Розмова про пляшки та скляниці в побуті киян XIX — початку ХХ століть виявилась першою в новому році для проекту «LIKБЕЗ. Історичний фронт». Історики організували лекторій на базі Національного музею історії України, під час якого доступно і зрозуміло для пересічного слухача розповідають про минуле й викликають інтерес до його вивчення.
Кандидат історичних наук Сергій ТАРАНЕНКО не перший рік займається розкопками у столиці. Тривалий час він працював у Подільській археологічній експедиції, яка потім стала Центром археології Києва. Скляними знахідками зацікавився випадково, проте цей інтерес став одним із визначних у його діяльності.
За словами Тараненка, розкопки в заповіднику «Стародавній Київ» зазвичай здійснюються в режимі рятувальної археології. Це означає, що археологи за законом мають перевірити територію до початку будівництва, але так буває не завжди. Іноді доводиться працювати ледь не під екскаваторами, а буває, що фахівців навіть не допускають на будівельний майданчик. На території Подолу, яка належить до заповідника, верхній шар ґрунту (до двох метрів) займає так званий перекоп, який містить залишки побутових речей та будівельного сміття переважно ще з ХІХ століття. Там працівники експедиції і знаходили різноманітні пляшки та склянки.
Подібні сліди господарської діяльності зазвичай не вважаються археологічним матеріалом. Проте Сергій Тараненко з подання старшого колеги Віктора Тимощука зацікавився цими знахідками і почав їх збирати. Коли на початку 2000-х років колекція налічувала кілька сотень екземплярів, він почав «розкопувати» інформацію про них і знайшов лише монографії про українське художнє скло та гутне виробництво й кілька наукових статей. «Тобто такий потужний масив матеріалу практично не входив у науковий обіг. Якщо гутне скло й було предметом дослідження, то пляшки ХІХ — ХХ століть не привертали уваги, бо їх бачили, ними користувалися, а потім вони переставали бути цікавими і стояли на горищах. Але якщо їх багато, то вони можуть працювати як джерело», — розповідає Тараненко.
ДОЗА ЗДОРОВ’Я
Скляні пляшки в Європі, зокрема на українських землях, ще з XV століття використовувалися не лише для спиртних напоїв, а й для різних олій, оцту, соусів, маринадів, ліків, для сипучих речовин на кшталт тютюну чи маку. Проте найчастіше подільським археологам траплявся аптечний посуд. Найбільш ранній екземпляр зі знайдених належить до середини XVIII століття, проте з офіційних писемних джерел відомо, що ємності для аптек на теренах України виробляли ще в XVII столітті.
Перша аптека з’явилася на Подолі 1730 року. До середини ХІХ століття свої аптеки відкрили кілька відомих підприємців. На межі XIX — XX століть у Києві навіть існувала мережа безкоштовних аптек, де люди отримували ліки за рецептами. Відповідно, зросла також кількість необхідної скляної тари, з’явилися фірмові аптечні пляшки з написами. Найпопулярніший варіант — герб Російської імперії та написи «Аптека» і Pharmacia, траплялися й назви місцевих аптек.
У спеціальних приписах для аптекарів Російської імперії мали бути зазначені не лише можливі форми тари, а й те, для яких ліків вона призначена. Вигляд мав відповідати наповненню, а аптекарі при виборі посудини повинні були уникати якихось надмірностей. Пляшечки мали різні розміри, їхній об’єм визначався в унціях і був позначений на денці.
ОБОЛОНКА ДЛЯ АРОМАТУ
На початку ХХ століття в Російській імперії працювали 234 скляних заводи, з них 15 виробляли пляшечки лише для парфумів. За першість на теренах імперії змагалися двоє заводчиків — Альфонс Ралле та Генріх Брокар. Їхні фабрики не поступалися закордонним за асортиментом: вони пропонували покупцям майже 700 найменувань. Парфуми коштували не надто дорого. Кияни платили за вітчизняний продукт близько чотирьох карбованців за пляшечку, європейські можна було придбати приблизно за 15 карбованців.
У цій галузі форма ємності має особливе значення, тож іноді ці вироби виглядали як мистецькі шедеври. Проте скляні заводи не виробляли пляшок для окремих фірм. Парфумери змушені були обирати з каталогів універсальних моделей. Втім, траплялися й винятки, виготовлені за ескізами художників, які співпрацювали із заводами. У ХХ столітті під впливом модерністських тенденцій дизайн пляшечок розробляли відомі ювеліри, зокрема Фаберже.
Колекція містить також радянський екземпляр — пляшечку з написом «ТЭЖЭ». Розшифровка цього напису доволі прозаїчна — підприємство, яке потім стало головним парфумерним трестом у СРСР, називалося «Трест Жидкость». Не дивно, що народ намагався облагородити абревіатуру — придумував різні розшифровки (наприклад, «тіло жінки») або ставив її в один ряд з французькими прізвищами парфумерів дореволюційного періоду.
ХМІЛЬ І ГАЗ
Пляшок з-під спиртних напоїв археологи знаходили набагато менше. У XVIII столітті алкоголь вживали переважно у трактирах та інших «пунктах продажу». Лише міська верхівка могла дозволити собі пити вино на домашніх святах чи прийомах. Пересічні міщани зазвичай вживали горілку або менш хмільну варенуху.
Інтелігенція, спілкуючись з іноземцями й відвідуючи їхні прийоми, поступово звикла до якісних виноградних вин, а до вітчизняної продукції ставилася з презирством. Тому виготовлення пляшок для вина приносило набагато менше прибутку, аніж аналогічне виробництво для ліків чи парфумів.
На такі пляшки зазвичай ставили клейма. Перші скляні зразки з’явилися у Британії 1650 року. У Російській імперії було відомо понад 200 клейм. Не всі вони розшифровані, проте з деяких можна дізнатися рік виготовлення, об’єм пляшки та ім’я власника заводу чи винокурні.
Дещо інакше було із вживанням пива. Розливати його у пляшки почали ще за Катерини ІІ. Наприкінці ХІХ століття в Києві функціонували майже 30 пивоварних заводів. У пивних лавках цей напій подавали з соленими сушками, баранками, креветками чи раками по п’ять копійок за пляшку. Напій вищої якості можна було придбати за 12 копійок. Про доступність немісцевих сортів пива для міщан свідчать і знайдені на розкопках пляшки з Москви, Санкт-Петербурга та Естонії.
Обман та підробки існували і в ті давні часи. Наприклад, чи то пародія, чи неграмотна копія джину «Лондон», на пляшці якої — напис «Oldoli». Часто копіювали не лише назви, а й зовнішній вигляд пляшок. Але деякі виробники намагалися захистити свою продукцію. Наприклад, лікер «Бенедектин» мав сукупність елементів на пляшці, без якої продукт не можна було вважати справжнім. Спроби підробки все ж здійснювалися, і чи знали тодішні кияни, як розрізняти справжній напій та сурогат, — інше питання.
Популярними серед нечистих на руку трактирників (причому не тільки на українських теренах, а й по всій Європі) були пляшки-брехухи. Зовні вони виглядали стандартними, але увігнуте дно непомітно зменшувало об’єм і давало змогу обманювати неуважних чи нетверезих покупців.
Мінеральні води здобули шалену популярність серед киян у ХІХ столітті. Відповідно, збільшилася кількість тари для них. Як правило, на таких пляшках була позначена назва розливального закладу або випускової фірми. Великим попитом користувалися зельтерська (з природною газованістю) та содова (зі штучною). Київ мав свого відомого виробника. Едуард Неметті побудував свій завод мінеральних вод на Андріївському узвозі й випускав 870 тисяч пляшок на рік. Судячи з кількості, вода продавалася не тільки у Києві, а й в інших містах імперії, можливо, навіть за кордоном.
ТУФЛІ ДЛЯ ЛАКІВ
Поєднання функціональності та естетичності спостерігалося і в ємностях для технічних речовин. Лейбл фірми «Зінгер» можна було побачити не тільки на швейних машинках, а й на пляшечках з мастилом для них. У скляній туфлі зберігалася рідина для розм’якшення шкіри в новому взутті. Використовувалася така тара і для лаків, фарб, оліф, мастил, чорнила...
Отже, скляні вироби в ХІХ столітті стали невід’ємною частиною побуту киян. Містяни ставали освіченішими, їхні доходи зростали, тому вони починали більше дбати про своє здоров’я, зовнішність, речі. Пластику тоді ще не було, тож скляна тара стала незамінною у зберіганні широкого спектра речовин. Тому Сергій Тараненко вважає, що колекція пляшок, яку він зберігає, є доволі інформативним джерелом про умови життя тогочасного Києва. Він передавав пляшки до музеїв Центру археології Києва, університету імені Бориса Грінченка, історико-культурного комплексу «Кочубеївський», проте і в нього залишилося чимало. Тож археолог готовий ділитися речовими джерелами з іншими музейниками.
