Нещодавно в Будинку кіно відбулася презентація картини «Копійка», показаної в межах проекту «Російське кіно: прем’єра в Києві», організованого «Росзарубежцентром», Національною спілкою кінематографістів України і Міжнаціональним конгресом «Злагода». Свою нову роботу представляв автор — режисер Іван Диховичний.
КІНО-АНЕКДОТ
Стрiчка Диховичного незвичайна. Фільм, який не вкладається в певні жанри. Це кіно-притча, кіно-анекдот. Це, власне, розповідь про наше колись спільне життя, що стало вже історією, де головний герой — «Жигулі» — перша радянська марка ВАЗ-2101, названа в просторіччі «Копійкою», про яку мріяли мільйони людей. За три десятиріччя автомобіль встиг побувати в різних руках: від члена політбюро до карткового афериста, від кагебешника до путани, від місцевого Кулібіна Бубуки до фізика-дисидента, від знаменитого актора до «нового росіянина». Йдуть роки, власники «Жигулів» міняються, а автомобіль не горить і не тоне, приносячи комусь успіх, а комусь нещастя...
Картина «Копійка» викликає подвійні почуття. Начебто і знято талановито, все пізнаване, але так тоскно після перегляду на душі. («День» у № 237 рецензував фільм). Творцям варто б було писати, що їхню стрічку дітям до 16 дивитися не рекомендується. У фільмі смачно, без купюр, матом лаються. Незважаючи на те, що за тих часів у нас говорили, що сексу в СРСР немає, на екрані ним багато займаються. А чим далі дивишся кіно, тим суворіше — крові, після бійок і мафіозних з’ясувань, також більш ніж достатньо. Ось і вилітають мами з татами, виводячи дітей, щоб не травмувати їхню психіку: ще надивляться чорнухи за своє життя. Молоді глядачі, які виросли на американському кінематографі, на запропоновані сюжетом кінопристрасті дивляться здивовано. Їм нудно, нецікаво. У залі залишаються найстійкіші глядачі, які жадають довідатися, чим, власне, фільм закінчиться, і ті, хто побачене сприймає як дзеркало. Навіщо ж на нього нарікати, коли в тебе пика перехняблена?
НАРОДЖЕННЯ «ДИТЯТКА»
Стрічка вийшла дивною й не для всіх. Вона не для масового глядача й не для естетів, а скоріше для кіногурманів і поцінувачів не просто російського, а радянського кінематографа. З цією думкою режисер цілком згоден. Його робота народжувалася дуже складно, не менш проблематична і її прокатна доля.
— П’ять років я не міг запустити «Копійку», — признався Іван Диховичний. — Сценарій декілька разів ми з Володимиром Сорокіним дописували, вставляючи різні шматки, але пристроїти своє «дитятко» все одно ніяк не могли. Держава нам не дала на зйомки жодної копійки. Довелося шукати спонсорів. Дивно, але багато бізнесменів, що зробили свої капітали за останнє десятиріччя, виявилися ретроградами. Нам пропонували що-небудь додати в сценарії. Знімати не про «Жигулі», а про «Ситроен» чи «Пежо». Дописати те і це, а ось потім обов’язково почнемо знімати. Коротше, обіцянки-цяцянки. Дивно, нині ж інші часи — немає цензури, але виявилося, що перепон не менше, а може, й більше, ніж колись.
Мені пригадалося, як мій друг Сергій Соловйов ніяк не міг отримати дозвіл на зйомки фільму «Чужа Біла та Рябий». Сценарій постійно повертали на доопрацювання. Він втомився від ходіння кабінетами, надумав зайнятися іншою роботою про непрості стосунки Івана Тургенєва та Поліни Віардо, але й цю ідею тогочасний директор студії «Мосфільм» Сизов також поховав. Коли Сергій розповів про свої поневіряння, я йому порадив у сценарії «Чужа Біла...» зробити дві поправки: на початку й у фіналі додати, що це спогади хлопчика, який згодом став космонавтом. Повна нісенітниця, але спрацювало! За три дні Сергія викликав Сизов. Встав із-за столу, поплескав по плечу й сказав: «Сценарій — прекрасний, гідна тема. Для фільму відкрито зелену вулицю». А наприкінці бесіди раптом запитує: «Слухай, а твій космонавт нічого іншого, окрім цієї нісенітниці, пригадати не може?» Але зйомки дозволив.
У «Копійці» в нас космонавт не літає. Купюр ми не робили. Мабуть, тому довго не могли знайти спонсорів. Гаразд, раніше, коли ми жили в радянські часи, існували урядовці, котрі уболівали за ідеологічні цінності. Вони боролися за свою ясну мету — збудувати комунізм. Але тоді всі знали правила гри, що можна і як обійти їх заборони. Нині також є кон’юнктура, і нувориші вважають, що за гроші вони можуть усе. Рівень безкультур’я сьогодні жахливий! Проблема в тому, що, змінившись візуально, змінивши систему цінностей, люди, власне, залишилися тими ж самими. Саме про це фільм.
ТАГАНКА
Мені докоряють, що в «Копійці» показано Володимира Висоцького гротескно: не кумиром із гітарою, а зі спущеними штаньми, таким, що кохає чужу дружину. Я Володю дуже добре знав, довгі роки працював разом із ним на Таганці. Ми товаришували. Любив його з усім тим, що в ньому було густо перемішано. Останнім часом з’явилася маса спогадів про Висоцького. У них така кількість брехні, пафосу: безглуздого й непотрібного. Для мене сила Володі в тому, що він був різним. Мав фантастичний хист актора, поета, але в нього бували й абсолютно страшні стани. Адже коли ви любите людину, то любите її як дитину, з усіма слабкостями, а не як ідола. У фільмі я спробував дати сторонній погляд на кумира поза сценою. Повірте, в житті все було ще крутіше.
Я пропрацював на Таганці в кращі її роки. Серед глядачів був цвіт нації: від Шнітке до Солженіцина. Причому ці люди приходили не лише на прем’єри, але й на рядові вистави репертуару. У залі й на сцені відчувалася якась аура свободи. Одним із авторів театру був колишній киянин Давид Боровський. Це він придумав Таганку, яку своїм талантом втілив у життя Юрій Любимов. Глядачі в театр приходили як по кисневу подушку для хворого. У колективі працювало ціле сузір’я акторів. До речі, 1981 року я вперше був із Таганкою на гастролях у Києві. Між іншим, віз на своїх «Жигулях» плаху з легендарної вистави «Пугачов» — вона не вмістилася у фургонi з декораціями. У той час у мене, серед небагатьох, було авто. Хоча я всю дорогу переживав, що не доїду, а плаха знесе мені самому голову. Я пам’ятаю, як нас захоплено приймали у вашій столиці. Це були фантастичні гастролі! Таганка — на піднесенні! Треба вам сказати, що з роками, на жаль, з театром сталися метаморфози. Бо можна так захопитися боротьбою, що не помітиш, що вже нема з чим боротися. Таганку заїла дивна мораль... Сьогодні театр став блідою тінню минулих днів. Трупу розколото на два колективи. Немає й тих акторів, заради яких приходили глядачі.
У МИСТЕЦТВІ НЕМАЄ ВІКУ
— Позажанровість зробила наш фільм живим і життєздатним. Я впевнений, що «Копійка» їхатиме далі й не заржавіє, — додав співавтор сценарію Володимир Сорокін, що брав участь у зустрічі. А Ольга Диховична, дружина режисера, що займалася монтажем стрічки та дебютувала в картині як акторка, з гумором процитувала кантовські рядки, які часто повторюють у «Копійці» її герої, говорячи «про найголовніше в житті»: «Зоряне небо над головою» та «Моральний закон всередині нас».
— Люди не міняються вже багато тисяч років. Багато проблем сьогоднішнього часу є результатом того, що наука й техніка стрімко розвиваються, а людина цього не встигає осмислити, — вважає Іван Диховичний. — З одного боку, одні підкоряють космос, а з другого, наприклад, в Афганістані діти не вміють читати, зате знають, як стріляти з автомата.
Мені докоряють у цинічності картини, начебто я підглядаю в шпарину замка. Але я показав життя без прикрас. А цинічніше за життя немає нічого. Не можна дивитися на стрічку з марксистського погляду. 70 років у нас з екранів показували красиве, дуже віддалене від реалій життя. У кіно — казка, бутафорський достаток, а в житті — занапащені 40 мільйонів людей. За радянських часів мистецтво часто бажане видавало за дійсне. А в нашому житті було все перемішане: прекрасне й потворне, піднесене й проза буття, біле й чорне. Я не згоден з тим, що наше минуле було лише бридким, але у мене немає й захоплення: ах, як чудово ми тоді жили. Сиділи на кухні й говорили «за жизнь», слухали пісні Висоцького, Окуджави, Галича.
Просто тоді ми були молодими, вважаючи, що все ще в нас попереду. Вміли радіти простим речам. Це потім у когось все склалося чудово, а дехто розгубився. Кожне покоління говорить попередньому, що воно прожило жахливе життя. Що за сталінської доби всі були катами, а зараз — бандити. Не можна історію починати з чистого аркуша, руйнуючи все дощенту та будуючи своє. Ми зобов’язані пам’ятати й знати минуле, але спробувати не повторювати помилок, наступаючи на старі граблі. У мене немає ностальгії за радянськими часами. Але не можна бути людьми без минулого...
Кіно, театр, література — в своїх кращих зразках мистецтво, безперечно, змушує людину співчувати, переживати побачене, прочитане, думати, аналізувати. Нам слід реанімувати кращу частину нашої душі. А знаючи свої вади, намагатися боротися з ними. Але якими засобами? Сьогоднішні кіно- та телеекран потонули у морі крові. Наприклад, американці створили цілу теорію, яка реабілітує фільми насильства. Твердячи: коли глядач дивиться бойовик чи трилер, покриваючись холодним від страху потом, то з нього виходить прихована агресія. Герої кришать, вбиваючи направо й наліво зовнішніх ворогів, забувши про внутрішніх. Але чорний бік душі — це тупик. Я гадаю, наша спільна хвороба — безпам’ятство, презирство до ближнього й відсутність будь-якої терпимості.
У «Копійці» вісім акторів грають 64 ролі. І це не театральний прийом. Абсолютний успіх фільму, що в ньому сформувався сильний акторський гурт. Неймовірно, але їх типажі нікуди з нашого життя не зникли, а трансформувалися вiдповiдно до обставин.
У мистецтві немає віку. Мені поталанило, що не лише в цій картині оператором був мій учитель Володимир Юсупов. Він є авторитетом не тiльки в професії, але й у житті. Бо він академік кіно, лауреат державних премій, коротше — живий класик. Незважаючи на досить солідний вік, Володимир Іванович дуже тонко відчуває пульс часу. Вже після першої моєї картини «Чорний чернець» ми стали однодумцями. У зйомках «Копійки» використано новітні кінотехнології, але глядач цього не помічає. Окрім Юсупова, 20% фільму знято оператором Олександром Ольховським. Його ви маєте пам’ятати за стрічкою «Москва». У Сашка абсолютно інший погляд: у стилі відео. Повинен признатися, що на подібний експеримент я пішов уперше і, на мій погляд, вийшло вдало. Бо тридцять років, про які розповідає фільм, — ціла доба. Так, музичними начерками 70—80-х є популярні пісні: івасюківська «Червона рута», хіт італійського дуету Аль Бано і Роміни Пауер «Фелічіта» чи «Белые розы» гурту «Ласковый май». Це декілька штрихів, але вони є знаковими для того часу .
РЕЙТИНГ, ПРОКАТ І...
За словами режисера, нинішнє уявне благополуччя російського кінематографа — міф. Так, начебто більше стали знімати. Є кінозрушення на телебаченні. Російські серіали значно потіснили зарубіжні, але це лише видима частина айсберга. Їх дивляться люди середнього віку, а молодь вважає за краще ходити до кінотеатрів чи дивитися новинки на відео. Виросло ціле покоління, яке не знає і не любить своє кіно. Ці діти віддають перевагу американській продукції. Тому у великого кіно дуже багато проблем.
— Бюджет «Копійки» дуже солідний — близько 3,5 мільйона. Але створення фільму — лише частина справи. Дуже важлива прокатна його доля. А тут повна сваволя, — сказав Іван Диховичний. — Аудиторія — це ще не все. Важливо, хто стоїть між творцями та споживачами. У сьогоднішніх глядачів — свої уподобання. Це покоління «Пепсі-коли» і «Макдональдсів». Я нічого не маю проти американської продукції. Але нинішні начальники, які відповідають за культуру, абсолютно не стурбовані тим, що відбувається з російським кіно. Реальна ситуація така, що кінозали і кінотеатри перебувають у приватних руках. Я не вдаватимуся до аналізу, чому так сталося, і зовсім не закликаю до перерозподілу власності. Але переконаний в одному: іноземні фільми варто обмежувати ціною на квитки. Так роблять у Європі, де квиток на іноземний фільм має коштувати дорожче на 30% ( а в Японії — на 60 %!). Таким чином захищається вітчизняна продукція та з’являється можливість конкуренції. У мене таке враження, що російський уряд більше уболіває про захист американського кіно, аніж свого. Дивуюся, звідки в них до бойовиків і трилерів така любов. Тому назвiмо речі своїми іменами! Сьогоднішні господарі кінотеатрів — бандити. Коли вони подивилися нашу картину, сказали: «Ні, ми її не показуватимемо. Це знущання з нашої культури»! Причому фільм вони власне й не бачили, піднявшись з крісел разом зі своїми довгоногими дівчатами на 10-ій хвилині перегляду, поїхали в своїх «Фольксвагенах» кудись вдалечiнь. Як можна з цими «новими росіянами» боротися? Вони — моралісти на словах. Перебувають у прямому зв’язку з американською програмою: у них є 40 фільмів щорiчно і не треба пускати жодну слов’янську продукцію. Хлопці роблять свої гроші й ні про що інше думати не бажають. Дивлюся я на цей «беспредел» — і немає ніякої надії, що ситуація скоро зміниться. Братки вхопили свій «пиріг» і захоплять ще. У Москві 50 кінотеатрів, але російське кіно їм не потрібне. Для них не є аргументом, що «Копійка» збирає повні зали. Вони мені парирують — ми не псуватимемо нашого глядача! Для них імідж — це все. Американське кіно — це круто!
За рейтингом наш фільм посідає четверте місце серед усіх фільмів (зосiбна й іноземних), випущених у прокат цього року. У Москві три тижні в п’яти залах, коли демонструвалася «Копійка», ми були лідерами. Ну й що? Нікого це не обходить. Це не гроші, а інше питання. Більш хитре. А головне, що погоду роблять демагоги. Що з того, що на засіданнях Думи кричать про засилля американської культури, а на практиці не лише не допомагають, а ухваленими законами ставлять палиці в колеса власному кінематографові. Тому наша «Копійка» не соціальний анекдот, як її називають деякі критики, а життя без прикрас...
ДОВIДКА «Дня»
Іван Володимирович Диховичний народився 1947 року в Москві. Закінчив Щукінське училище (майстерня В. Львової та Л. Шихматова). З 1970 по 1980 грав у Театрі на Таганці. Закінчив Вищі режисерські курси (клас Е. Рязанова). Поставив фільми: «Черный монах», «Прорва», «Музыка для декабря», «Копейка» та ін. Пише сценарії, автор та ведучий програми «Уловка- 22». Працював на НТВ. Нині головний режисер каналу РТР.
