятників-погрудь було встановлено в Одесі, Чернігові, Броварах та інших містах. Всі ці портрети продовжували дореволюційну лінію трактування образу поета-народника в дусі академічно-реалістичного спрямування, опираючись на портретні риси посмертної маски поета.
1925 року І. Кавалерідзе виконав пам’ятник із залізобетону для Полтави, К. Терещенко із чавуну для Канева (1923) та залізобетону для сіл Кирилівка (1929) та Моринців (1930). На превеликий жаль, ці пам’ятники було знищено з початком Другої світової війни.
У 1930-ті роки, коли у селах Україні лютував голодомор, коли тисячами щомісяця відсилали у концтабори людей, коли розстрілювали літераторів «українського Відродження», а горезвісного 1937-го знищення української інтелігенції досягло свого апогею, наче насмішкою над усім уцілілим народом стало оголошення конкурсу на проект пам’ятника Шевченкові у Харкові, Києві та Каневі. Точну характеристику цій події дає один із найбільших авторитетів, що стояв біля джерел комуністичного тоталітарного режиму — Лейба Бронштейн (Троцький): «Сталинская бюрократия возводит памятники Шевченко, но с тем, чтобы покрепче придавить этим памятником украинский народ и заставить его на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников».
І, відповідно, переміг на цьому конкурсі не проект українських мистців — а три варіанти проекту «інтернаціональних» авторів — скульптора М. Манізера та архітекторів Й. Лангбарда та Є. Левінсона. Якщо монументи у Харкові (1935) та Києві (1939) відповідали канонам героїзованого революційного монументалізму тоталітарної доби, то композиція на Чернечій горі стала символом радянського блюзнірства. Ось як трактує її київський архітектор-дослідник В. Вечерський: «За давнім українським звичаєм над місцем вічного спочинку видатних людей насипали високу могилу й ставили хреста — дубового чи камінного. При цьому ніколи не передбачалося можливості зійти на саму могилу, топтатися по ній — бо це — гріх!.. З точки погляду української національної культури, абсурдність архітектурно-художнього вирішення могили Шевченка в Каневі полягає ось у чому:
— могилу перетворено на рекреаційний атракціон — оглядовий майданчик;
— замість традиційного хреста на могилі православного християнина Шевченка, який ніколи не зрікався своєї віри, поставлено химерний постамент — щось середнє між традиційною юдейською поховальною стелою і модернізованим єгипетським обеліском. Така архітектурно-пластична форма не характерна для України і слов’янської цивілізації взагалі, навпаки, обеліск — це усталений тисячоліттями атрибут (як і червоний граніт, яким облицьовано пам’ятник) багатьох східних деспотій, від Єгипту і Персії до елліністичних сатрапій Близького Сходу;
— обеліск вінчає на великій висоті маленька людська фігурка, немасштабна щодо постаменту, що перетворює образ поета на такого собі поганського божка, вознесеного над людською юрбою для поклонів, офір, куріння фіміаму.
Манізерські пам’ятники завершують монументальну шевченкіану довоєнного періоду.
На період «холодної війни» припадають ювілейні шевченківські 1961 та 1964 роки, коли образ поета набув рис політичного перегону — «хто — кого».
У Москві три українські скульптори М. Грицюк, Ю. Синькевич, А. Фуженко терміново зводять грандіозний чотирнадцятиметровий монумент — гранітна брила і бронзова постать з хрестоматійною головою Шевченка. Уряд Хрущова дійсно «догнав і перегнав Америку», відкривши московський пам’ятник 10 червня 1964 року — на 17 днів швидше, ніж американці.
У Вашингтоні «українські буржуазні націоналісти» — скульптор Леонід Молодожанин (Лео Мол) та архітектор Радослав Жук створили чи не найцікавіший образ поета, відійшовши від стереотипу «селянського революціонера-демократа» до «національного інтелігента-романтика», яким зображав себе сам Шевченко у автопортретах, створивши образ того Шевченка, який у свої 26—30 років написав поеми «Гайдамаки» «Невольник», «Великий льох», поезії «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», «Сон» та й врешті-решт «Заповіт». На відкритті пам’ятника Дуайт Ейзенхауер високо оцінив його як такий, «що дає моральну силу боротися проти тиранів». А «Шевченківський словник», що видано у Києві 1978 року, про авторів цього пам’ятника навіть не згадав.
На превеликий жаль подальші пам’ятники Шевченкові, створені за останнє сорокаліття українськими скульпторами, більшою чи меншою мірою повторюють традиційні схеми усталеного трактування образу «бунтаря-страдника постсолдатського періоду», а про львівський, якого «так давно очікував галицький П’ємонт», і говорити не доводиться.
За майже двадцятиліття української незалежності не створено ще українськими мистцями національного символу Поета, як і державними мужами-політиками — національного символу Президента.
