Чи можуть єпархії Московського патріархату в Україні бути українськими не за територіальним розміщенням, а за суттю? Чи реальне її об’єднання з іншими православними церквами? У митрополита Олександра Драбинка («Повна канонічна незалежність — це єдиний шлях...», «День» №86—87 від 20—21 травня 2016 року) та професора Петра Кралюка думки з цього приводу виявилися протилежними. Що відповідає гострій дискусії в суспільстві. Чи можна досягти взаєморозуміння? Тільки шляхом широкого громадського обговорення, переконаний експерт «Дня», професор Олександр САГАН.
Два роки тому на сторінках газети «День» у мене виникла дискусія з Юрієм Чорноморцем. Мій опонент доводив, що в Українській Православній церкві Московського патріархату (УПЦ МП) існують серйозні проукраїнські сили, і що цілком імовірним є об’єднання православних церков України й створення єдиної Української помісної православної церкви. І що УПЦ МП зовсім не проти об’єднавчого процесу. Навпаки — гаряче підтримує цей процес. Я ж, зі свого боку, доводив, що це зовсім не так. А невиразні заяви з боку представників УПЦ МП щодо готовності об’єднання з іншими православними церквами не варто сприймати всерйоз. Це — лише гра. І що в УПЦ МП спостерігається посилення антиукраїнських елементів.
Думаю, час розставив крапки над «і» в цій дискусії. Жодного об’єднання не відбулося. Навпаки, посилилась конфронтація між православними церквами в Україні. Водночас спостерігаємо зростання антиукраїнських настроїв у середовищі УПЦ МП, передусім серед керівництва цієї конфесії.
• Дискутуючи з Юрієм Чорноморцем, я теж помилявся в окремих моментах. Зокрема, переоцінював «українськість» колишнього керівника УПЦ МП Володимира (Сабодана) та його оточення, а також вплив проукраїнських сил у цій конфесійній структурі. За ці два роки стало зрозуміло, що ці сили в УПЦ МП маргіналізовані й не відіграють практично ніякої ролі. Ні про яку «українзацію» цієї конфесії не може йтися, ні тим більше — про її об’єднання з іншими православними церквами.
Однак останнім часом помітно активізувалися деякі діячі УПЦ МП, котрі позиціонують себе як наступники «проукраїнського» митрополита Володимира (Сабодана). Зокрема, вони видають різноманітну літературу, яка пропагує спадок цього церковного ієрарха, виступають із різноманітними ініціативами, проектами. Також з’явилися інтерв’ю з ними на сторінках «Дня». Маються на увазі інтерв’ю із Георгієм Коваленком і митрополитом Олександром (Драбинком). Але якщо Коваленко представляє самого себе (і це він зараз постійно підкреслює), то інтерв’ю із Драбинком виглядає серйозніше. Адже він не лише митрополит, а й людина, що сприймається як «духовний син» Володимира (Сабодана).
• Назва інтерв’ю дуже промовиста «Повна канонічна незалежність — це єдиний шлях...» Розмова з митрополитом Переяслав-Хмельницьким та Вишневським Олександром (Драбинком) — про Помісну церкву та єднання українського православ’я». У людини, яка не дуже розуміється в тонкощах церковної політики, після прочитання цього інтерв’ю, може скластися враження, що УПЦ МП вже зараз готова йти на об’єднання з іншими православними церквами України.
• Але звернімось до деяких міркувань митрополита Олександра. Отже, він говорить: «Питання автокефалії постало ще 1991 року, коли необхідність повної канонічної незалежності нашої Церкви в нових історичних умовах була констатована Собором УПЦ 1—3 листопада в Києві. До речі, цьому Собору передувало обговорення ідеї автокефалії в єпархіях. І тоді на єпархіальних зборах у різних регіонах України ідея законної автокефалії набула значної підтримки духовенства і мирян. Не відкидали ідею автокефалії й учасники Харківського собору. Далі Драбинко цитує один із документів цього собору: «Ми не лише одностайно схвалюємо і підтримуємо устремління Української православної пастви до повної незалежності, а й робимо всі заходи, щоб законним шляхом вирішувалося це життєве питання нашої Церкви».
• Начебто все правильно. Драбинко навів реальні факти. Але виникає простеньке питання: якщо майже 25 років тому архієреї УПЦ МП одностайно схвалювали й підтримували «устремління Української православної пастви до повної незалежності» і буцімто робили «всі заходи» для цього, то чому ми так і не маємо Української помісної православної церкви, зате отримали ще більш глибоке розділення серед православної пастви? Невже майже чверть століття мало для цього, щоб зробити реальні кроки для створення автокефальної православної церкви в Україні? Адже змінилося одне покоління. Термін немалий — тим паче в наш динамічний час. Скільки ще треба, аби виникла в нас незалежна православна церква? На це запитання Драбинко не дає відповіді.
• І не дивно. Реальні факти, спеціально підібрані й вирвані з контексту, можуть бути інструментом створення викривленої картини. Дозволю собі звернутися до далеких уже подій майже 25-літньої давнини. Справді, 1—3 листопада 1991 р. відбувся Собор УПЦ МП під керівництвом тодішнього митрополита київського, а нині Патріарха Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) Філарета (Денисенка), на який прибули українські єпископи, представники єпархій, монастирів та духовних шкіл. На цьому Соборі було ухвалено постанову, щоб звернутися до Московського патріарха та єпископату Російської православної церкви (РПЦ) про дарування УПЦ МП повної канонічної самостійності, тобто автокефалії. Це звернення підписали всі (!) українські архієреї. Тобто процедура відповідала православним канонам. Однак дуже скоро московські емісари попрацювали з українськими ієрархами, і троє з них, у т. ч. й нинішній керівник УПЦ МП Онуфрій (Березовський), відкликали свої підписи.
• Далі почалася кампанія проти митрополита Філарета. 31 березня — 5 квітня 1992 р. на Архієрейському соборі РПЦ він у своїй доповіді обґрунтував необхідність автокефалії для УПЦ МП. Але російський єпископат не захотів розглядати це питання, постановивши, що воно має розглядатися на Помісному соборі. Натомість від Філарета почали вимагати зректися Київської митрополії й, відповідно, керівництва УПЦ МП. Під величезним тиском цей архієрей пообіцяв обрати нового главу очолюваної ним церковної структури. Але, прибувши до Києва, не став цю обіцянку виконувати. Тепер московські батюшки звинувачують Філарета в тому, що той не дотримався своєї обіцянки. Воно, звісно, так. Щоправда, в постанові цього ж Архієрейського собору чітко було прописано, що Помісний собор РПЦ розгляне питання автокефалії УПЦ МП. Помісний собор, який нарешті відбувся 2009 р., це питання так і не став розглядати. Не наполягав на його розгляді й тодішній керівник УПЦ МП Володимир (Сабодан). Отож, виникає питання, хто більший «клятвопорушник» — Філарет (Денисенко) чи Московський патріархат?
• Потім було проведено відповідну роботу з єпископами УПЦ МП, які раптом відмовилися від автокефалії. Хоча незадовго перед цим всі вони були «за». 27 травня 1992 р. був спеціально скликаний у Харкові собор УПЦ МП, який виглядає сумнівним із канонічної точки зору. На цьому соборі було обрано нового главу Церкви. Ним став присланий із Москви Володимир (Сабодан), який, до речі, не брав участі в роботі собору, оскільки в той час перебував у Фінляндії. Кремлівські куратори собору настільки не довіряли українським єпископам, що вирішили послати в Україну варяга. Певно, варто дати об’єктивну оцінку цьому соборові. Тут мимоволі напрошуються паралелі із Львівським собором 1946 р., учасники якого зазнавши тиску Москви, пішли на ліквідацію Української греко-католицької церкви. Щодо Харківського собору 1992 р., то він поставив хрест на створенні Української помісної православної церкви. Москві, зрозуміло, така Церква була не потрібна, оскільки вона могла б стати важливим інструментом і українського національного відродження, і українського державотворення. Москві ж потрібно було розбудовувати в Україні «русский мир», що вона успішно робила. І займалася тією справою передусім УПЦ МП.
Драбинко в своєму інтерв’ю про ці речі не говорить. Навпаки, всіляко намагається представити в найкращому світлі свого наставника — митрополита Володимира (Сабодана), який понад двадцять років очолював УПЦ МП. Мовляв, він піклувався про те, щоб розв’язати питання церковного розколу в Україні. Так, цей ієрарх робив нібито гарні заяви з цього приводу. Але чи йшла справа далі цих заяв?
• Щоб зрозуміти, хто такий Володимир (Сабодан) і яку церковну політику він реально проводив, варто звернутися хоча б до деяких відомих моментів його біографії. Отже, народився він 1935 р. на Поділлі (у селі Марківці Летичівського району Хмельницької області) у селянській родині. Щоправда, попри своє українське походження, він у дорослому віці ідентифікував себе як росіянин. Свідчень цього є більш ніж досить. Після закінчення Меджибізької середньої школи Віктор (це його мирське ім’я) Сабодан навчався в Одеській духовній семінарії (1954—1958). Потім 1958 р. вступив у духовну академію в Ленінграді, яку закінчив 1962 р. зі ступенем кандидата богослов’я. Незадовго після цього був висвячений дияконом, ієреєм і прийняв чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира.
• 1965 р. Володимир закінчив аспірантуру при Московській духовній академії і став ректором Одеської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. 1966 р. його призначили заступником начальника Руської духовної місії в Єрусалимі. 23 червня 1966 р. він став єпископом звенигородським, вікарієм Московської єпархії з дорученням виконувати обов’язки представника Руської православної церкви (РПЦ) на Всесвітній раді церков.
Але з якихось причин ця блискуча церковна кар’єра перервалася. Новий кар’єрний підйом Володимира почався в 1973 р., коли його призначили єпископом дмитрівським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії та семінарії. Того ж року він був возведений у сан архієпископа.
Після возведення в сан митрополита 16 липня 1982 р. Володимир очолив Ростовську й Новочеркаську єпархію в Російській Федерації. 1984 р. його призначили патріаршим екзархом Західної Європи. 1989 р. Володимир тимчасово управляв Гаазькою єпархією (Голландія).
1988 р. став членом Центральної виборчої комісії під час виборів народних депутатів СРСР. Того ж року отримав орден Дружби народів.
• Що реально стоїть за цими відомими фактами в житті колишнього голови УПЦ МП, можемо лише здогадуватися. Принаймні виникає питання, як це Володимирові у відносно молодому віці (йому ледь тоді виповнилося 30 років) вдалося потрапити за кордон — та ще й в таку проблемну країну, як Ізраїль. Потрапив він і в країни Західної Європи. А в той час проста радянська людина так просто за кордон не потрапляла. Тим паче — священнослужитель. Але якщо він співробітничав із владою, чинив те, що йому наказували радянські куратори, — то це було можливим.
Дещо дивно виглядає й те, що Володимир 1988 р. став членом Центральної виборчої комісії в СРСР. У той час у країні зберігалася командно-адміністративна система, і це призначення викликає чимало питань.
Зрештою, дивним виглядає й обрання Володимиром митрополитом Київським у 1992 р. Адже він не належав до архієреїв УПЦ МП і навіть, як зазначалось, взагалі не був присутній на соборі.
• Зрозуміло, ця людина цілком влаштовувала Москву і проводила її церковну політику на українських землях. Щоправда, здійснювалися спроби представити митрополита Володимира проукраїнським діячем. Він міг сфотографуватися в сорочці-вишиванці, з дітками, одягнутими в національні українські костюми, зробити певні проукраїнські заяви. Насправді ж, під керівництвом Володимира (Сабодана) розбудовувалися структури УПЦ МП, які знаходилися в жорсткому протистоянні з іншими церквами України, передусім православними. На низовому рівні значна частина (якщо не більша!) представників духовенства УПЦ МП цілком свідомо розпалювала релігійну ворожнечу, обзиваючи прихильників Української православної церкви Київського патріархату «розкольниками», а також пропагувала «русский мир».
Певно, зовсім невипадково 2011 р. президент Віктор Янукович надав Володимиру (Сабодану) звання Героя України.
• Звісно, прихильники цього ієрарха, зокрема Олександр (Драбинко), можуть сказати, що вони за часів Януковича зазнали деяких «гонінь». Насправді, йшлося не про якісь «ідейні» речі. Йшла банальна боротьба за церковну владу. Бо коли Янукович на другому році свого правління почав активно займатися узурпацією влади, він вирішив, що має повністю контролювати УПЦ МП, вірним якої він себе постійно позиціонував. Із цією метою тодішній президент України планував поставити на чолі цієї структури свою людину.
• Але повернімося до інтерв’ю Олександра (Драбинка). Він — людина по-своєму щира. І може мимоволі сказати про такі речі, про які інші архієреї УПЦ МП мовчать. Проговорився він і в цьому інтерв’ю. Наведу його слова: «Сьогодні в Україні лише лінивий не критикує Святійшого патріарха Кирила. Одним не подобається його екуменічна відкритість. Іншим — його позиція у питанні української автокефалії. Але спробуймо зрозуміти ситуацію, в якій нині перебуває Святійший патріарх Кирил. Політичні еліти та народ Росії сьогодні марять імперією, марять відновленням величної радянської державності. Надати автокефалію Українські церкві в таких умовах було би рівнозначно виклику російській владі та настоям більшості церковного народу в Росії... А тепер уявіть, що патріарх завтра ставитиме питання про повну канонічну незалежність Української церкви. Реакція може бути абсолютно деструктивною та руйнівною для єдності російського православ’я».
Як на мене, тут Драбинко сказав три важливі речі. По-перше, він визнав, що надання автокефалії для Української православної церкви реально залежить не від волі керівництва РПЦ, а від керівників Російської Федерації. Уже не кажучи про позицію УПЦ МП чи самого митрополита Олександра (Драбинка). По-друге, Драбинко намагається виправдати патріарха РПЦ Кирила, в т. ч. його небажання надати автокефалію УПЦ МП. І нарешті, по-третє. Схоже, митрополит Олександр більше переймається єдністю російського православ’я, ніж незалежністю українського.
• Залишається тільки питання, навіщо «українофілам» від УПЦ МП розказувати про автокефалію Української православної церкви, коли вони розуміють, що це все фата-моргана. Проблема в тому, що нині ця церковна структура серйозно скомпрометована своїми антиукраїнськими діями. Чого лише вартує їхня непряма, а то й пряма підтримка проросійських сепаратистів на Донбасі. І щоб не відвернути проукраїнськи налаштованих вірних від УПЦ МП, для цього й почали подавати свій голос «українофіли». Питання лише в тому, чого вартує їхнє «українофільство».
