Березневі події в Криму дали можливість скинути маски з жителів півострова і подивитися на їхні обличчя: ми побачили як справжніх патріотів України, так і зрадників, які ненавиділи державу, в якій живуть, і робили все для її знищення.
При цьому, якщо про існування останніх дехто здогадувався, то про існування перших особливо було не чути. Це не означає, що в Криму і Севастополі зокрема, було мало патріотів України, просто, живучи мирним життям, вони не намагалися вголос заявляти про себе. Але в умовах війни та анексії півострова українські патріоти зважилися на це. Більшість із них — молодь, яка не пам’ятає життя в совку, про цей період життя знає з книжок, із історії, фільмів, розповідей бабусь та дідусів (які пережили Голодомор 1932 — 1933 років, Другу світову війну, репресії й встигли розповісти про те, що Радянський Союз був справжньою імперією зла). Ця молодь бачить себе виключно у своїй вільній демократичній країні, яка має стати невід’ємною частиною цивілізованого світу, а не складовою співтовариства, в якому за всіх громадян усе вирішує одна людина — президент.
В умовах сучасного життя на півострові чинити опір і відкрито демонструвати свою громадянську позицію дуже важко і навіть небезпечно. Проте в Криму і Севастополі є багато тих, хто, незважаючи на всі складнощі, продовжує боротися за право жити у вільній країні.
Однією з таких людей є Марія — викладачка гуманітарних дисциплін у місцевій школі. Своє прізвище дівчина просила не називати з міркувань безпеки.
«Я доволі довго перебувала в депресивному стані, тому що не знала, як жити далі, але поступово віднайшла спосіб відкрито демонструвати свою громадянську позицію. Відтепер щодня ходжу на роботу у вишиванці, — розповідає Марія. — Спочатку дехто з колег дивувався цьому, але поступово всі звикли. І це сприймається нормально, навіть кажуть, що вишиванка дуже пасує мені. А от щодо транспорту, то, якби в мене не було власного авто, я б не ризикнула сісти в такому вигляді в тролейбус або маршрутку, оскільки однозначно наразилася б на агресію проросійськи налаштованих громадян. Тому я не експериментую. Коли ж ходжу до магазинів або вулицею, одягаю звичайний одяг. Але, на мій погляд, ходити у вишиванці на роботу — це теж вчинок, на який здатні не всі. Не можу сказати, що я нічого не боюсь, ні, інстинкт самозбереження завжди діє, і саме тому намагаюся бути обережною».
«Після того, як між Україною і Російською Федерацією розпочалася війна, в мене поменшало друзів — як віртуальних, так і тих, з ким я раніше дуже тісно спілкувалася в повсякденному житті. По-перше, багато з них, побачивши мою позицію, відмовилися від дружби зі мною; по-друге, я сама після цих подій дуже багато чого переоцінила й тепер розумію, що не потрібно оточувати себе, так би мовити, лушпинням. Якраз настав той час, коли варто подумати, з ким ми спілкуємось, і для чого це робимо. Мені не потрібні в переліку друзів зрадники», — пояснює Марія.
Ще одна форма спротиву і незгоди з анексією Криму — це публікація в соціальних мережах постів, у яких кримчани відверто демонструють свою позицію і пишуть про те, що відбувається на півострові. Однак це теж наражає на небезпеку. Як повідомив один із користувачів соціальної мережі «ВКонтакте», «останнім часом, коли розміщую на своїй сторінці пости, що містять осуд дій сусідньої держави, чи пишу сам щось на цю тему, наражаюся на море необ’єктивної критики, — і це в кращому випадку, а в гіршому — мені пишуть агресивні коментарі майже з погрозами, що, звісно, не додає ані оптимізму, ані гарного настрою. Втім, це реалії сьогоднішнього життя в окупації», — підсумовує інтернет-користувач.
Однією з тих, хто не боїться називати своє прізвище і відкрито висловлює громадянську позицію, є студентка четвертого курсу Севастопольського міського гуманітарного університету Поліна Харитонова. Сьогодні Поліна намагається пливти проти течії, незважаючи ні на що.
Дівчина поділилася: «Патріотизм треба виховувати з дитинства. Тільки чому молодь 1993-го і пізніших років народження вважає себе патріотами Росії, мріє разом із пенсіонерами повернутися в російську реальність? Юні громадяни пишаються своїм російським патріотизмом, постають мучениками за нього, тільки от біда: місце народження, громадянство, освіта, робота, спосіб життя, побутові дрібниці та інше — українське чомусь.
Якщо ти народився і вивчився в країні, яка тобі неприємна, ти не бачиш у ній своєї перспективи, то цілком логічно — шукаєш кращу. Якщо «мне милей всего Россия — родина моя», — то цілком логічно, ти робиш свій життєво важливий вибір: спрямовуєш свої зусилля на її розбудову й процвітання, живучи й працюючи на території своєї новообраної «батьківщини», перед цим із вдячністю попрощавшись із своєю першою батьківщиною. Можливо, у твоєму новому домі тобі й буде краще. Так би вчинили цивілізовані люди. Але якийсь збій відбувся в цивілізаційній програмі молодих кримчан: вони обирають свій шлях — руйнування й нищення набутого за перші двадцять років життя і в ім’я чого? Якась дивовижно зіпсована форма любові й дикого патріотизму. Сьогодні дедалі частіше можна почути запитання: «А що тебе стримує залишатися далі серед людей, які вирішили закреслити, витерти, знищити, витравити свої двадцять років життя, не лише свої, а й твої?!»
Аж нудить від такого перевернутого світосприйняття, від цієї дивно перекрученої логіки. Мій Крим — Україна, я тут народилася! Не я натягнула на нього російський кафтан, з-під якого де-не-де боязко виглядає вишиванка. Тепер залишитися тут і вберегти своє — принципове питання, бо втекти (як хтось втік до чи після 16 березня) завжди легко. І попри те, що «патріотично хворі» обличчя кривляться, якщо телефонний дзвінок — не гімн Росії або Севастополя, а «Ще не вмерла Україна» — це додає сил».
