Серпневий вибух метану на шахті імені XIX партз’їзду ДХК «Луганськвугілля», що спричинив загибель 24 гірників, став трагедією не тільки для Луганської області. Після тієї страшної події минуло вже півтора місяці. І якщо виробничі ділянки за цей час поступово було відновлено, то людський механізм — серце, пам’ять, любов родичів і близьких загиблих — відновлюється дуже важко. З цієї причини в комплексі заходів з ліквідації наслідків аварії пріоритет віддано саме соціальним питанням, допомозі родинам загиблих гірників.
Як запевнив голова профспілки працівників вугільної промисловості шахти імені XIX партз’їзду Олександр Білозеров, для виплати грошових допомог, згідно з першим протоколом про надання допомоги, було витрачено близько одного мільйона гривень. Як і обумовлено колективним договором підприємства, сім’ї загиблих отримали по п’ять середніх річних заробітних плат свого годувальника, кожна дитина отримала середній річний заробіток батька, тримісячну зарплату загиблого було виплачено й батькам загиблого. Крім того, родинам надавалася допомога і за рахунок створеного після аварії громадського фонду, на який надійшло 94 тисячі гривень. А в середньому сім’ї отримали від 21 тисячі до 60 тисяч гривень. Вирішуються питання про виділення потерпілим 15 квартир, проведення ремонтів, забезпечення тих, хто має в цьому потребу, такими побутовими товарами, як телевізор, холодильник, пральна машина та інше. Все це буде придбано за рахунок вугільної галузі.
Шахта імені XIX партз’їзду в холдинговій компанії вважається «нормальним» підприємством. За підсумками роботи за 9 місяців, попри півторамісячний простій, викликаний аварією, шахта вийшла «на нулях». Зарплату тут не виплачено лише за три місяці — лютий, березень і квітень. За серпень шахтарі частково гроші отримали, заборгованість, що залишилася, гаситься продуктами — борошном, цукром, а тепер от картоплею. Але такий стан справ людей не влаштовує.
— Мені потрібна жива копійка, щоб я міг купити дітям зимовий одяг, підручники, — говорив про наболіле електрослюсар шахти, який не захотів називати свого прізвища. — Доходить до абсурду: щоб із Сутогана доїхати до Луганська, я змушений розплачуватися за проїзд одним кілограмом цукру, вартість якого дорівнює вартості проїзду в один бік. Я працюю на поверхні, зарплата у мене лише сто гривень. Це дорівнює мішку цукру та мішку картоплі, які я вже отримав у серпні. За вересень зі мною, мабуть, розплатяться картоплею — знову залишуся без грошей. Воно, звісно, добре, що хоч основні продукти маємо, але ж хліб теж за щось треба купувати, і пральний порошок, і медикаменти. В чому мої діти ходитимуть узимку — не доберу.
Те саме говорили й інші робітники шахти, посиливши й без того похмуру картину додатковими фактами. Шахта досі не забезпечила їх вугіллям, тому очікується не тільки голодна, а й холодна зима. Від безвихідності в деяких шахтарів з’являється почуття... заздрості до членів сімей, чиї годувальники загинули під час аварії. Мовляв, їм і гроші, й вугілля, і увага влади. Але таких, дякувати Богу, одиниці.
Директор підприємства Микола Гришан і голова ППВП Олександр Білозеров налаштовані оптимістичніше. Вони покладають великі надії на те, що з 15 жовтня на одному горизонті роботу почнуть одразу три лави — дві нові й стара, відновлена після аварії. Це допоможе вийти на рівень вуглевидобутку до 1700 тонн за добу. Уряд надає допомогу в забезпеченні необхідним обладнанням і поки що свої зобов’язання в цьому напрямку виконує. От лише 3 мільйони 800 тисяч гривень, обіцяні на обладнання шахтового виробництва, все ще на підприємство не надійшли.
№194 10.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
