Нещодавно Держава Ватикан призначила нового нунція (дипломатичного представника, посла) Апостольської столиці в Україні. Ним став архієпископ Іван ЮРКОВИЧ. Від нунція, так само як від посла будь-якої світської держави, багато в чому залежать політичні відносини між Ватиканом і Україною. Але не тільки це, бо тут йдеться також про вплив нового нунція на загальну церковну ситуацію в країні, про його розуміння потреб і проблем нашого архіскладного церковного життя, яке від кожного — так чи інакше причетного — вимагає толерантності та розуміння. Нижче пропонуємо нашому читачу інтерв’ю Його Високопреосвященства Івана Юрковича, яке він люб’язно погодився надати газеті «День».
— Як торкнеться зміна найвищої влади у Католицькій церкві стосунків з іншими церквами, зокрема, з церквами України? Чи передбачається зміна послів Ватикану в країнах світу після обрання нового понтифіка?
— Папство є інституцією, яка забезпечує єдність та стабільність Церкви. Тому не треба думати, що разом зі зміною понтифіка змінюється обличчя Церкви. Безумовно, кожна особа привносить власні здібності, власний стиль мислення і діяльності. Новий Папа прожив більш як двадцять років у Римі, добре знає становище Церкви у світі. Крім того, як один із найближчих співробітників Івана Павла II, він добре знає також Східну Європу. Що ж до нунціїв, його послів, то за існуючою традицією вони, як правило, продовжують свою місію.
— Наскільки ефективно, на думку пана нунція, відбувається розбудова структур Католицької церкви в Україні? Чи вважаєте Ви, що архітектура нових українських храмів завжди відповідає стандартам Католицької церкви та храмобудівним традиціям України? Чи це не є важливим?
— Після багатьох років труднощів та переслідувань Католицька церква в Україні прагнула покращити умови здійснення своєї місії. Багато зроблено, проте подекуди, на жаль, ще залишаються серйозні перешкоди. Не полишає надія, що несправедливості минулого будуть якнайшвидше усунені, принаймні частково. Це оновлення життя Церкви передбачає також і будівництво культових споруд, і розв’язання питань, пов’язаних із церковною архітектурою. Мета, до якої прагнуть усі — зробити так, щоб культові споруди продовжували великі мистецькі традиції, виплекані Церквою і водночас збагачувалися б досягненнями нових часів. Але реалізація таких проектів вимагає багато грошей і часу. А якщо згадати, скільки руйнувань принесли війни та ідеологічна боротьба, сумно стає від думки — куди завели людину духовна сліпота й віддаленість від Бога.
У ВАШІЙ КРАЇНІ ДИХАЄТЬСЯ ПОВІТРЯМ ЄДНОСТІ, БРАТЕРСТВА І ТОЛЕРАНТНОСТІ
— Яка сьогодні склалася ситуація з національністю католицького духовенства в Україні? Іншими словами, який відсоток складають українці серед єпископату, парафіяльного духовенства, чернецтва, семінаристів та віруючих? Духовні особи яких національностей домінують тут?
— Як відомо, Католицька церква в Україні налічує близько 5 000 000 віруючих греко-католицької традиції і 1 000 000 — римо-католицької. Греко-католицьке духовенство складається практично повністю з українців, воно потроху збагачується добре підготовленими священиками з діаспори, переважно з США та Канади. Латинське духовенство більш різноманітне за своїм національним складом. Тут є священики з багатьох країн світу: словаки, французи, іспанці і насамперед — поляки. Проте ситуація досить динамічно розвивається, вже рукоположено багато місцевих священиків. Те ж саме можна сказати і про монахів та монахинь. Утім, багатонаціональний склад духовенства — нормальне явище для Католицької церкви, інституції вселенського виміру, і подібні ситуації існують у багатьох країнах світу.
— Наскільки важливо, на Вашу думку, мати національний, український, «корпус» Католицької церкви в країні? Прискорить чи загальмує розвиток Католицької церкви в Україні «українізація» католицизму? Чи приведе українізація Католицької церкви до значного покращання стосунків між українськими католиками та греко-католиками? Чи, може, навпаки?
— Католицька церква — світова, вселенська, але вона існує в різних національних контекстах, кожен зі своїми специфічними культурними особливостями. І це — один із витоків багатства Церкви, один з дуже важливих елементів її творчого потенціалу і душпастирської дієвості. Тут, в Україні, цей універсальний характер Католицької церкви виявляється також і в існуванні двох католицьких традицій, що розширяє можливості її місії. Звичайно, ця різноманітність іноді породжує певні складнощі. Але я думаю, що з плином часу й подальшим визріванням суспільства проблем ставатиме менше. Вже й зараз, як мені здається, у вашій країні дихається повітрям єдності, братерства й толерантності. Це враження, можливо, одна з найприємніших несподіванок для мене, воно не полишає мене відколи я приїхав до Києва. Що сказати? Побажати лише всім нам, щоб Католицька церква в Україні залишалася якомога ближчою до історії країни, до її багатих духовних та культурних традицій і разом з тим ставала все відкритішою до католицької вселенськості й до світу.
— Як Ви ставитеся до ідеї Патріархату Української греко- католицької церкви (УГКЦ)? Адже таку структуру мають деякі менш численні унійні церкви у складі світової Католицької церкви? У чому причина дотеперішньої політики Ватикану? Є це певне запобігання перед Московським патріархатом, чи може УГКЦ ще не готова до статусу патріархату? Які умови має виконати УГКЦ для набуття цього статусу? Чи не вважає Римська кафедра, що та спільнота, яка у XVI ст. не завагалася відійти від Вселенського Патріархату, сьогодні може послабити також зв’язки з Ватиканом?
— Питання утворення Патріархату Української греко-католицької Церкви є безпосередньою компетенцією Вселенського Архієрея. Папа Іван Павло II висловлював свій погляд на це питання під час численних зустрічей з українськими греко-католицькими єпископами. Ясним і чітким було його звернення до Синоду, який проходив улітку 2004 року в Римі:
«Поділяю ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковний устрій. Поділяю це у молитві як і в терпінні, очікуючи дня, визначеного Господом, в якому я, як наступник святого апостола Петра, зможу підтвердити дозрілий плід Вашого церковного розвитку. Тим часом, як Ви добре знаєте, Ваше прохання серйозно вивчається, також у світлі оцінок інших християнських Церков».
Слова Понтифіка не є «політикою», вони є результатом виважених роздумів після консультацій та молитви. Як представник Папи, я маю своїм обов’язком допомагати всім зрозуміти цю позицію і жити разом з Церквою в її внутрішнім визріванні й ствердженні в українському суспільстві.
ЕКУМЕНІЧНІ КОНТАКТИ — ОДИН ІЗ НАЙВИЩИХ ПРІОРИТЕТІВ
— Як сьогодні складаються стосунки Нунціатури з Православними церквами України? Чи не вважає Його Високопреосвященство, що відсутність на офіційному рівні нормальних стосунків з Українською православною церквою Київського патріархату (УПЦ КП) — фактично найбільш відкритою до спілкування Православною церквою України — суперечить шляхетній політиці екуменізму, прийнятій Ватиканом? Сьогодні у багатьох громадян України виникає запитання: «Чому Ватикан підтримує офіційне спілкування з лідерами юдейства, буддизму, ісламу чи протестантизму, а з Єпископатом УПЦ КП — ні?»
— Екуменічні контакти для всіх Папських представництв становлять один з найвищих пріоритетів. Іноді вони полегшуються завдяки стабільній та надійній екуменічній ситуації. Іноді цю роботу доводиться вести в умовах досі ще сильно відчутного й серйозного напруження. Саме це маємо в Україні. Тому Святий Престол вирішив не втручатися в таке делікатне й складне питання як відсутність єдності православ’я в Україні, тим більше що вважає це питання внутрішньою справою самого православ’я. Утім, це не означає, що на місцевому рівні єпископи та священики не спілкуються з усіма християнськими братами. Більше того, можливо саме Католицька церква краще за інших знаходить нові шляхи спілкування з усіма. До того ж, як добре відомо, наша Церква дуже активна також і у Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій. Тому критика, прихована, як мені здалося, у Вашому запитанні, не бере до належної уваги всі зусилля Католицької церкви, спрямовані на ствердження в Україні екуменічного взаєморозуміння.
— Згідно з російськими релігійними ЗМІ, ієрархія Російської православної церкви покладає сьогодні чималі надії на поліпшення відносин з Ватиканом. Зокрема, за рахунок Української греко-католицької церкви. Це дійсно можливо? Чому, як здається, Католицька церква значно більше зацікавлена добрими відносинами з Російською православною церквою, ніж Російська церква — з Католицькою?
— Діяльність в ім’я ствердження єдності християн дуже важлива для Католицької церкви. Після Другого Ватиканського Собору в Римській Курії з’явилося спеціальне «Міністерство» з питань екуменічного діалогу. Воно називається «Папська Рада у справах Підтримки Єдності Християн». Йдеться про завдання, якому понтифіки останнім часом приділяли велику увагу. Тому не дивно, що Папа Бенедикт XVI вже у своєму першому публічному виступі говорив про необхідність діалогу з іншими християнськими Церквами.
Інші християнські Церкви іноді мають свою точку зору. Взагалі-то, вони теж визнають, що розмежування в лоні християнства є однією з найбільших катастроф в історії людства. Та зрештою, часто більше переймаються окремими питаннями, можливо, більш близькими чутливості власного народу. Але нерідко відсутність взаєморозуміння є не стільки результатом теологічних відмінностей, скільки породженням негативних емоцій, наслідком несправедливості й страждань, зазнаних упродовж історії. З особливою силою в пам’яті народів вкорінені негативні спогади про часи насильницького панування й політичної гегемонії. У таких ситуаціях слід мати багато терпеливості й працювати над тим, аби в душі людей прийшло примирення, щоб досягти взаємного порозуміння і взаємної довіри. Надзвичайно важливими в цьому процесі є дії найвищих представників церковної ієрархії. Коли люди бачать, що відбувається діалог, нехай короткий, але на вищому рівні, вони починають сподіватися на нове зближення Церков.
— Ще одне, дещо загальне питання: сьогодні багато футурологів, соціологів, релігієзнавців пишуть про те, що Католицька церква, загалом католицька культура втрачають свій вплив на культуру, мистецтво, формування світогляду та звичаїв сучасного суспільства. Особливо у тій самій Західній Європі, яка була значною мірою сформована католицизмом. Чи це є дійсно так? Якими фундаментальними заходами церква протистоїть феномену втрати впливу?
— У минулому існував усталений погляд на Католицьку церкву як на інституцію суто європейську, чи навіть західноєвропейську. Нині, дякувати Богу, це уявлення скореговане. Зараз більш як дві третини католиків мешкають поза межами Європи і тому, беручи до уваги лише європейський досвід, неможливо мати об’єктивне уявлення про католицтво.
З іншого боку, проте, слід сказати, що Європа переживає дуже специфічний момент. Маю на увазі не лише Західну Європу, але й Центральну та Східну. З тих чи інших причин християнство в Європі багато вистраждало за останні десятиліття. До зовнішніх труднощів додаються ще й величезні зміни у стилі життя, які поширюються завдяки розвитку технологій та зміні ментальності суспільства. Йдеться про зміни, наслідки яких непередбачувані. Взяти хоча б падіння народжуваності на нашому континенті. Особисто я думав, що в Україні ситуація краща, але тепер бачу, що статистичні дані досить тривожні. Це зменшення — безпрецедентне в історії. До цього треба додати ще й зміни життєвих звичаїв та зниження соціальної чутливості, особливо, в країнах колишнього Радянського Союзу, де розшарування суспільства на багатих і бідних за якихось десять років стало вражаючим, — між людьми пролягла безодня.
Такими є реалії, в яких перебуває Католицька церква та всі інші християнські Церкви. Зрозуміло, що їм треба жити у світі (разом зі світом), що потребує нових відповідей і нових свідчень Духа. Тому для ілюзій немає місця: на нас чекає дуже велика і складна праця.
Утім, не варто піддаватися занадто песимістичним настроям і враженням моменту. Католицька церква продовжує відігравати величезну роль в сучасному світі, практично, в усіх сферах людської діяльності. Досить згадати більш як 350000 католицьких шкіл в усьому світі та близько 1000 католицьких університетів, які, окрім іншого, стверджують суто євангельські цінності. Безумовно, цього не достатньо, але наведені дані свідчать про дієвість зусиль нашої Церкви.
Крім цього, потрібно підкреслити специфічну роль, яку відіграє Папство. Коли здавалося, що інтерес громадської думки до особи понтифіка ніби падає, ми отримали докази цілком протилежного явища. За похороном Папи Івана Павла II спостерігало близько 7000 журналістів. Але й вибори нового Папи Бенедикта XVI були в центрі уваги всього світу. Тому, можливо, варто говорити не про згасання інтересу, а просто про зміну його характеру. Можливо, саме Церква повинна шукати нових шляхів до серця сучасної людини аби запропонувати їй вічні виднокраї Євангелія.
— Покійному Папі Івану Павлу II дорікали жорстким консерватизмом, небажанням змінити деякі церковні правила, які перестали — як думають соціологи — відповідати сучасним реаліям життя. Чи буде Папа Бенедикт XVI більш ліберальним за свого попередника у таких соціальних проблемах, як послаблення целібату, жіноче священство чи контрацептиви?
— Мені здається, що визначення «консервативний — ліберальний» не можуть застосовуватися безпосередньо до ситуації в Церкві. На жаль, у багатьох країнах утворився стереотип, згідно з яким консервативне — це погано, а ліберальне — добре. Це досить серйозні упередження, наслідки яких відбиваються і на нових поколіннях. Скажімо, якщо хтось має міцну сім’ю, багато дітей, зберігає відданість релігійним ідеалам, то його вважають консервативним. І навпаки, хтось не поважає жодної моральної норми, абсолютно не піклується ні про сім’ю, ні про майбутнє нації, а про нього кожен день говорять усі засоби масової інформації, і часто ще й як про людину незалежних поглядів, прогресивну, важливу. Звичайно, критичний спостерігач зуміє відрізнити справжню цінність від данини скороминущій моді. Але молодь нерідко розгублюється і створює собі ідеали, в яких швидко розчаровується.
Церква, з іншого боку, повинна залишатися вірною Добрій Новині Євангелія. І тому часто мусить казати слова рішучі й тверді. Але в цьому полягає її місія, від якої вона ніколи не відмовиться.
До речі, відомо, що подібні закиди Церкві висувають люди, які вже віддалилися від неї і не мають жодного наміру знову наближатися. Часто авторам цих критичних зауважень життя Церкви навіть невідоме. Неважко уявити, наскільки небезпечними можуть бути їхні поради. Тому новий динамізм і нові стратегії Церкви повинні завжди йти з лона самої Церкви, від тих, хто має багатий досвід християнського життя і збагачений мудрістю Євангелія. Є ще багато сфер, де Церква зможе краще розуміти світ і знаходити відповіді на його нинішні виклики. Папи добре знають, що «реформа» Церкви може спиратися лише на фундамент справжнього релігійного життя, скерованого Духом. Тому потрібно дбати, щоб ніколи не всихали саме ці витоки істинного життя тих, хто живе власною вірою з ясною душею, сповненою радості й багатою планами на щасливе майбутнє людства.
«МОЄ ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ ПІДВЛАДНЕ «ДОЛІ»
— Посада апостольського нунція значна і відома в Україні, особливо у колах віруючих. Тому зрозумілим є інтерес до новопризначеного нунція — його походження, освіта, знання мов, попередні посади. Важливо знати шлях Його Високопреосвященства до духовного служіння, його духовну освіту, а також позаслужбові захоплення — ставлення до мистецтва, літератури, використання вільного часу та відпусток.
— Я словенець, родом з простої сім’ї, середній син у батьків. Коли почав думати про своє майбутнє, то спочатку схилявся до вивчення хімії. Але з часом мене все більше приваблювала думка про те, щоб присвятити своє життя Церкві. У 1977 р. прийняв сан. Два роки працював священиком у парафії неподалік Любляни. 1980 року мені запропонували вступити до Церковної папської академії, яка готує священиків до дипломатичної служби Святого Престолу. Водночас я вивчав канонічне право в Латеранському університеті в Римі. У 1984 році я був прийнятий на дипломатичну службу Ватикану і мене направили до Південної Кореї. Але вже того ж року я знову вступив до академічного навчального закладу, цього разу — до Central Texas College, який мав свій філіал також і у Сеулі, і через три з половиною роки закінчив його, отримавши ступінь бакалавра. Упродовж усіх років навчання у вищих школах я вивчав також мови. Як представник невеликого за чисельністю словенського народу, я скоро усвідомив необхідність опанування інших мов. Якщо не помиляюсь, вже з 30 років я постійно вивчаю мови. Почав я з німецької, потім були англійська, італійська і французька, далі — іспанська, російська, білоруська і от тепер — українська. Відомо, що під час вивчення католицької теології потрібно знати у певному обсязі ще й латину. Звичайно, до цього слід додати мою рідну мову й деякі інші мови колишньої Югославії. Висока лінгвістична культура стала одним із елементів престижу папської дипломатії, а це вимагає нескінченних годин вивчення і практики. Проте знання мов стало необхідним для всіх, тепер майже неможливо займати відповідальну посаду, не володіючи мовами.
Щодо моєї праці. Як я казав, дипломатичну службу я почав у Південній Кореї, де перебував з 1984 по 1988 рік. Шкода, що пропустив Олімпійські ігри, бо мене перевели в Колумбію. У цій південноамериканській країні я працював трохи більше ніж 4 роки. А 4 березня 1992 року я вже був у Москві, де Святий Престол відкривав свою дипломатичну місію. Чотири наступні роки були сповнені напруженої праці, яка збагатила мене знаннями про європейський схід, про інші слов’янські народи, про Православ’я. У Москві я також викладав канонічне право в Теологічному коледжі св. Фоми Аквінського.
З 1996 по 2001 рік я знову жив у Римі. В Державному Секретаріаті я відповідав за Департамент з питань Організації Безпеки та Співробітництва в Європі. Як відомо, Святий Престол є членом- засновником цієї організації і бере активну участь у її діяльності.
У 2001 році мене було призначено нунцієм в Білорусь, а нині я апостольський нунцій в Україні.
Що сказати про мої особисті уподобання? У всіх нас є певні хобі, але після довгого досвіду життя й праці в різних країнах, на різних континентах мені здається, що особисті захоплення та інтереси міняються з кожною новою країною. Безумовно, чотири студентські роки в Римі з новою силою розпалили мою цікавість до мистецтва та історії. Рим — місце неймовірне: для того, хто вперше приїздить туди, майже незбагненне багатство цього міста. Здається, що все тут дорогоцінне, навіть самі вулиці, по яких ходиш... Сильне враження справив на мене і Далекий Схід. Корея у ті роки тільки-но почала з’являтися як нова економічна сила. Та вона вже мала чудову систему виховання, значні мистецькі надбання, в цій країні повітря було напоєне непідробним оптимізмом. Ще й тепер згадую, на якому підйомі відбувалася модернізація країни. У той період я часто їздив до Японії. Коротко кажучи, Далекий Схід був для мене великим ковтком краси, досі майже незнайомої.
В Колумбії я знайшов інший світ. Безумовно, там були великі труднощі, але і цей світ був дуже цікавий й дивовижно творчий. Дякуючи цьому періоду, я збагатив свої знання про те, чим є іспанська культура в сучасному світі. В Європі Іспанія — важлива країна, але дещо віддалена від інших. Але якщо подивитися на світ у цілому, то розумієш, що тут йтиметься про культуру, яка залишила незчисленні сліди в інших країнах і сильно вплинула на людство. Зважаючи на те, що йдеться про народи, які мають особливий зв’язок з католицизмом, все це набуває для мене особливої ваги.
А в Москві прокинулася моя цікавість до літератури, що не полишає мене понині. Можливо, саме література — це та сфера, де людська душа виражає себе з найбільшою чіткістю і здатна являти те, що вище навіть за людський досвід, що торкається царини духу. Звичайно, також і фігуративні види мистецтва, і музика мають величезний потенціал, насамперед дякуючи безпосередності впливу і його первинності, та, можливо, їм не так легко вдається передати точну й тематично визначену думку. Для світу віри й теологічних роздумів головним інструментом залишається слово, особливо, якщо воно близьке до Слова, яке є Христос, Бог і людина.
Великою мірою моє особисте життя і мої уподобання підкорені долі, яку призначило мені Провидіння. Можна було б сказати, що це є певне насилля над людською особистістю, яка надала б перевагу життю в середовищі більш стабільному і затишному. Але, з іншого боку, бути відкритим світу й людям, не плануючи власного майбутнього, — це ні з чим незрівняне збагачення власного життя.
— Які перші враження пана нунція від зустрічі з Україною? Складність опанування мови? Чи є щось спільне між Україною та Вітчизною Його Високопреосвященства? Що найбільш тут сподобалося? Що викликало найбільший подив чи неприйняття? Як відрізняється виконання дипломатичної місії в Україні від подібної роботи в інших країнах? Що є Вашим стратегічним завданням як нунція в Україні?
— Мені подобається моя нова місія. Звичайно, мені зрозумілі і складність, і особливий динамізм, притаманні ситуації в Україні. Тому я усвідомлюю, що і діяльність представника Святішого Отця у цій країні повинна здійснюватися в дусі глибокої поваги до людей і до історії.
Я відразу почав з вивчення української мови. Кожен день відправляю Святу Службу Божу українською мовою, і кожного тижня по чотири години займаюся з дуже досвідченою викладачкою. Сподіваюсь незабаром досягти успіхів, та кожна мова потребує свого часу.
Між Словенією та Україною багато спільного. Особливо схожа на мою країну західна частина України. Також у звичаях та фольклорі чимало елементів, які зустрічаються також і в інших країнах Центральної Європи.
Унікальний збіг обставин — під час Першої світової війни мій дідусь з боку батька декілька років був військовополоненим у Рівному. Мобілізований до Австро- Угорського війська, він потрапив в Україну. Коли його взяли у полон, то відправили працювати на одну з ферм неподалік від Рівного. У нашій родині згадували листи, які він писав. Повернувшись додому, він розповідав, що полон не був надто важким ще й тому, що проходив у праці серед селян.
Сподіваюсь, що почуватимуся добре у Вашій країні. Праця, яка на мене чекає — не легка, але буду старатися виконувати її якомога краще. Місія Нунція не здійснюється за передбаченою заздалегідь програмою: головне — це бути поруч з людьми і Церквою, добре розуміти їхні потреби і робити все для того, щоб кожна людина і кожний народ могли реалізувати своє покликання перед історією і перед Богом.
