Час його правління, трагічний, суперечливий й гранично жорстокий, визначив долю України, по суті, на століття наперед. Хоча б вже тому Іван Степанович Мазепа, один із найвидатніших вітчизняних державних мужів (не «політичних гравців», як зараз модно висловлюватись!) завжди був і залишиться в центрі уваги не тільки професійних науковців-істориків, а й кожного, хто вважає Україну своєю Вітчизною. Бо ставлення до Мазепи — з усім усвідомленням того, наскільки неймовірно складною була ця людина — це ставлення до самої ідеї державної самостійності України як такої. Саме тому цього найбільш довголітнього гетьмана в нашій національній історії (він перебував при владі понад 21 рік!) обожнювали й проклинали, звеличували і паплюжили, ним захоплювались і його ненавідили... Значно меншою мірою його прагнули зрозуміти, осмислити ним зроблене та не зроблене, збагнути мотиви його вчинків. А тим часом роки правління Мазепи, причини й передумови загальнонаціональної і його особистої трагедії 1708—1709 рр. мають виняткове, без перебільшення, пізнавальне та прикладне значення, оскільки допомагають збагнути, чому й як може постати суверенна держава на наших теренах і чому й як вона може загинути.
Отож «проблема Мазепи» не тільки залишається гостро злободенною, але й набуває, можливо, ще більшої актуальності в світлі сучасних ідейних та політичних зіткнень. Це усвідомлювали учасники і гості Міжнародної наукової конференції «Іван Мазепа та його доба: історія, культура, національна пам’ять», що працювала в Києві в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (крім того, виїзне засідання конференції відбулось у Полтаві). Своїм завданням науковці з України, Росії, Польщі, Швеції, Італії, інших країн вважали здійснення об’єктивного, обгрунтованого давніми й сучасними історичними джерелами аналізу ролі, що її відіграв Мазепа, узятий в контексті своєї доби і в контексті української національної історії.
Відкриваючи конференцію, президент НАУКМА Сергій Квіт підкреслив, що постать Мазепи, її осмислення є дуже важливою для українського інтелектуального контексту. Це осмислення нагально необхідне у трьох вимірах: 1) політичному, бо його вчинок у жовтні 1708 року, тобто укладання військово-політичного союзу зі шведським королем Карлом ХІІ, став засадничим для української політичної традиції; 2) історичному, бо слід ретельно і всебічно з’ясувати всі обставини, що спонукали гетьмана Мазепу чинити саме так, а не інакше; 3) Мазепа в контексті історії ідей — дуже цікава, обширна і ще мало досліджена тема. Оце і утворює, на думку пана Сергія, те коло проблем, над вирішенням яких і працюватимуть шановані науковці-мазепознавці.
Почесний президент Києво-Могилянської академії, професор В’ячеслав Брюховецький зазначив, що багато століть ім’я Мазепи розглядалося лише у двох площинах: по-перше, він, із відомих причин та за відомих обставин, оголошувався «зрадником»; по-друге, Мазепа розглядався як бездоганний національний герой, який не зробив жодної серйозної помилки, мало не як «іконописний» образ. Мазепа, акцентував пан Брюховецький, належав, поза сумнівом, до еліти української нації (причому нам слід не забувати про одну дуже важливу істину: еліти не стільки «змінюються» внаслідок чиєїсь політичної волі або за підсумками виборів, а передовсім визначаються самим перебігом історії). Проте Іван Степанович не приходив, аби стати елітою, він просто внутрішньо був обдарованою, ба навіть унікальною людиною.
Директор Інституту історії України НАН України академік Валерій Смолій нагадав присутнім про те, що мазепіана в Україні має величезну історико-інтелектуальну традицію — від наукових розвідок до оповіді про приватне життя Мазепи й до фольклору; фольклорна мазепіана, до речі, є винятково цікавим предметом досліджень. На думку Валерія Андрійовича, подієва частина історії України доби Мазепи навряд чи буде найближчим часом доповнена докорінним чином, адже загальна схема того, що тоді відбувалося, в основному зрозуміла. Але ж йдеться тільки про загальну схему, а історичні дослідження потребують ще й обов’язкового вдосконалення джерельної бази. Для цього зроблено вже чимало: опубліковані універсали гетьмана, два томи листів Івана Степановича (не можна не відзначити в цьому зв’язку плідну працю таких обдарованих дослідників, як Сергій Павленко, В’ячеслав Станіславський, Тетяна Таїрова-Яковлєва). Академік Смолій з тривогою говорив про величезну прірву між фундаментальною наукою і наукою прикладною (певною мірою і масовою свідомістю), яка розширюється на наших очах. Це стосується і мазепинської тематики.
Дуже цікавим був виступ одного з керівників Українського інституту національної пам’яті, доктора історичних наук Владислава Верстюка. Ми маємо двох справді великих гетьманів: Хмельницького і Мазепу, сказав науковець. Причому якщо один з них показав нам булавою у бік північного сусіда, то інший зробив надзусилля, щоб від цього сусіда звільнитися. «Об’єднання» двох різних світів — Московського царства та Української козацької держави (а по суті — насильницьке й криваве поглинання першим другої) набуло незворотнього характеру саме після поразки Мазепи під Полтавою, що й визначило перебіг подальших подій доби. Ставлення до Полтавської битви та її наслідків досі залишається політично вкрай гострою проблемою, що переконливо продемонстрували дві книги, видані в Москві, які продемонстрував пан Владислав. Назва однієї з них: «Вторжение шведской армии на Гетьманщину. Измена и трагедия Мазепы»), другої: «Битва при Лесной — мать Полтавской виктории». Легко зрозуміти, з яких позицій автори цих «праць» висвітлюють доленосні для України події 1708—1709 років; залишається тільки додати, що видані обидві книги Інститутом російської історії Російської академії наук (!) в межах державної програми патріотичного виховання на 2008—2012 рр. й обидві мають такий епіграф: «За русско-украинское братство».
До речі, слід відверто визнати, що присутність (та й саме існування) нашої Української держави відчувалась на конференції лише в тому, що Владислав Брюховецький оголосив присутнім привітання Президента Віктора Ющенка, де, зокрема говорилось про те, що «минули віки, але постать Мазепи привертає до себе дедалі більшу увагу істориків та громадськості. Символічно, що ваша конференція відбувається саме в стінах Києво-Могилянської академії, для розвитку якої наш славетний гетьман зробив так багато. Він був видатним військовим та державним діячем, творцем культури. Апогеєм діяльності Мазепи як дипломата стало укладання українсько-шведського військового й політичного союзу, 300-річчя якого ми відзначаємо наприкінці цього року...» Вельми красномовним був сам факт відсутності на конференції представників вищих державних інституцій України (прибув лише співробітник Секретаріату Президента України).
Після цього розпочались тематичні доповіді науковців — учасників конференції. Виступ доктора історичних наук Тараса Чухліба був присвячений ролі Українського гетьманату в міжнародних відносинах доби Північної війни. Приділивши належну увагу вмотивованості вчинку гетьмана Мазепи в контексті норм європейських міжнародних відносин раньомодерної доби XVII — початку XVIII століть, які, зокрема, передбачали взаємну військово-політичну відповідальність володарів різного рівня (в даному разі Петра І й Мазепи), а не просто сліпе підпорядкування одного іншому, пан Чухліб відзначив, що після Полтави Україна стала розглядатись Петром лише як одна з провінцій створюваної ним імперії, а не як автономна козацька держава з власною системою урядування. Шведський історик Крістіан Гернер виголосив доповідь «Україна та Швеція: конструювання спільної історії». Українська козацька держава, на думку скандинавського науковця, була форпостом європейськості на теренах Східної Європи (яскравим прикладом чого можу слугувати українське бароко XVII—XVIII ст. або ж творчість Лазаря Барановича). У Мазепи в ситуації, що склалася, зазначив Крістіан Гернер, не було іншого способу захистити незалежну українську козацьку державу, крім тих дій, до котрих він вдався. Це підтверджують і дані зі шведських архівних фондів, які, до речі, підкреслив пан Гернер, є завжди відкриті для українських науковців, особливо молодих. Бо тепер, коли Україна входить до кола європейських демократичних держав, відкриваються нові перспективи для дієвої співпраці в цій сфері.
«Іван Степанович Мазепа зробив видатний внесок у створення Російської імперії, зберігаючи протягом 18 років найтісніші стосунки з Петром й будучи його найближчим радником у військових, дипломатичних, навіть церковних справах — до того часу, аж поки інтереси гетьманської України (а точніше — правлячої старшинської еліти. — І. С.) та новостворюваної Російської імперії раз і назавжди не розійшлися». Цю парадоксальну, а ще більшою мірою трагічну тезу висловила відомий російський історик Тетяна Яковлєва, яка виступила з доповіддю «Іван Мазепа і Російська імперія». Фатальну роль у долі гетьмана, вважає пані Тетяна, відіграло те, що він, по суті, був заручником ситуації в Росії, котра дуже швидко змінювалась. І коли війська Карла ХІІ восени 1708 р. вступили на територію гетьманської України, то Мазепа, людина, визнана самим Петром другою за рангом (!) після канцлера Головіна в імперії, політик, який відіграв дуже важливу роль у приході Петра до влади у 1689 р., опинився у винятково складному становищі... До речі, читачу, ця трагічна ситуація (визначні українські державотворці перед тим, як відкрито виступити за незалежність держави, вимушені були десятиліттями, нерідко блискуче й професійно, служити інтересам чужої, якщо не ненависної їм, країни, що, у свою чергу, підривало довіру співвітчизників до них!) не раз повторювалась в українській історії. Більш розгорнуте інтерв’ю з Тетяною Яковлєвою читайте у сьогоднішньому числі «Дня».
І, нарешті, наша газета не може з приємністю не відзначити, що всі учасники Міжнародної конференції «Іван Мазепа та його доба: історія, культура, національна пам’ять» одноголосно підтримала ініціативу Національного музею історії України та «Дня» (її «авторами» є кандидат історичних наук Юрій Савчук та наш головний редактор Лариса Івшина) щодо оголошення 2009 року Роком гетьмана Івана Мазепи. Це — дуже потрібний для кожного українця почин (адже ми ще так мало знаємо про Мазепу, ще так міцно тримаються у громадській свідомості застарілі міфи про нього), але не варто, мабуть, «бити в литаври» і вдаватись в цьому зв’язку до надмірного пафосу — занадто багато копіткої, щоденної роботи попереду. Отож будемо вважати, що зроблено лише перший крок в реалізації ініціативи. Слово — за громадськістю і, безперечно, за державними структурами.
P.S.
Вітаємо!
Шановні пані Ларисо та пане Юрію!
Партія Християнсько-демократичний союз та її голова — Володимир Стретович, готові беззаперечно підтримати вашу ідею відносно проголошення 2009 року — Роком гетьмана Івана Мазепи.
Ми готові сприяти реалізації цієї ініціативи й, відповідно, докладати до цього всі зусилля нашої організації. Маємо надію, що ідея знайде своє втілення в майбутньому історії України. Ви можете розраховувати на нашу підтримку.
З повагою,
