Закiнчення. Початок в номерах «Дня» вiд 29 листопада та 6 грудня
ЗЕМЛЯКИ ТА ФАНАТИ
Модернізований і новий Арбат, який часто лають, виблискував помаранчевими ліхтарями. Вишукую затишнiшу кав’ярню — всістися. У Арбату такий кут підйому відносно Кремля, що прямо над вулицею в темряві, в космосі, висіла й свiтилася одна із кремлівських башт.
У найближчій кав’ярні зайва освітленість. Як у хірургічній чи в «Макдональдсі». Повертаю назад, у цьому ресторанчику — м’яке світло й усе дерев’яне. Люблю дерево, воно тепле.
Підвалює офіціант у білій сорочці та піонерського кольору шароварах. Підвожу очі, за ним вивіска — «Гетьман». Свої люди!
На червоних стінах старовинні обкладинки часописів у рамках і антикварні радіоприймачі. Під ними — гасові лампи. Звук і світло, яке промениться здаля. Увінчувалася дизайнерська фантазія старовинним фортепіано.
Українська дошка пошани. Впізнав лише Скрипку та Данилка. Пообідавши й шанолюбно пообіцявши, що моя фотографія незабаром у них тут з’явиться, відчалив із «Гетьмана» в блаженному настрої.
Раптом бачу — народ біжить у паніці. Щось на зразок сцени з «Мауглі», коли наступали пси. Промайнув із жахом у очах міліціонер без кашкета. Пульсуюча хвиля паніки, поширювалася, викликаючи адреналін.
З’ясувалося — наближаються фанати «Спартака».
Стоїть парочка: парубок- гігант, в усьому випраному й випрасуваному та дівчина — пухкенька й мила, можливо — джерело випраності та випрасуваності. Я запитую:
— А ви бачили фанатів?
— Ні. Ми лише спостерігали за тими, хто розбігався.
З цікавістю та страхом витріщаємося в далечінь.
Я:
— Як у першому ряду партеру. Чекаємо виходу на сцену.
Дівчина:
— А, може, відразу тікати доведеться?
Парубок:
— Гаразд, пішли вперед. Ми ж збиралися в парк.
— Навіщо сунутися в пекло? Підемо через Калінінський.
Вони розвернулися.
Пру, ось зараз, мiркую, на фанатів нарвуся i занепокоєно оглядаю фотоапарат. Повз мене очманіло прочвалав міцний і п’яний чолов’яга в синцях. Стає гаряче! Одна за одною сталі проїжджати білі міліцейські машини з волошковими мигалками.
Зупиняюся біля нещодавно відкритого пам’ятника Окуджаві. Молодь у джемперах і футболках. З усього видно — студенти. Обличчя світлі, наївні й незахищені. Актуальна тема бесіди.
— Фанатів промайнуло чоловік зо двадцять п’ять. Всіх дорогою били.
— Як пси з «Мауглі»? — уточнив я.
— Скоріше бики!
— У «Макдональдсі» вікна вибили. Він же американський! «Макдональдсів» не люблю, але розбиті шибки мені також не подобаються...
— А ви, хлопці, не з Москви? — відчув я.
— Ні! Я з середньої смуги Росії, ці — з далекої. Ми студенти Бауманського училища. Ось у нас у гуртожитку нещодавно був день народження — взагалі там нікого з Москви не було, — з незрозумілою погордою закінчив студент.
Публіка розійшлася. Зі свідків пригоди — один пам’ятник Окуджаві залишився. «Свідок» Окуджава був чомусь баскетбольних пропорцій...
На асфальті лежали грудки землі, висипані з горщиків із фікусами. За білим парканчиком кав’ярнi господар закладу, огрядний вірменин, скаржився вголос:
— Дістали! Сьогодні ж виграли! Програли — б’ють вiкна, виграли — б’ють вiкна. Жодної різниці!
Із мікроавтобуса вилізли два здоровенних міліціонери в чорній формі з палицями й розчаровано подивившись навколо, протягли: «Тут же, кажуть, билися. А нікого немає».
Фанати розсіялися вуличками. Хтось сказав, що частина їх повернула на Калінінський. Я відразу ж пригадав ту парочку: від долі не втечеш. Сподіваюся, вони все ж розминулися з дикунами футболу.
МОСКВИЧІ, АБО«ПОТРИМАЙ, КИСУЛЬО!»
Але якщо на Арбаті я бійки не побачив — компенсувало метро. Сідаю на станції «Смоленська». Відкриваються двері вагона, вискакує чорнявий, худорлявий парубок і досить сильно штовхає в плече рожевощокого чоловіка.
Останiй заходить до вагону і починає обурено клекотати: «Ах, ти вилупок!» Вилупок обертається. Рожевощокий, залишаючи кульок своїй подрузі («Потримай, кисульо!»), кидається назад. Стукнувши кривдника пару разів кулаком у обличчя, він стрімко повертається до вагону...
Майте на увазі, все це відбувається за секунди! Гарячий москвичі народ, ох, гарячий!..
Двері зачиняються. Рожевощокий марно потер пальцями між ущільнюючими гумками. Состав рушає. Чоловік залишається на пероні й оглядає «штовхача» поглядом, який нічого доброго не обіцяє.
«Кисуля» явно бурятської крові: вилиці стирчать, очі-щілинки, спина широка, як шлях Єрмака.
Дрібна, але міцно збита, мов кінь Пржевальського. Скільки пані їхала до наступної станції — стільки продовжувала усміхатися. З одного боку, вона, звичайно, розуміла, що така бурхлива реакція з боку кавалера — це занадто. Але, з другого — їй було приємно, що її дружок — «із формувань швидкого реагування».
Молодик у джинсах, окулярах і кедах напружено розгадує кросворд у часописі. Після тривалого інтелектуального штурму він дивиться через сторінку відповідь і швидко записує. Потім знову. Протягом десяти хвилин, що ми їхали, він самостійно не відгадав жодного слова. Але це його не бентежило. Розгадування кросворда для нього перетворилося на корисне тренування рук і очей.
Зайшов хлопець-жебрак, який заголосив фальшивим, як здавалося спочатку, тоном. Але фальші не було, як не було й рук. Волосся мокрувате, гладко зачесане. Штани злегка спадали, але загалом ззаду трималися хвацько, з кавалерським молодецтвом. У ньому відчувалася сексуальна пружина, у нього мала б бути жінка. Це було видно і з його доглянутості. Він говорив коротко:
— У мене немає рук, а то б працював. Так вийшло. Хто скільки зможе — подайте!
Все! Він не принижувався і не канючив. Рухався вагоном танцюючою ходою, оскільки доводилося балансувати, щоб утримати рівновагу. На його поясі теліпався кульок із грошима.
Після обходу він, повернувшись до пасажирів спиною, став ретельно вивчати своє відображення на склі дверей. Він по-діловому кілька разів різко підносив голову, щоб спадаюча чуприна рівнiше лягла на місце. Його приготування нагадували підготовку кавалера перед побаченням.
Він підійшов до вхідних дверей і намагався утриматися якомога ближче до них, буквально на одній лінії, неначе на старті. Знову ж пританцьовуючи й готуючи «опору» для ривка. За хвилину двері відчинилися й він, немов гарцюючий кентавр, рушив далі.
Йому в основному подавали жінки. Мабуть, він їм підсвідомо подобався. Чоловіки спостерігали насторожено. У цьому інвалідові вони не бачили звичайного «інвалідського набору», він викликав у них здивування, а може, підсвідомо вони відчували в ньому конкурента?
МОСКВИЧКИ,АБО «ПИКУ ТРЕБАКРАЩЕ ФАРБУВАТИ!»
Нові черевики мене дістали, муляють — по-звірячому. У них я відчув у повній мірі, що відчувала бідна русалочка Андерсена, опинившись на суходолі: кожен крок як подвиг.
Сів на лавку. Поряд трохи прищувата дівчина, але дуже мила й завзята. Щось є у її обличчі від рок-співака Чижа. Кожні три хвилини вона детально розглядає себе в люстерко: вище, нижче, сховала в сумочку. Потім знов витягла. І так — декілька разів. Я не витримав:
— Та все гаразд, лишень усмішки бракує.
Вона хихотнула, смішно затріпавши кучерями.
— Ви кожного разу там когось іншого хочете побачити? — допитувався я.
— Ні, — сказав вона, — мене все влаштовує.
— Невідомо, що ще можна змінити? Є декілька варіантів: поміняти форму — кругле, квадратне, овальне. Дивитися на себе з двох боків: із зовнішнього й тильного. Головне — не злякатися. Раптом на іншому боці люстерка виявите свою потилицю...
Дівчина під час монологу реготала, лежачи на лавці. Потім піднявши мокре обличчя, сказала:
— Досить, у мене болить живіт.
— Чудово, — сказав я, — ми домоглися головного — відволіклися від обличчя...
Більшість москвичок трошки грубуваті, але швидко відходять і, в цілому, не занепадають духом. Порада однієї юної москвички іншій: «Що ти така сумна? Весь час ниєш. Пику треба краще фарбувати!»
У вдачі і московських жінок і чоловіків багато безпосередності, завзятості та агресії. Вони немовби діти, яких завантажили батьки: музична школа, танцклас, репетитори. Вони на грані зриву, але вони поспішають, біжать — так треба. Конфлікт — відразу бійка чи грубість. Треба бути першим, призи — лише лідерам! Але після зіткнення швидко прощають один одного і намагаються якомога довше поспілкуватися — щоб відволiкнутися від іподромної метушні і, зрештою, відчути себе людьми.
СОБОР І ПЕТРО
Крокую навмання від станції «Боровиковська», як раптово з-за рогу випливає величезний білосніжний собор, обрамований десятками ліхтарів. Вночі храм Христа Спасителя виглядав осердям світла. Жовті ліхтарі розтеклися й унизу, біля його підніжжя. Видовище сильне. Нічна Москва була прозорою, чистою й порожньою. Хоча була лише десята година вечора, назустріч попалося тiльки троє перехожих. Було змито сміття денної, ринкової суєти, запах шашликів, шаурми і липкого диму.
У центральній частині столиці було все, як у добре провітрюваній, але порожній будівлі.
Я спустився до Пречистенської набережної, де помiж кам’яних берегів струмувала, поважно пересуваючи хвилi, Москва-ріка. Вода й камінь. Дерев практично немає. Всі вони злетілися, немовби птахи, в парки на околиці.
Ще біля собору я помітив на іншому березі якусь споруду, схожу на статую Свободи. Але що це — неясно. Здивовано йду набережною. Чим ближче я підходив до неї, тим сильніше вона інтригувала. Що за міфічне громаддя? Коли я роздивився об’єкт, то був приголомшений.
Пам’ятник являв собою складені штабелями, навхрест, кораблі. Вінчав піраміду фрегат, із чималою кількістю серпанкових снастей. На його палубі, затиснувши в одній руці сувій (ось вона, схожість зі статуєю Свободи!), стояв, круто впершись ногами, Петро Перший.
Давненько я не бачив нічого подібн ого. Приголомшливі масштаби в поєднанні з тонкістю роботи. Підсвічування довершувало фантасмагоричне враження. Скульптор — геній. Ним виявився Церетелі, якого весь ч ас лають. У закруті Москви-ріки пам’ятник виглядав більш ніж доречно. Вогні нижніх корабликів відбивалися у воді. Я зачаровано дивився на казкового Петра. Такий, здавалося, може запросто ожити, що вже неодноразово траплялося в багатьох художніх творах із його братами в місті на Неві.
ВІД’ЇЗД
Їду на вокзал, дратуючись владою машин. Вони сунуть як стадо бізонів, вісьмома рядами, а то й більше. Можна йти пару кілометрів, не маючи змоги повернути чи перейти через вулицю. Я, наприклад, хвилин із п’ятнадцять марафонив вулицею Моховою (тією, що в пісні Бернеса «... Сережка с Малой Бронной и Витька с Моховой»).
На ній я й побачив Федора Михайловича, який незручно сидів на постаменті. Письменник всім своїм виглядом виражав розгубленість і навіть легке похмілля. Зараз під пам’ятником розташувався чоловік із бляшанкою джину з тоніком. І також розглядав навколишніх із виглядом моржа, який щойно виринув з ополонки. Поза його була співзвучною з позою Федора Михайловича.
Небо залило дивовижним золотавим кольором, зробивши його ясним і високим. Дроти й будинки сплелися в химерні візерунки, надаючи небесам містичного відтінку. Над Москвою палахкотіла золотава заграва. Торфового диму вже не було.
Мегаполіс занурювався в темряву. Він був одночасно гарним i неосяжним, і в цій неосяжностi холодним. Відчувалося, що для того, щоб тут не загубитися, треба дуже швидко ворушити ногами, а то кам’яний степ поглине тебе. І в той же час хотілося постояти, закинувши голову.
До побачення, холодний московський степе! На мене чекають теплі пагорби Києва.
