Серед утікачів — кримські татари, українці та навіть етнічні росіяни з російським паспортом, які змушені шукати порятунку від тих, хто прийшов їх «рятувати» від «бандерівців». За словами Яцека Біаласа, представника Гельсінського фонду з прав людини у Польщі, від початку анексії Криму і конфлікту на сході України Польща прийняла вже понад 300 втікачів з України. Мігрують зі сходу, з центру, та навіть західні українці зуміли нажити ворогів-переслідувачів. Історія кожного із них підійшла би для якісного, гостросюжетного бойовика або ж детективу. І аж ніяк не відтворила би життя пересічних людей у ХХІ столітті.
Претенденти на статус «біженця» у Польщі можуть жити у таборі, де їм виділяється одна або дві кімнати (кухня і спільна) та 70 злотих на день на людину, або отримувати 750 злотих на місяць і жити «на приваті», тобто знімати житло. Окрім офіційної допомоги від держави, чималу підтримку з усім необхідним — одягом, продуктами, ліками тощо — надають громадські організації та волонтери.
«МАЙДАН ПІДТРИМУВАЛИ ПОНАД 90% КРИМСЬКИХ ТАТАР»
«Я народився в депортації в Узбекистані, — розповідає кримський татарин, котрий просить не називати імені. Певною мірою ця безіменність є символічною, адже його історія є вельми типовою для більшості його побратимів. — Нам із дитинства прищеплювали усвідомлення необхідності боротися за свої права».
Правовірний мусульманин, батько трьох дітей (на момент розмови четверта дитина мала от-от з’явитися на світ), цей спокійний чоловік, в минулому торговець спеціями, найменше асоціюється з поняттям «екстремізм».
Багато років після повернення на історичну батьківщину родина відбудовувала все з нуля. Батьки чоловіка прожили десять років у підвалі коптильні, перш ніж отримали власну квартиру. «Ми не націоналісти, — говорить він. — В ісламі націоналізм заборонений. Але у більшості випадків влада у Криму належала росіянам! У будь-якій інстанції ми стикалися з ними, і 65% із цих людей були налаштовані до нас негативно. З часом показник знизився десь до 45%. І цей відсоток при владі втикав палиці в колеса будь-яких наших починань».
За словами чоловіка, Майдан підтримували понад 90% кримських татар. «Ми вже збирали багатотисячні мітинги! — з гордістю згадує активіст. — На останньому було понад 15 тисяч людей, за день до появи «зелених чоловічків». Місцеві депутати тоді сказали: «Розходьтеся, все гаразд! Ми за вас, жодної Росії тут не буде», а вночі відбулося захоплення ОДА».
Почалися побиття і викрадення людей, хрести на дверях кримських татар, дзвінки з погрозами. Ставлення до родини різко загострилось: із дівчат у школі силоміць здирали традиційне для мусульманських жінок покриття з голови. Чоловік розказує про все досить стримано і обережно, проте пані Тетяна, котра перетинала кордон із ним, додає моторошних подробиць: «Що вони пережили — не озвучити вголос, це жахливо! Увірвалися до його дому, хотіли зв’язати його та сина, а дружину та двох доньок погрожували ґвалтувати на їхніх очах. Це були козаки, так звана кримська самооборона...»
«До Нового року Путін амністував близько 20 — 30 тисяч осіб, — розказує біженець. — Він сказав, що це політичні в’язні, але переважно там був кримінал, що рушив спершу до Криму, а тепер «хазяйнує» на півдні та сході України».
У ПІДПІЛЛІ
Боротьба кримських активістів складніша і драматичніша за ту, що тривала у більш-менш монолітному Києві. Лінія розламу пройшла чи не по всіх родинах, звівши барикади між подружжями, батьками й дітьми. «Якщо ти не цікавишся політикою, то одного дня політика зацікавиться тобою» — ця сентенція на сто відсотків дотична до населення АРК.
Через агресивний радикалізм та середньовічні методи комунікації прихильників РФ учасники кримського Майдану мали повсякчас шифруватися, реєструватися у соцмережах під вигаданими іменами, перевіряти одне одного. Уголос говорити про свою позицію уникали, неймовірною радістю і відкриттям ставала звістка про те, що хтось зі знайомих виявився однодумцем.
«Своїх» доводилося вишукувати через «Фейсбук», — говорить Белла, християнський музикант, яка народилася та значну частину життя провела в Росії й, маючи відповідний паспорт, вважає батьківщиною Україну. — Під час одного з перших розгонів Майдану я й мої кримські однодумці передавали інформацію, через соцмережі скеровували людей, повідомляли, на яких вулицях зараз «Беркут» — телефонний зв’язок тоді глушили. Всю ніч віртуально виводили людей у безпечне місце». Наступного дня активістці відключили Інтернет, почалися постійні дзвінки у двері.
Заплановані акції у спільноті «Євромайдан Крим» повсякчас зривалися. Задумали знести пам’ятник Леніну, домовилися за КАМАЗ, мотузки і час, приїхали, але невідомо звідки оперативно зібралися комуністи з плакатами. Домовилися нагодувати військову частину, прибули на місце, а там уже чекали розлючені «колоради», що вшістьох накинулись на одну жінку. Після низки подібних провалів стало ясно, що хтось «зливає» інформацію. «Народилась ідея створити таємну спільноту з перевірки учасників «Євромайдан Крим», де ми вираховуємо тролів, феесбшників і просто «мутних» людей, котрі, приміром, тонко і планомірно сварили українців та кримських татар тощо», — згадує Белла.
Активістка переконана, «роблять погоду» на півострові не корінні кримчани.
«ВРАНЦІ ГУЛЯЮ З СОБАКОЮ — УКРАЇНСЬКІ ПРАПОРИ ВСЮДИ ВАЛЯЮТЬСЯ — ПОДЕРТІ, СПАЛЕНІ, РОЗТОПТАНІ...»
«Кримський острівець» утворився ще в одному польському будинку. Лікарка Тетяна із «чотириногим активістом» — псом Вєнєю — не були ріднею Ліні, Олексію й їхній доньці Насті, проте за місяці спільної боротьби стали нею.
При тому, що справжня рідня часто не підтримувала дії активістів. Чоловіка Тетяни революція немов підмінила: «Вдома був свій Майдан! Людина, яка за все життя мені не сказала грубого слова, раптом стукає кулаком по столу і з витріщеними очима оре: «Я увіб’ю в тебе Росію!»
КРИМЧАНКА ЛІНА (НА ФОТО — ЛІВОРУЧ) РАЗОМ ІЗ ЧОЛОВІКОМ І ДОНЬКОЮ БУЛА ЗМУШЕНА ПОКИНУТИ УКРАЇНУ. ПОРУЧ З НЕЮ — ТЕТЯНА, ЯКУ В КРИМУ ЗВИНУВАТИЛИ В ЕКСТРЕМІЗМІ. ВЗЯВШИ СВОГО ПСА ВЄНЮ, ВОНА ВТЕКЛА СПОЧАТКУ НА МАЙДАН, А ПОТІМ ПЕРЕЇХАЛА В ПОЛЬЩУ... / ФОТО АВТОРА
«На розклеєних портретах зі мною підпис: «Зрадник Криму. Зустрінете — звертатись за телефоном...» — згадує Тетяна. Двічі активістку викликали до міліції для профілактичних бесід. 9 березня її разом з іншими затримали за участь у мітингу, проте їй пощастило вийти з-під варти. «12 березня мені подзвонили: завтра о 10-й ранку, з собою — білизну, канапки, жодних гострих чи колючих речей, з’явитись у відділок міліції, — розповідає активістка. — Начебто інкримінували мені екстремізм, до 15 років позбавлення волі». Лікарка не стала чекати ранку, взяла свого собаку і втекла на Майдан.
Екстремізм Тетяни та її однодумців полягав у розповсюдженні листівок, інформаційній роботі в селах, участі в мирних демонстраціях та допомозі українським військовим: «Вони заїхали на чотирьох вантажівках, просто під вікна. Ми почали бити на сполох, писали Авакову, Парубію. Відповідь була: «Не сійте паніку, ніколи Крим не буде російським! Все під контролем!» На переконання активістів, материкова Україна не сприймала серйозно перших «дзвіночків». «Ми кажемо, що вулицями БТРи їздять колонами, на яких стоять автоматники зі стволами, націленими на мирних людей! — обурюється Ліна. — Зброя не лежить, не висить на плечі, вона напоготові! Ми казали: «Це російські війська, Крим окуповують!» Нам повторювали: «Не сійте паніку!» «У нас блокуються військові частини!» — «Не сійте пані ку!»
«Коли була загроза штурму військової частини, збиралися спеціально жінки, абищо не провокувати, — розповідає Тетяна. — Одного разу припустилися помилки — запросили з собою священика. В результаті, його настільки по-звірячому побили — палицями, прикладами автоматів... На мені не залишилося живого місця — ми закривали його, а він ще й нас намагався захистити... було просто місиво!»
Спочатку до непроханих гостей ставилися з розумінням: військовозобов’язаним дали наказ, вони не могли не послухатись. «Але почалися побиття, постраждав отець Богдан! — обурюється Тетяна. — Я зрозуміла, що вони це роблять просто так, тому, що їм так захотілося. Ніхто не наказував нас бити!»
Окупанти розтрощили автомашину Тетяни, здерли синьо-жовтий прапор з балкона, видершись драбиною на третій поверх: «Я весь час трималася. У мене група — 40 осіб, яких я зібрала, за яких відповідаю. А тут зірвалася. Здерли прапор, ще хотіли російський повісити. Я попередила: «Повісите — я його спалю!» «Ми тебе спалимо!» — кричать. «Спалюйте!» — відповідаю. На момент, коли вже всюди висіли російські знамена, це було щось жахливе для мене. Вранці гуляю з собакою — українські прапори всюди валяються — подерті, спалені, розтоптані...»
До військових, котрі несли службу на судні, активісти мали доступ, і ті регулярно постачали хлопців усім необхідним. А до наземних військ не вдавалося передати продукти по кілька днів. «Знали, що в них немає нічого! — обурюється активістка. — Ми і скандалили, і просили! Місцеві забирали у нас пакети, топтали їжу ногами! І от у цей момент — це була третя доба — хлопці заспівали гімн! Все. У нас планка падає, ми пішли, як стадо бізонів! Ці діти не здавалися до останнього!»
Тетяна втекла до Києва, а звідти — до Чернівців, де вже була Ліна з родиною. За кілька днів після цього їй зателефонувала сусідка і сказала, що її квартиру зайняли окупанти. У Чернівцях біженців прийняли якнайкраще, здавалося, можна жити далі. Дитина пішла до школи, Олексій знайшов роботу. Проте з міськради надійшло попередження про те, що втікачів планують викрасти і доправити до Криму на показовий суд. СБУ підтвердила ці дані: наявні чорні списки, порушені кримінальні справи, прослуховування телефонів спонукали кримчан тікати далі.
ЯК СТАЮТЬ БІЖЕНЦЯМИ...
Щоб отримати статус біженця в Польщі, людина має пройти інтерв’ю та довести, що її життю загрожує небезпека, а перебування в іншому регіоні Батьківщини цієї небезпеки не усуває. До рішення стосовно надання чи не надання статусу біженця людина не має права перетинати польський кордон. Якщо претенденти на статус, які живуть у спеціальному таборі, залишать його довше, ніж на три дні, у них припиняється процедура. За законом процедура ухвалення такого рішення триває півроку, але зазвичай затягується на триваліший час.
Ті, хто отримав позитивне рішення, стають учасником інтеграційної програми, яка триває рік. Людина одержує невеликі гроші, вивчає польську і має право працювати. Біженець отримує так званий женевський паспорт, з яким можна перетинати кордон. Так само право на роботу біженець отримує, якщо рішення стосовно надання йому статусу немає після шести місяців очікування. Якщо ж рішення негативне, особу негайно депортують із країни.
«Є такі, що дуже добре влаштувалися, отримавши статус біженця, — розповідає Яцек. — Але більшість їде з Польщі, бо роботи немає, або вона надто низько оплачується. Вони мають можливість влаштуватися у будь-якій країні Шенгену. Якщо не вдається знайти роботу, дехто продовжує сидіти на матеріальний допомозі».
Втеча — свого роду символічна смерть, і, поспілкувавшись із кількома родинами біженців, складається враження, що із проблемних регіонів тікають найкращі: розумні, працьовиті фахівці, сміливі люди. Вони тримають контакт, знаходять одне одного і прагнуть якнайшвидше знайти будь-яку роботу, аби тільки «не сидіти на шиї» в Польської держави. Залишається поспівчувати їхнім малим батьківщинам та припустити, що за кілька років на теренах дружньої Польщі сформується маленька згуртована колонія з традиційними кримськотатарськими чайними, вишуканою львівською кавою, українською гостинністю...
