Iнтерес людства до «круглих» дат є загальновідомим. Подібно
до того, як деякі люди по-особливому ставляться до своїх ювілеїв, так само
й цивілізації, об'єднані одним літочисленням, з особливою пишнотою схильні
святкувати «століття», «п'ятсотліття», «тисячоліття» тощо. Явно або неявно
мається на увазі, що ювілеї знаменують собою важливі віхи, рубежі, підсумки
в долі як окремих людей, так і народів.
Через це пильна увага, яка останнім часом приділяється
межі XX і ХХI століть є цілком природною. Все ж хотілося б наголосити не
лише на позитивних, а й на негативних аспектах підвищеного інтересу до
«круглої» дати, що наближається. Нерідко чути голоси, які попереджають,
що ми живемо в «останні часи» й що 2000 р. настане давно обіцяний кінець
світу. Ці голоси чути й з газетних шпальт, і з екрана телевізора, і з уривків
вуличних розмов; в деяких можна почути сумнів, другі звучать упевнено,
треті — категорично. Але найнебезпечнішим є наше внутрішнє, приховане,
придушуване іронією і все ж таки невгамовне очікування: а раптом просурмить
з небес фатальна сурма?
Тим часом Європа пережила вже чимало ювілейних дат від
різдва Христового. Цікаво, як колишні ювілеї сприймалися масовою свідомістю?
Візьмемо, наприклад, 1000 рік. Адже це ще «кругліша» дата, ніж 2000, до
того ж релігійність тогочасних європейців була набагато сильнішою за релігійність
нинішніх.
Чи охопила паніка європейські народи напередодні 1000 року?
Історики, які досліджували це питання, стверджують, що хоча тривожні хвилі
очікування близького Апокаліпсиса постійно набігали тоді на християнський
світ, все ж напередодні 1000 р. вся Європа не затремтіла раптом в істеричному
припадку.
Причина цього напрочуд проста. Відомий французький історик
М.Блок писав, що маси тому не охопив тоді панічний жах, що люди тієї епохи
не дуже розбиралися в хронології. У системах літочислення панував різнобій,
причому не лише щодо початку відрахунку років, а й щодо початку року. Церква
вважала святкування 1 січня відгомоном язичества. У різних країнах новий
рік відзначався в різні дати, які за нашим календарем розтягувалися від
25 березня 899 р. до 31 березня 1000 р. Тому, доходить висновку М.Блок,
для більшості жителів Заходу жахливе слово «тисяча» не могло означати якогось
певного етапу в низці днів.
Між іншим, на Русі, де літочислення велося «від створення
світу», з особливим побоюванням очікувалися настання 1492 р. від Р.Х. оскільки
вважалося, що це буде 7000 рік від створення світу. Припускалося, що сім
днів створення світу є знаком того, що світові відраховано сім тисяч років
існування. Пасхальні таблиці складалися тільки до 7000 (тобто 1492) року,
а в одній з них настання фатальної «круглої» дати коментувалося таким чином:
«Зде страх, зде скорбь, зде беда велика в распятии Христове сии круг бысть,
і се лето на конци явися, в ня же чаем всемирное Твое пришествие, о Владыко...»
Відсутності паніки й таким чином згладженню різних ексцесів
сприяли щонайменше ще два чинники. В Апокаліпсисі кінець світу настає після
закінчення тисячолітнього Царства Христового (Одк., 20, 6—10). Але було
незрозуміло, від якої віхи відраховувати тисячоліття: від різдва Спасителя
чи від завершення ним свого земного шляху? В останньому випадку виходила
дата 1033 р., і деякі переносили кінець світу на цей термін.
До речі, якщо перейти до нинішнього стану питання, то нагадаємо,
що дата різдва Христового, так само, як і вік Спасителя до моменту страти,
викликають чималі суперечки. Як відомо, ера від різдва Христового була
запропонована 525 р. римським ченцем Діонісієм Малим з метою усунення розходжень
між Східною й Західною церквами з питання про святкування Великодня. Сучасні
дослідники показали, що розрахунки Діонісія, який визначив народження Христа
753 р. від заснування Рима, вельми приблизні. Найбільш відомим анахронізмом
є той безперечний факт, що іудейський цар Ірод, за правління якого, згідно
з Матфеєм, народився Христос, помер 750 р. від заснування Рима. Це означає,
що Христос народився не пізніше 4 р. до н.е., а тому, «за правилами», нині
на дворі вже 2003 р. від Р.Х.
Хотілося б звернути увагу ще на одну важливу деталь щодо
віку Христа. Традиційно вважається, що в момент страти йому було тридцять
три роки. Але в жодному з Євангелій не вказується точно вік Спасителя.
У Луки знаходимо: «Ісус, починаючи Своє служіння, був років тридцяти» (Лк,
3, 23). Звернемо увагу на побудову фрази: не сказано: «був тридцяти років»,
а приблизно: «був років тридцяти». Далі, ніде в Луки не сказано, що від
хрещення до розп'яття минуло саме три роки. Але ще більш цікаве свідчення
знаходимо в Іоанна: «На це сказали Йому Іудеї: «Тобі немає ще й п'ятдесяти
років, і Ти бачив Авраама?» (Ін. 8, 57). Так, скоріше, можуть сказати про
людину, якій між сорока й п'ятдесятьма, ніж про людину, якій трохи за тридцять.
Тобто цілком ймовірно, що Ісус народився ще раніше за 4 р. до н.е. Між
іншим, К.Кеплер на підставі астрологічних міркувань робив висновок, що
Христос народився 6 р. до н.е. (тоді нині, «за правилами», як мінімум 2005
р. від Р.Х.). Ми вважаємо, що вік «тридцять три роки» з'явився внаслідок
особливої важливості числа «три» в багатьох фольклорно-міфологічних традиціях,
що проявилося, до речі, й у християнському вченні про Святу Трійцю.
Другим чинником, що знімав зловісний символізм числа 1000,
були слова самого Спасителя. Як відомо, в Євангелії від Марка сказано:
«Про день же той і годину ніхто не знає, ні Янголи небесні, ні Син, але
тільки Батько» (Мк, 13, 32; ср.: Мф, 24, 36). Між іншим, ці слова не завадило
б якнайчастіше згадувати й тим, хто нині надто екзальтовано очікує кінця
світу: гадається, що їхній психотерапевтичний ефект для сучасної людини
має бути вже принаймні не нижчий, ніж для середньовічної.
Дійсно, якщо Господь існує, то чому Він має бути любителем
«круглих» дат? Чому б Усевишньому не вибрати для такої грандіозної розв'язки
абсолютно непримітний день, скажімо, якесь 29 лютого 2258 р.? Адже Бог
є найдосконаліший Драматург.
А людям, які схильні надавати особливого значення всіляким
хронологічним збігам, пропоную звернути увагу на дві дати, набагато символічніші,
ніж 2000 р. н.е.
Як відомо, мусульмани ведуть літочислення від так званої
хіджри — втечі Пророка в Медину. Це сталося за нашим літочисленням 622
р. Але оскільки мусульмани користуються місячним календарем, то їхній рік
коротший за наш на одинадцять-дванадцять днів. Внаслідок цього впродовж
шістдесяти чотирьох років з 20039 р. по 20103 р. християнський і мусульманський
відрахунок років збігатимуться (звичайно, якщо до того часу збережеться
літочислення «від Різдва Христового» й «від хіджри»). Середина цього циклу
припаде на 20071 р. Оскільки в обох релігіях час лінійний і обидві вони
є есхатологічними (тобто такими, що містять вчення про кінець світу), то
для любителів числової містики є сенс пильніше придивитися до 20071 р.
н. е.
Не менш цікавою є й дата 76134 р. н. е. Як відомо, вихідною
точкою іудейського літочислення є дата «створення світу», яке розпочалося,
згідно з іудаїстською теологією, 7 жовтня 3761 р. до н. е. Це молодий місяць
1 тишрі, з якого має починатися Новий рік. Але оскільки іудейський календар
є місячно-сонячним, то молодий місяць 1 тишрі постійно переміщується від
вихідної дати 7 жовтня. Після закінчення вельми тривалого періоду часу
початок іудейського року неначе пройде через весь сонячний рік і знову
повернеться до 7 жовтня, після чого деякий час буде коливатися навколо
цієї дати. Так от, 75134 р. н. е. — це приблизно середина того періоду,
протягом якого 1 тишрі буде або збігатися, або коливатися в близьких межах
від 7 жовтня за григоріанським календарем. У міфологічному світогляді новорічне
свято символічно відповідає створенню світу. Так от, близько 75134 р. н.
е. іудейський Новий рік буде не лише символічно, а й календарно відповідати
даті створення світу. Грандіозний часовий цикл неначе замкнеться, що для
любителів містичних збігів є важливим.
До того ж, дати 20071 р. і 75134 р. мають ту істотну перевагу
перед 2000 р., що вони містяться у вельми віддаленому майбутньому. Це втішає.
Що ж до другої дати, то заспокоює ще й те, що в іудаїзмі, строго кажучи,
немає вчення про кінець світу. Судний день в іудаїзмі — це час приходу
месії, а також справедлива відплата грішникам і нагорода праведникам. Однак
це зовсім не знищення всього сущого, а такий пункт часу, починаючи з якого
світ перейде в новий, більш довершений стан. Між іншим, і в християнській,
і в мусульманській традиції кінець світу, якщо уважніше до нього придивитися,
також не є перетворенням світу в ніщо. Цей час, коли грішники будуть остаточно
і назавжди відділені від праведників і кожен отримає хто що заслужив. Тобто
і тут, як в іудаїзмі, фактично йдеться про перехід світу в якісно інший
стан. Отож щирим віруючим, та ще й доброчинним християнам зовсім не варто
із тривогою чекати давно обіцяної розв'язки — вони, за логікою, мають спрагло
її жадати.
Якщо, як ми бачили, навіть у християнстві та ісламі кінець
світу «несправжній», то що казати про ті релігії, де взагалі не передбачається
цілковитої та остаточної розв'язки. Наприклад, іудаїзм і буддизм учать
про циклічну зміну тимчасових періодів різної тривалості: махают, кальп,
манвантар, — з їхньою страшенною кількістю років. Протягом цих періодів
світ проходить певні стадії, щоб у кінці грандіозного світового циклу повернутися
на початок наступного світу, в якому знову чергуватимуться стадії безупинної
божественної гри. Кінець світу в такій картині світу в принципі не можливий,
можливий лише кінець циклу.
Отже, хронологічна плутанина добре прислужилася християнській
частині людства: вона частково вберегла європейців від можливої паніки
напередодні ювілейних дат. Із цієї точки зору різноманітність календарних
систем — це добре, і ні в якому разі не треба бажати цілковитої уніфікації
календарів, що збереглися до сьогодні. У нашій свідомості набуло міцності
забобону переконання в тому, що єдність у будь-якому випадку — добре, а
роздробленість — це погано. Проте насправді це далеко не завжди так: скажімо,
єдність правил допологового руху — це добре, а єдність, скажімо, художніх
засобів опису кохання — це погано. І так у кожному конкретному випадку.
Можливо, і єдність календарів була б цілковито позитивним
явищем, якби не відмінність релігійно- культурних традицій, що приховуються
за різними системами літочислення. До того ж ідеальний календар, хоч як
це сумно для обивателя, все одно не можливо сконструювати.
Проте оскільки сучасний світ більше уніфікований за західним
зразком, ніж це було в будь-яку попередню епоху, то й календарні системи
сучасності мають тенденцію до уніфікації. Економічній і політичній перевазі
Заходу відповідає не тільки пріоритет англійської як мови міжнародного
спілкування, але й начебто цілком зрозумілий пріоритет християнського літочислення,
і григоріанського календаря в міжнародних відносинах. Сама прив'язка різноманіття
літочислення до християнського може напередодні 2000 р. виявитися додатковим
чинником тривоги. Утім видається, що людство, яке подорослішало, «по-дорослому»
поставиться до ювілею, що наближається. Напевно, у когось із нас щось здригнеться
в душі в ніч із 31 грудня 1999 р. на 1 січня 2000 р., так само як і в ніч
із 31 грудня 2000 р. на 1 січня 2001 р., але візьму на себе сміливість
«пророцтва»: світ не здригнеться у ті миттєвості.
Усе-таки і в автора цих рядків виникає деякий неспокій
у зв'язку з наближенням межі століть. Утім, підставою цього неспокою є
не стільки хід реальних подій, скільки саме психологічне підгрунтя очікування
«ювілейної дати». Адже в історії досить поширений феномен пророцтва, яке
самоздійснюється. Якщо вельми авторитетне для певної соціальної групи джерело
передбачає якісь майбутні події, то люди, що довіряють цьому джерелу, будуть
тією чи іншою мірою несамохіть поводитися відповідно до пророцтва. Пророк,
який передрікає успіх, сприяє успіху; пророк, який передрікає страшні біди,
жахи, страждання, катаклізми, сприяє страшним бідам, жахам, стражданням
і катаклізмам. Чим авторитетніше джерело передбачення, тим успішніше програмує
воно психіку людей на дії, що призводять до здійснення передбачення. Чим
наполегливіше буде мусуватися тема «Кінець світу настане 2000 р.», тим
імовірніше, що деякі надто екзальтовані особистості своїми діями спробують
«допомогти» Господові Богу. Тому ексцеси, подібні до «репетицій» АУМ Сінрікьо,
на жаль, не виключені. Не реальний кінець світу викликає неспокій — турбує
кінець світу, що відбувається у свідомості деяких людей.
Людство завжди потребує заспокоєння, то профілактичного,
то післяшокового. Аж ніяк не претендуючи на місію «заспокоювача», усе ж
готовий битися об заклад із ким завгодно: кінця світу 2000 р. від дати,
визначеної римським ченцем Діонісієм Малим як день народження Ісуса Христа,
не буде.
