«Мультиплікаційне кіно — синтетичне мистецтво, в основі якого лежить послідовний ряд спеціально створених мальованих, живописних або об’ємно-лялькових образів, які «оживають» на екрані...»
Енциклопедичний словник,1987 р.
Нинішній Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «Крок» хоч і восьмий за рахунком, але він цілком може вважатися ювілейним. Бо рівно десять років тому відбулася перша корабельна подорож «Кроку», що відразу ж спричинило мотив порівнювати фестиваль із Ноєвим ковчегом. І не без підстав. Адже «Крок» — це подорож у світ прекрасних і шалених фантазій, які тільки художники вміють утілювати в життя. До того ж на фестивальному ковчегу (нинішнього року в цій якості постав теплохід «Тарас Шевченко») кого і чого тільки не зустрінеш — Ной, як мовиться, відпочиває. Досить сказати, що для конкурсної програми нинішнього «Кроку» було представлено близько 150 фільмів із 32 країн, які все фестивальне співтовариство могло дивитися протягом двох тижнів плавання з Одеси до Києва (через Севастополь, Ялту, Херсон, Дніпропетровськ). Для будь-якого іншого огляду кількість конкурсних фільмів немислимо велика. Там, як правило, існує жорстке обмеження щодо кількості фільмів, що за ідеєю, має сприяти якості представленого. І через те програмі «Кроку» можна закинути, що вона «всеїдна», що мала картини, котрим явно не місце в конкурсі. Але парадоксальним чином саме це є перевагою «Кроку». Бо він єдиний з-поміж фестивалів дає абсолютно об’єктивну й повну картину того, що відбувається у світовій мультиплікації: від комерційної — до авангардної.
Нинішній «Крок» ще й через те подібний до Ноєвого ковчега, що своїм жартівливим девізом оголосив: «Аніматор — друг анімала!» А чого б і ні, власне? Адже поруч із цими людьми, які обрали своєю професією «оживлення» всього мислимого і немислимого, добре живеться всім божим тваринам — чотириногим, крилатим та іншим. Та оскільки на фестивальному кораблі їм не знайшлося місця, то аніматорам довелося їх зображати самим — на традиційному кроківському карнавалі. Потрапити на нього можна тільки за наявності тематичного костюма (це правило поширюється на всіх, аж до президентів фестивалю, генерального директора та почесних гостей). А вже щоб одержати приз (скажімо, ящик пива або апетитну воблу, вельми актуальні в літню спеку), треба було цей самий костюм ще й дотепно представити. Аніматори за всієї позірної легкості роблять дуже серйозно все, за що беруться.
Насамперед, це, звичайно, стосується професії. Тут просто неможливо уявити, що є порожнім корабельний кінозал, тут бурхливі дискусії — звичайна річ, тут зустрічі із глядачами (вони відбувалися протягом усього маршруту) не повинність, а задоволення. Тому що аніматори вміють працювати не тільки серйозно, але неодмінно й весело. А це вже більше ніж професія — це спосіб життя, коли і не втямиш, де, власне, робота, а де відпочинок. От і нічні засідання в клубі «Реанімація» — це не просто дружні посиденьки за чарочкою, а справжній феєрверк блискучих імпровізацій та демонстрації начебто «непрофесійних» талантів, таких, як складання віршів, співу, музикування тощо.
Узагалі ж, «Крок» складається з безлічі різноманітних картинок, які «пожвавлює» енергія і талант усіх, які до нього причетні. Отже, картинка перша...
СІМЕЙНА
Якщо вже до кінця експлуатувати образ ковчега, то варто сказати, що, напевно, всі аніматори трошки схожі на Ноя, але на «Кроку» все ж є головний — Ірина Каплична, в миру — генеральний директор фестивалю. Багато в чому саме завдяки їй кроківський корабель є непотоплюваним усі ці десять років, незважаючи на постійні політичні й фінансові бурі та штилі. А ще завдяки злагодженій і дуже професійній фестивальній команді, яка вміє працювати так, що кожен із присутніх відчуває себе VIP- гостем і членом однієї сім’ї, нехай лише на деякий час. І як у кожній сім’ї, тут не обходиться без традиційних торжеств. Скажімо, святкування дня народження Давида Яновича Черкаського, котре, як правило, збігається з термінами проведення фестивалю. А ще тут існує таке поняття, як «кроківські діти». Від усіх інших дітей, яких батьки-кінематографісти беруть із собою на кінофестивалі, вони відрізняються тим, що замість того, аби відпочивати і пустувати, два тижні напружено працюють під керівництвом режисера Олени Касавіної та оператора Ірини Сергєєвої, а потім на закритті «Кроку» показують свої справжнісінькі і дуже зворушливі анімаційні фільми. Нинішнього року їх аж дев’ять.
Є на «Кроку» й інша «сімейність», яка особисто мені дуже до душі. Адже це єдиний у СНД фестиваль, який проводиться двома країнами — Україною і Росією — на паритетних засадах. Без сварок, без перетягування каната, без з’ясування, «хто головніший», коли просто неможливо уявити «Крок» без одного із двох постійних його президентів — Давида Черкаського (Україна) й Едуарда Назарова (Росія). А результат? Будь ласка: «Крок» за міжнародними рейтингами вважається одним із найкращих у світі фестивалів анімаційного кіно.
Сім’я «Кроку» різномовна і багатонаціональна, але для всіх однаково приваблива. Наприклад, п’ять років тому з’явився тут Франсуа Саломон — не аніматор і не продюсер, а звичайний французький бізнесмен — і закохався в атмосферу фестивалю раз і назавжди. Щоправда, його мачуха — Ніколь Саломон — дуже авторитетна людина в анімаційному світі, яка 30 років тому організувала всесвітньо відоме Дитяче анімаційне ательє в Ансі. Може, звичайно, і це зіграло свою роль, але хоч би як там було, а тепер молоді й перспективні аніматори одержують до нагород «Кроку» ще й грошові призи від Франсуа Саломона. Утім, хоч би яким щедрим був французький меценат, але навіть він змушений визнати: для розвитку фестивалю потрібна як моральна, так і матеріальна підтримка обох держав. Утім, є підстави вважати, що ця думка так само очевидна для російських та українських чиновників.
Ну, а тепер картинка друга...
КОМП’ЮТЕРНА
З-поміж усіх проблем, які постають сьогодні перед аніматорами всього світу, мабуть, лише одна викликала на «Кроку» особливо бурхливі дискусії: нові технології в анімації. І здавалося б, чого дискутувати, вони давно стали реальністю. Не в останню чергу через нашу бідність, вважає Володимир Наумов, який очолює на студії «Союзмультфільм» відділ цифрових анімаційних технологій. Мовляв, целулоїд, який використовували аніматори споконвіку, — дороге задоволення, а з комп’ютером працювати дешевше, швидше і головне — простіше. Більше за те, це розширює можливості для творчого самовираження. Причому самовиражатися можна, буквально не виходячи з дому. Придбати необхідний набір комп’ютерної техніки десь за три тисячі, не найскладнішу програму іще десь за 700—800 доларів і, будь ласка, сиди й твори. Власне, так у всьому світі нині й відбувається. Та й конкурсні кроківські фільми відсотків на сімдесят подібним чином зроблено. І чимало серед них гарних. Тож у чому проблема?
А в тому, вважають противники «суцільної комп’ютеризації», що є небезпека: непрофесійний ширвжиток може потіснити власне кіно. Одним із найбільших прихильників цієї позиції є Олександр Татарський. Нагадаю, Татарський народився в Києві, його творча біографія розпочалася 1968 р. в об’єднанні художньої анімації на «Київнаукфільмі». Як режисер дебютував 1980-го своєю неперевершеною «Пластиліновою вороною» на студії «Мульттелефільм» у Москві. Усі його подальші роботи: «Падав торішній сніг», «Слідство ведуть колобки» та інші — принесли йому багато фестивальних нагород і глядацької любові. Він же один із фундаторів знаменитої студії «Пілот», а з 1997 року — художній керівник телекомпанії «Пілот TV», що виробляє програми з використанням унікальних комп’ютерних технологій. І ось ця людина гучно заявляє: «Я не люблю комп’ютер». Варто прислухатися — чому.
— Раніше, щоб займатися анімацією, треба було опинитися на професійній студії, де стояли великі важкі верстати, машини для проявлення тощо, попрацювати аніматором, освоїти всю кухню. А можливості звичайного побутового комп’ютера дозволяють займатися досить продуктивно, дешево, швидко, у принципі, будь-якому користувачеві. Це відкриває перед людьми великі можливості. І це ж призвело до того, що в анімацію у всьому світі прийшла велика кількість аматорів. Нічого образливого в цьому слові немає. Однак у кіно, а мультиплікація — це, безумовно, кіно, прийшли не художники, не кіношники. Я зараз не враховую тих, які ще й погано малюють, хоч комп’ютер дозволяє і таким людям щось робити. Але навіть цікаві художники, одержавши в руки цей механізм, вбачають у ньому іграшку, що дозволяє «оживити» їхні малюнки. Але, на мій погляд, це ще не кіно, а всього лише рухомі картинки, оскільки немає розуміння монтажу, кіномови, невиразне уявлення про сценарій. Та й ставлять перед собою автори аж ніяк не кінозавдання. Ними рухає цікавість — побачити в русі деякі свої образи. У цьому середовищі також народжуються таланти, але це не магістральний шлях розвитку анімації і вже принаймні не єдиний. От на «Кроку» всі нарікають: мало, мовляв, дитячого кіно, комедійного. Дійсно, мало. Але не варто його чекати від аніматорів- «надомників». Їм нецікаво зробити дитячу казку: як тут можна самовиразитися? Ці кінонапрямки може підтримувати лише студійна політика.
Який вихід? Мають бути великі студії і професійне навчання, із чим і в Росії, і в Україні сьогодні великі проблеми. Мають іти броненосці, а вже навколо снувати човники — утлі або жваві й талановиті.
Закiнчення буде
