Керосинка — це на північному боці Севастополя — маленький паскудний пляжик. Дуже відповідає назві. Поряд — причал, на який регулярно прибуває пором. А трохи далі — причал для рейсових катерів. Тож керосину вистачає.
На цьому пляжі дивні відвідувачі. Один малий, очманілий на вигляд, сидить у плавках на одній газеті, а другу — читає. Навколо нього тиняється бомж — пляшки підбирає. Він довго дивиться на типа з газетою і, не знайшовши поряд із ним порожньої тари, — ушивається.
Над пляжем височіє невелика хатинка-кафе з панорамним краєвидом на Керосинку. У ній за столом сидить парочка, обом років по 55.
Вона — в недоладній чорній спідниці, в дешевій широчезній джинсовій сорочці та в мінусових окулярах, оправа яких відливає брудно- бензиновими відтінками. Волосся пофарбоване в червоний, у ньому стирчить темний гребінь. Обличчя пошарпане, окуляри мовби організовують його. У ньому відчувається динамічна присутність розуму.
Чоловік із квадратоподібною, просоленою фізіономією. У ній безліч кутів, що свідчать про характер. У нього хрипкий моряцький голос.
У неї також хриплуватий тембр, але кухонно-офіціантського походження.
Він намагається наполягати на своєму, тиснучи чоловічою значущістю, за статевою ознакою. Помітно обурюючись, але водночас і трохи показово, щоб справляти враження активності.
Вона ж його періодично обриває влучними та жорсткими зауваженнями. У принципі, щойно справа доходить до відвертого конфлікту, кожен натискає на внутрішні гальма. Вона поступається, і він не переходить межі терпимості.
Із радіо ллється неймовірна попса. Серед цього електронного повидла пролунав хвацький голос Вірки Сердючки. Мужик стрепенувся:
— О, знову хохол співає! Придурок пропащий, вилупок! Хіба можна з мужика — в бабу? Ух, хохол!
— Чого ти «хохолишся»? А?! — різко перебила пані з інтонацією, близькою до тією, коли сварять кота за з’їдене на столі. — Чого «хохолишся»?
Мужик примирливо:
— Бо гребуть мізки на повну!
— Гребуть мізки елітні верхівки, а народ — ніхто. А ти хіба не народ?
— Народ.
— Ось і ти ніхто.
— Однаково — вилупок!
— А співає приємно, мені подобається. Ти на себе подивися — бурят-монгольське іго!
Його грубе північноазіатське обличчя скривджено заморгало. Він не знайшов відповіді, крім як:
— Сама китаянка!
Вона, без будь-якого переходу:
— Купімо диню.
— На біса нам диня! Адже нічого нормального: ні динь, ні кавунів. А море! — він знову взяв курс обурення. — Ось у Владивостоку Кришталева бухта — на 20 метрів видно. А тут, навіть на вашій Учкуївці, півметра — і дупа... Азовське море міліє, — змінив він тему. — Розумієш, довели, суки!
— Що ти таке верзеш? Це воно раніше міліло, а тепер назад повернулося. Бо цим управляють не твої мізки. Весна, зима — все, коли треба, — повчально сказала вона, неначе щойно відірвавшись від читання езотеричної брошури. — Космос — це багатоклітинний організм, затямив? Земля — тільки одна клітина. Тож не лізь, куди не треба. «Sum quique» — японською це означає «Кожному своє».
— Це латиною, — заперечив він.
— Та йди ти...
Він вирішив відігратися за космос і перейшов до земної конкретики:
— А яке найбільше море Тихого океану? Знаєш?
— Вчила в п’ятому класі.
— Ну, давай-давай, — під’юджував він.
— Зараз. Значить так. Напевно, не Лаптєвих...
— Лаптєвих? — він перебільшено регоче. — Оце сказала! Може, ще Північне або Баренцове!
— Так, що в нас ще там залишилося, — розсудливо, по- хазяйськи, розмірковує вона. І боязко додає: — Червоне?
Він мало не помер від сміху, а потім провокаційно-хитро промовляє:
— Берингове!
— Берингове? — перепитує вона.
— Ага!!! Наївна! Подумай, — насолоджувався він своїм кращим становищем. І поблажливо додав: — Можу підказати, що це південна сторона. Південне море! Охотське ж теж вважається великим, але цього недостатньо, а Японське взагалі не дуже...
Пані невпевнено:
— Може, Середземне?
— Середземне — від слів «серед земель». Ти ще б Чорне назвала! — знову заходився він самозакоханим сміхом. — Погано вас у п’ятому-шостому класі вчили. Ось нас, — додав він гордо, — по голові били! Тому щось пам’ятаємо. Коротше, забиймося на ящик коньяку? — запропонував він нахабно.
— За ящик коньяку я сама тобі загадуватиму...
— О, диви, — повернувшись до вікна, обурився він знову, — у нас такого моря немає. Каміння — чорне, наче трактор мили, по ньому стара повзає. Дивися, дивися! І старий теж попхався!
Червоноволоса пані сумно подивилася на парочку й зауважила:
— Я би повісилася, ніж доживати до такого віку...
— Дати мотузку? — «галантно» поцікавився кавалер.
— ...за свої три зуби, — несподівано закінчила вона.
— Так, зуби в тебе міцні, — погодився він. — Повисіла б і зістрибнула.
Відчувши в «міцності» її зубів приховану силу, він вирішив повернутися до географічної суперечки:
— Скажи ще, що найбільше море в Тихому океані — це Індійський. Ну, що? Не знаєш... Ось у нас море прозоре.
— Звісно, адже у вас — Тихий океан й абсолютно інша фауна, — «накрила» вона його науковим словом. І щоб остаточно добити, презирливо сказала: — Навіть краби інші.
— Інші, — розгубився моряк. І щоб висунути хоч якийсь аргумент, сказав: — Наше море навіть описував письменник... Як його?.. Чехов, чи що?! Цей, який за кордоном подобається.
— Може, Достоєвський?
— А що він написав?
— Не пам’ятаю. Може, Іван Бунін?
— Бунін? — у його голосі проступили нотки сарказму. — Та він про зеків писав, — раптово приголомшив він, переплутавши білоемігранта iз Солженіциним. Але теж, щоправда, нобелівський лауреат.
— Ти плутаєш, Бунін — автор «Анни Кареніної»?
— А Чехов краще! — запально сказав моряк.
— Тільки за кордоном цінують Достоєвського, — відповідала пані.
— І Бог з ними! У них там і так чортзна-що коїться... Так ось, Достоєвський теж намагався врятувати екологію. І що? Усе йде в мінус. Усе заходить у глухий кут! — із пафосом повернувся він до ідеї занепаду.
— Ой! — саркастично подивилася на нього подруга, — світовий розум! Це ти, чи що, все вигадав, щоб відміняти?!
Зрозумівши, що знову опинився на ризиковому для себе полі, він перевів стрілки.
— А мене нещодавно струмом вдарило. Котел, наволоч! То я викинув його до бісової матері! На асфальт. Ці курдуплики прибігли: «Петре Івановичу, що сталось? — Ваш чортів котел мене стукнув! — То й що? — Нічого! Підіть заберіть». Одразу замінили на новісінький, — додав він по-геройськи. — Із заводськими тільки так і треба. Розслабишся — на шию залізуть. — Він гордо подивився на пані, немов кажучи, що на своїй шиї він нікому затримуватися не дозволить. — А в нас гине не тільки флора, — вирішив зміцнити він перемогу, — а й... — він явно зібрався, щоб зробити контрхід, — ...фауна!
Тепер він тріумфально подивився на подружку!
Але вона ніяк не відреагувала на його виклик, а по-діловому спитала:
— Котра година?
— П’ятнадцять на першу.
— Подивися розклад.
— Скоро катер. О пів на третю.
— О пів на третю?
— А ще є раніше — за десять хвилин друга.
— Ага. Їдемо о пів на третю.
— Нащо, якщо є раніше? — із здивуванням подивився він. І резонно додав: — це ж сорок хвилин економiї.
— Їдемо о пів на третю! — з натиском сказала вона. — Бо мені вже все допекло! А особливо Едичка-господар! Коли я працюю в його чебуречній, піт стікає від маківки до п’ят!
— А ти його трісни по довбешці сковорідкою або киплячою олією полий, — порадив моряк-кочегар, так радикально проявивши співчуття.
Вона помовчала. Потім не так уже роздратовано додала:
— А господиня — нічого, добра... Я хочу відпочити. Тому о пів на третю.
Він погодився без опору.
Знову з радіоколонки радісно закричав Данилко: «Хо- ро-шо! Все будет хорошо!»
Кочегар захотів «захохолитися», але затнувся, зустрівши суворий жіночий погляд. Вона випередила його:
— А мені подобається!
— Слухай, хочеш на вихідних поїдемо до мого приятеля, — змінив він тему. — У нього свій продуктовий намет. Шашлик поїмо. Він вирізає тільки м’ясо, без сала. Не те, що хохли: сало їдять і салом заїдають... — устиг він вставити шпильку.
Пані, перебиваючи:
— Все буде добре, зрозумів? Диню беремо?
— Беремо, чого там...
Він розплатився, і вже в їхні спини вдарив голос Газманова, який змінив на хвилі Данилка: «А я ясные дни оставляю себе, а я хмурые дни возвращаю судьбе...»
