Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Керосинка

14 жовтня, 2005 - 00:00

Керосинка — це на північному боці Севастополя — маленький паскудний пляжик. Дуже відповідає назві. Поряд — причал, на який регулярно прибуває пором. А трохи далі — причал для рейсових катерів. Тож керосину вистачає.

На цьому пляжі дивні відвідувачі. Один малий, очманілий на вигляд, сидить у плавках на одній газеті, а другу — читає. Навколо нього тиняється бомж — пляшки підбирає. Він довго дивиться на типа з газетою і, не знайшовши поряд із ним порожньої тари, — ушивається.

Над пляжем височіє невелика хатинка-кафе з панорамним краєвидом на Керосинку. У ній за столом сидить парочка, обом років по 55.

Вона — в недоладній чорній спідниці, в дешевій широчезній джинсовій сорочці та в мінусових окулярах, оправа яких відливає брудно- бензиновими відтінками. Волосся пофарбоване в червоний, у ньому стирчить темний гребінь. Обличчя пошарпане, окуляри мовби організовують його. У ньому відчувається динамічна присутність розуму.

Чоловік із квадратоподібною, просоленою фізіономією. У ній безліч кутів, що свідчать про характер. У нього хрипкий моряцький голос.

У неї також хриплуватий тембр, але кухонно-офіціантського походження.

Він намагається наполягати на своєму, тиснучи чоловічою значущістю, за статевою ознакою. Помітно обурюючись, але водночас і трохи показово, щоб справляти враження активності.

Вона ж його періодично обриває влучними та жорсткими зауваженнями. У принципі, щойно справа доходить до відвертого конфлікту, кожен натискає на внутрішні гальма. Вона поступається, і він не переходить межі терпимості.

Із радіо ллється неймовірна попса. Серед цього електронного повидла пролунав хвацький голос Вірки Сердючки. Мужик стрепенувся:

— О, знову хохол співає! Придурок пропащий, вилупок! Хіба можна з мужика — в бабу? Ух, хохол!

— Чого ти «хохолишся»? А?! — різко перебила пані з інтонацією, близькою до тією, коли сварять кота за з’їдене на столі. — Чого «хохолишся»?

Мужик примирливо:

— Бо гребуть мізки на повну!

— Гребуть мізки елітні верхівки, а народ — ніхто. А ти хіба не народ?

— Народ.

— Ось і ти ніхто.

— Однаково — вилупок!

— А співає приємно, мені подобається. Ти на себе подивися — бурят-монгольське іго!

Його грубе північноазіатське обличчя скривджено заморгало. Він не знайшов відповіді, крім як:

— Сама китаянка!

Вона, без будь-якого переходу:

— Купімо диню.

— На біса нам диня! Адже нічого нормального: ні динь, ні кавунів. А море! — він знову взяв курс обурення. — Ось у Владивостоку Кришталева бухта — на 20 метрів видно. А тут, навіть на вашій Учкуївці, півметра — і дупа... Азовське море міліє, — змінив він тему. — Розумієш, довели, суки!

— Що ти таке верзеш? Це воно раніше міліло, а тепер назад повернулося. Бо цим управляють не твої мізки. Весна, зима — все, коли треба, — повчально сказала вона, неначе щойно відірвавшись від читання езотеричної брошури. — Космос — це багатоклітинний організм, затямив? Земля — тільки одна клітина. Тож не лізь, куди не треба. «Sum quique» — японською це означає «Кожному своє».

— Це латиною, — заперечив він.

— Та йди ти...

Він вирішив відігратися за космос і перейшов до земної конкретики:

— А яке найбільше море Тихого океану? Знаєш?

— Вчила в п’ятому класі.

— Ну, давай-давай, — під’юджував він.

— Зараз. Значить так. Напевно, не Лаптєвих...

— Лаптєвих? — він перебільшено регоче. — Оце сказала! Може, ще Північне або Баренцове!

— Так, що в нас ще там залишилося, — розсудливо, по- хазяйськи, розмірковує вона. І боязко додає: — Червоне?

Він мало не помер від сміху, а потім провокаційно-хитро промовляє:

— Берингове!

— Берингове? — перепитує вона.

— Ага!!! Наївна! Подумай, — насолоджувався він своїм кращим становищем. І поблажливо додав: — Можу підказати, що це південна сторона. Південне море! Охотське ж теж вважається великим, але цього недостатньо, а Японське взагалі не дуже...

Пані невпевнено:

— Може, Середземне?

— Середземне — від слів «серед земель». Ти ще б Чорне назвала! — знову заходився він самозакоханим сміхом. — Погано вас у п’ятому-шостому класі вчили. Ось нас, — додав він гордо, — по голові били! Тому щось пам’ятаємо. Коротше, забиймося на ящик коньяку? — запропонував він нахабно.

— За ящик коньяку я сама тобі загадуватиму...

— О, диви, — повернувшись до вікна, обурився він знову, — у нас такого моря немає. Каміння — чорне, наче трактор мили, по ньому стара повзає. Дивися, дивися! І старий теж попхався!

Червоноволоса пані сумно подивилася на парочку й зауважила:

— Я би повісилася, ніж доживати до такого віку...

— Дати мотузку? — «галантно» поцікавився кавалер.

— ...за свої три зуби, — несподівано закінчила вона.

— Так, зуби в тебе міцні, — погодився він. — Повисіла б і зістрибнула.

Відчувши в «міцності» її зубів приховану силу, він вирішив повернутися до географічної суперечки:

— Скажи ще, що найбільше море в Тихому океані — це Індійський. Ну, що? Не знаєш... Ось у нас море прозоре.

— Звісно, адже у вас — Тихий океан й абсолютно інша фауна, — «накрила» вона його науковим словом. І щоб остаточно добити, презирливо сказала: — Навіть краби інші.

— Інші, — розгубився моряк. І щоб висунути хоч якийсь аргумент, сказав: — Наше море навіть описував письменник... Як його?.. Чехов, чи що?! Цей, який за кордоном подобається.

— Може, Достоєвський?

— А що він написав?

— Не пам’ятаю. Може, Іван Бунін?

— Бунін? — у його голосі проступили нотки сарказму. — Та він про зеків писав, — раптово приголомшив він, переплутавши білоемігранта iз Солженіциним. Але теж, щоправда, нобелівський лауреат.

— Ти плутаєш, Бунін — автор «Анни Кареніної»?

— А Чехов краще! — запально сказав моряк.

— Тільки за кордоном цінують Достоєвського, — відповідала пані.

— І Бог з ними! У них там і так чортзна-що коїться... Так ось, Достоєвський теж намагався врятувати екологію. І що? Усе йде в мінус. Усе заходить у глухий кут! — із пафосом повернувся він до ідеї занепаду.

— Ой! — саркастично подивилася на нього подруга, — світовий розум! Це ти, чи що, все вигадав, щоб відміняти?!

Зрозумівши, що знову опинився на ризиковому для себе полі, він перевів стрілки.

— А мене нещодавно струмом вдарило. Котел, наволоч! То я викинув його до бісової матері! На асфальт. Ці курдуплики прибігли: «Петре Івановичу, що сталось? — Ваш чортів котел мене стукнув! — То й що? — Нічого! Підіть заберіть». Одразу замінили на новісінький, — додав він по-геройськи. — Із заводськими тільки так і треба. Розслабишся — на шию залізуть. — Він гордо подивився на пані, немов кажучи, що на своїй шиї він нікому затримуватися не дозволить. — А в нас гине не тільки флора, — вирішив зміцнити він перемогу, — а й... — він явно зібрався, щоб зробити контрхід, — ...фауна!

Тепер він тріумфально подивився на подружку!

Але вона ніяк не відреагувала на його виклик, а по-діловому спитала:

— Котра година?

— П’ятнадцять на першу.

— Подивися розклад.

— Скоро катер. О пів на третю.

— О пів на третю?

— А ще є раніше — за десять хвилин друга.

— Ага. Їдемо о пів на третю.

— Нащо, якщо є раніше? — із здивуванням подивився він. І резонно додав: — це ж сорок хвилин економiї.

— Їдемо о пів на третю! — з натиском сказала вона. — Бо мені вже все допекло! А особливо Едичка-господар! Коли я працюю в його чебуречній, піт стікає від маківки до п’ят!

— А ти його трісни по довбешці сковорідкою або киплячою олією полий, — порадив моряк-кочегар, так радикально проявивши співчуття.

Вона помовчала. Потім не так уже роздратовано додала:

— А господиня — нічого, добра... Я хочу відпочити. Тому о пів на третю.

Він погодився без опору.

Знову з радіоколонки радісно закричав Данилко: «Хо- ро-шо! Все будет хорошо!»

Кочегар захотів «захохолитися», але затнувся, зустрівши суворий жіночий погляд. Вона випередила його:

— А мені подобається!

— Слухай, хочеш на вихідних поїдемо до мого приятеля, — змінив він тему. — У нього свій продуктовий намет. Шашлик поїмо. Він вирізає тільки м’ясо, без сала. Не те, що хохли: сало їдять і салом заїдають... — устиг він вставити шпильку.

Пані, перебиваючи:

— Все буде добре, зрозумів? Диню беремо?

— Беремо, чого там...

Він розплатився, і вже в їхні спини вдарив голос Газманова, який змінив на хвилі Данилка: «А я ясные дни оставляю себе, а я хмурые дни возвращаю судьбе...»

Костянтин РИЛЬОВ, «День». Фото автора
Газета: 
Рубрика: