Ще напередодні стикових матчів за право стати учасником світового футбольного фіналу 2010 року у Південній Африці було зрозуміло, що зливи забитих м’ячів у подвійному двобої українців та греків ми не побачимо. Матч у Афінах, де обидві команди створили аж по одному небезпечному моменту біля чужих воріт, показав, що долю путівки до Південної Африки цілком може вирішити один точний удар у рамку воріт. Після загалом прийнятної для нас нульової нічиєї у Греції, були небезпідставні сподівання, що цього вирішального удару завдадуть українські футболісти. Я навіть заголовок для звіту заздалегідь придумав: «Удар крізь екватор», сподіваючись, що переможний м’яч перенесе нашу національну збірну до Південної Африки на світовий фінал.
Однак все пішло не так ще задовго до самої гри. Увесь час після того, як вирішальний для всієї футбольної України матч було вирішено провести у Донецьку, розмови були не про те, як будуть грати команди, не про те, як команді Олексія Михайличенка подолати непоступливих греків, а про те, що квитки на гру занадто дорогі й слід в останній момент зробити їх дешевими заради переповнених трибун. Ніби не було перед тим матчу проти Англії у Дніпропетровську, де загалом недешеві квитки ціною від 80 гривень одразу розібрали спекулянти і продавали їх утридорога. Не пригадаю випадку, щоб у місті, якому було довірено матч національної футбольної збірної з футболу, все робилося не для того, щоб люди прийшли на футбол, а навпаки. Певно, прагнення футбольної влади засліпило очі окремим діячам, і вони забули про головне. Що говорити, якщо за дві години до початку гри темою телевізійних репортажів був не сам поєдинок між українцями та греками, а та сама набридла тема дорогих нібито квитків на цей матч.
Можливо, дехто вважав, що говорити про саму гру зайве: потрібний м’яч наша збірна тим грекам вже як-небудь заштовхає. Не вийшло. Заспокоєні підсумком першої гри і тим, що греки нічого особливого в тій грі не показали, наші тренери вирішили розпочати гру у Донецьку в тому складі, в якому закінчували матч у Афінах, тобто із Олександром Алієвим у центрі півзахисту. Розрахунок не виправдався. Спроби українців розпочати власні атаки несли більше ризику наразитися на гостру відповідь, ніж на те, що вдасться пробити по воротах гостей.
Лише у перші п’ять хвилин гри обережні греки зосередилися на захисті, розбираючись із побудовою гри українців. Побачивши, що вся ця побудова складається із передач на Андрія Шевченка та Артема Мілевського у розрахунку на їхню індивідуальну майстерність, грецькі захисники відсікли наших форвардів від півзахисту і без особливих проблем зупиняли не дуже гострі українські атаки. Згодом гості почали поступово налагоджувати гру в середині поля і небезпечно загрожувати нашим воротам. Спочатку був штрафний із правого флангу, після якого одразу два греки могли спокійно забивати м’яч, але завадили один одному. А потім після помилки Анатолія Тимощука перехоплений м’яч передачею врозріз між нашими центральними захистками був доставлений Дімітріосу Салпінгідісу, який технічно спрямував його у кут наших воріт.
За умовами змагань, для перемоги нашим треба уже було забивати не один, а два м’ячі. Було видно, що у це насправді не вірять ані наші футболісти, ані наші тренери. За весь відбірний цикл українці лише один раз змогли забити м’яч, коли це було конче потрібно. Сталося це у грі проти англійців, яким вже нічого на той час не було потрібно. Коли ж суперники ставали у захисті стіною, наша команда була відверто безпомічною. Так було у грі проти Білорусі в Мінську, так сталося й у Донецьку. Коли ж стало треба забивати не один, а два м’ячі, запахло не дуже науковою фантастикою.
Не можна сказати, що наші гравці не прагнули перемоги та не віддавали для цього всі сили. Але коли взаєморозуміння між гравцями існує лише на рівні імпровізації, а кожна друга передача йде у ноги супернику, сподіватися можна було лише на удачу. А удача цього вечора була на боці збірної Греції. Маючи набір гравців, нічим не кращий за наш, тренер греків Отто Рехагель зумів, причому не вперше, витиснути максимум із їхніх можливостей. Тож у Південну Африку наступного літа поїдуть греки. А нам залишиться довго розбиратися, як так сталося, що у вирішальний момент збірній не пощастило.
Напевно, причину невдачі слід шукати не у невблаганній фортуні, а у низькій якості гри нашої національної команди. Тренерському штабу за два роки так і не вдалося створити команду, здатну забити досить посередньому суперникові хоча б один м’яч у двох іграх.
Залишається лише нагадати, що поразка в Донецьку стала останнім офіційним матчем збірної України на найближчі два з половиною роки. Тепер ми будемо грати лише товариські ігри аж до червня 2012 року, коли Україна у якості господаря прийме європейський чемпіонат. Чи вдасться за цей час створити боєздатну команду? Часу розмірковувати над цим у нас тепер більше ніж досить.
