Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Кіра МУРАТОВА: «Я здираю мозоль, аби в кінці капнути єлею»

Їй властива феноменальна здатність відчувати реальний стан світу і життя. Й здатність відтворювати це відчуття з витонченою, немилосердною точністю. Може, тому фільми Кіри Муратової, перебуваючи ніби осторонь від традиційного епіцентру підривання
11 вересня, 1998 - 00:00

Вважаю,
що таких чудовиськ, як я, треба стерилізувати. Не треба давати їм розмножуватися,
вони не здатні забезпечити своїх дітей

Її повсякчасна відстороненість від вируючих кінематографічних
пристрастей, модних тем і магістральних ідей, все ж не стала перешкодою
славі кінохудожника першого ешелону. А особливість її імені в тому, що
його не можна уявити з-поміж інших імен, нехай навіть таких, які можна
порівняти в часі й творчому масштабі. Її належність до шістдесятників —
лише біографічна данність. Її імені не зустрінеш і в їхніх, нині майже
номенклатурних, списках. І як би з роками не мінявся її погляд на світ,
як би не змінювався напрям його спрямованості від «Коротких зустрічей»,
«Довгих проводів» до «Астенічного синдрому», а потім «Чутливого міліціонера»
і «Трьох історій», цей погляд зберігає свою хворобливу неупередженість.
Своєрідну недосвідченість. Зокрема й недосвідченість успіхом та офіційним
визнанням.Її ім’я залишається паролем для рефлексуючих кіноманів й інтелігентствуючих
снобів. Її фільми, які не знали касового успіху, розглянуто під мікроскопом
у численних кінознавчих екзерсисах. А це інтерв’ю з Кірою Георгіївною,
яке ми пропонуємо увазі читачів «Дня», незвичайне саме щирою наївністю
запитань, поставлених, як заведено говорити, маститому, але недосвідченому
режисерові недосвідченим глядачем. Адже немає нічого складнішого, ніж відповідати
на прості запитання.Ганна ШЕРМАН, «День» 

— Кіро Георгіївно, на якого глядача ви розраховуєте, знімаючи свої картини?

— Ні на якого глядача я не розраховую. Якби у мене був розрахунок, я
б зняла зовсім інший фільм — касовий. Вважаю, що я, в принципі, не інвалід,
не виродок. Зовні людина з двома руками, ногами, з однією головою. Мабуть,
внутрішня будова мозку схожа із загальнолюдською. Тому якщо я робитиму
те, що цікавить мене, то це ще когось зацікавить. Нехай небагатьох. Якби
нікого не зацікавило, то я була б марсіанкою. Це на виправдання тому, що
вам здається. Якщо вам не подобається все це, то чому ви дивитеся?

— Мені якраз подобається, але в якийсь момент стало страшно...

— Отже, мистецтво вас лякає більше, ніж життя. Те, що існує на екрані,
це міраж, який ми фіксуємо на плівці. А життя, що оточує нас, складається
з Чечні, вбивств тощо. Якщо на це ви можете заплющити очі, то тут — досить
вийти із залу. І це набагато простіше, ніж заплющити очі на життя. Тому
що воно все одно буде весь час на вас навалюватися, бо воно весь час з
тобою, а мистецтво... А мистецтво, ну Бог з ним! Якщо просто страшно і
не дає жодного естетичного задоволення, то можна не дивитися.

— І не дивитися не можна.

— Отож, вам від чогось добре. Це й називається естетична насолода. Ви
пізнаєте щось, зроблене у формі, яка вам чужа. Отже, ви отримуєте задоволення,
таке, інколи болісне, задоволення.

— Болісне — це те слово.

— Виходить, ви хочете задовольнити цікавість, щось пізнати. А інакше
— ви просто плюнули б: забирайся геть. Вас побачене мучить і водночас притягує.
Я попервах знімала такі фільми, хоча за всіх режимів мені говорили те саме:
ви спотворюєте, ви неправильно знімаєте. Я раніше завжди казала: так, у
мене такий метод, потім мені набридло так відповідати. Ми тим самим нервом
відчуваємо і задоволення, і біль. Але він, як правило, захищається, й впродовж
життя обростає мозолем. Стає не таким чутливим: не турбуйте мене, хочу
спати спокійно. Я спочатку неначе болісно здираю цей мозоль для того, аби
в самому кінці капнути єлею. Муки і задоволення, контраст. Це мої думки,
світовідчуття. Я сприймаю світ найчастіше із жахом, коли від нього не відмахуюся.
Але як будь-який художник, коли відтворюю побачене, отримую тільки задоволення,
світовідчуття віддаляється, я тимчасово звільняюся від жаху. Саме тому
я люблю знімати кіно. Ненавиджу паузи, простої, безгрошів’я.

— Для заздалегідь некасових фільмів важко знайти спонсорів.

— Я шукаю, шукаю. Але, на жаль, я не вмію шукати. Безглуздо якось влаштована.
Роки треба чекати, доки манна небесна капне. Я легко можу собі уявити,
що взагалі нічого не зніматиму. Хоч фільми мої дешеві, вони камерні. Не
так уже й багато грошей треба...

— Як ваші фільми сприймає молодь?

— Молодь дивиться ефективно. Набагато ефективніше за старше покоління.
Вони дивляться це сміючись, зазнаючи родинних почуттів, регочучи, щось
їм приносить задоволення, щось співзвучне їхньому досвіду. Старики сприймають
усе буквально, з жахом, дивляться не як сторонні, сприймають усе, як щось
особистісне. Молоді дивляться більш абстрактно.

— Чому ви завжди зачіпаєте темні сторони життя?

— Так мислю, напевно.

— У вас немає хеппі-енду.

— Для фільму «Три історії», наприклад, я спеціально друзям замовила
такі новели, в яких були б вбивства. Не розслідування вбивства, а просто
факт.

— У цьому фільмі у вас простежується тема відплати. Прагнення справедливості?

— У другій частині картини описано чарівну маніячку, у якої, на її погляд,
проста зрозуміла логіка справедливості. Такий собі справедливий янгол —
месниця за дітей. Зазвичай ми не сприймаємо маніяка, а цього ми розуміємо.
Ми розуміємо, як виникла ця манія. Це важко простежити навіть психіатрам,
а в фільмі, на мою думку, придумано геніальний хід.

— Усі ваші фільми неординарні. Час зазнав змін, ви — ні.

— Сьогодні можна вільніше говорити про речі, які мене хвилюють. Раніше
все це було пов’язано з якимись заборонами, попередженнями.

— Чи не додавалося у зв’язку з цим більше азарту?

— Тут ви влучили в десятку. Азарту було більше, бо доводилося йти обхідними
шляхами, це важко, але змушувало приймати образні рішення. Перед перебудовою
в нашій системі був абсурд і цілковитий ідіотизм, за принципом: а нічого
не можна взагалі. Навіть «Діти підземелля» Короленка. А навіщо в такому
разі революцію робили, якщо не показувати, які бідні бідні. А їм все здавалося:
якісь паралелі проводяться. Просто: біжи, але стій, йди, але лежи. Це була
цілковита смерть.

— Сьогодні ви вільні у творчості, але матеріально обмежені.

— Для мене це не підлягає порівнянню. Рабом бути найжахливіше. Тому
навіть якщо я ніколи не зніматиму, у мене є свобода говорити те, що я думаю.
Це прекрасно. Ідеологія жахлива. Гроші — це щось більш природне, натуральне,
властиве людям. Я тобі даю гроші, зніми те, що я хочу. Це зрозуміло.

— Ви, мабуть, раніше більше відчували свою популярність, бо коли щось
забороняють, усі прагнуть це подивитися.

— Ні. Я була відома в дуже вузьких колах, кіноклубах. Знімався фільм,
робилося сім копій, і практично ніде не показувався. Це не природно.

— Ви змирилися з тим, що більшості треба не те, що ви робите?

— Абсолютно. Мені тільки хочеться, щоб мої цінителі були з грішми.

— У вас є група однодумців?

— Їх не можна назвати групою. Це люди, яким подобається те, що я роблю,
але вони бідні.

— Чому ви себе присвятите, якщо не зніматимете фільми?

— Не знаю, якби я була сама, мене це абсолютно не хвилювало б. Можна
прожити на дуже мізерні гроші, особливо таким людям, як я і мій чоловік,
художник. Коли є діти, складні діти, то стає страшно: немає грошей, що
буде далі?.. Вважаю, що таких чудовиськ, як я, треба стерилізувати. Не
треба давати їм розмножуватися, вони не здатні забезпечити своїх дітей.

— Ви можете передати їм свій талант.

— Ні. Це не відбувається так логічно: ти їх любиш, але не владний зробити
такими, щоб вони тебе розуміли. Вони інші, але ти їх все одно любиш.

— Ваші діти вас розуміють?

— Насправді — ні. Митець повинен бути самотній, тоді він вільний, він
відповідає сам за себе. Він і все. А решта — його особиста собача справа.
Я відчуваю провину перед дітьми. Я все життя відчуваю себе перед кимось
винною.

Адже я й не хочу робити щось інше, і не вмію. Якби мені сказали: а ти
зроби касовий фільм, і нагодуй своїх дітей, я заніміла б одразу, це був
би глухий кут. Так сталося, таке внутрішня будова, така доля.

— Може, час у нас такий, коли навіть професіонали не можуть заробити
грошей.

— У всьому світі таке є. У нас гостріше, бо ми зовсім убогі. І все посилене
цим.

— Скажіть, а ви самі любите дивитися якісь легкі, веселі фільми?

— Я дуже вузький режисер, і дуже всеїдний глядач. Люблю, головне, аби
фільм було зроблено добре, бо помічаю слабкі сторони відразу. Чомусь вважають,
що людина повинна любити те, що їй близьке, а я навпаки. Якщо сама це вмію,
то навіщо дивитися. Це наче мандрівник, який любить екзотичні країни.

— Які вам подобаються режисери?

— Я можу обмежитися одним, який мені подобався завжди, це Чарлі Чаплін.
Це мій ідеал, я можу його дивитися всоте, в тисячний раз. Я його обожнюю,
і вчуся у нього. Хоча ми всі у нього вчимося. Навіть у поганих режисерів
ми вчимося, від зворотного. Але від нього я отримую задоволення. Я не можу
дивитися фільми, просто розслабившись. Якщо нецікаво, то я краще піду спати.
Я намагалася на кінофестивалі дивитися все, бо сьогодні наш фільм на екрані
— велика рідкість.

— Яку музику ви любите?

— Назвати вам Моцарта, Бетховена, Машу Распутіну? Не скажу, що я знавець,
мені подобається багато що, різне, але по-справжньому я люблю тишу.

— Вам не шкода, що ви не можете змінити цього життя?

— Це в кожному присутнє тією чи іншою мірою. Це лише питання міри. Як
і все на світі.

— Але ж ви повинні це відчувати гостріше за інших.

— У режисерів є ілюзія, що коли вони ЦЕ знімають, то ніби трішечки ЦЬОГО
позбуваються, щось у них самих міняється. Я в це не вірю. Я маю надію,
що на деякий час позбудуся нав’язливих, сумних думок. Я умію отримувати
задоволення від кіно, від мистецтва. Принаймні, я можу відволікти когось
на щось красиве, штучно-прекрасне. Мистецтво взагалі так має чинити. Ми
даємо якусь заміну чомусь огидно-життєвому. Можливо, людина замість того,
щоб пити або когось убити, дивитиметься на екран, відчужено сприймаючи
реальність, а не братиме в ній злісну участь. Але я не думаю, що так можна
змінити світ. У мене є фільм «Астенічний синдром», у якому двоє стареньких
кричать: «У дитинстві я думала, що якби всі люди прочитали Льва Толстого,
то вони б стали добрими і розумними». Я теж думала, що якби всі прочитали
«Війну і мир», то наскільки розумнішими і кращими вони б стали. Не відбувається
чомусь цього. Мистецтво не володіє такими чарами.

— Чому ж досвід минулих поколінь нічого не вчить покоління наступне?

— Зло закладено в природі речей. Воно не штучно привноситься звідкись.
Зло, як і добро, — воно в нас. А мистецтво — це задоволення!

№173 11.09.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»


 

Розмову вела Наталя МАРЦУК Вважаю, що таких чудовиськ, як я, треба стерилізувати. Не треба давати їм розмножуватися, вони не здатні забезпечити своїх дітей
Газета: 
Рубрика: