I тата нема вже 25 років, і мами — уже 15. А діти, онуки і правнуки, яких життя розкидало не лише по всій Україні, а й по всьому світу, щороку у другий день Зелених свят з’їжджаються до батьківської хати. І хай не всім щоразу виходить, проте зо три десятки членів родинного клану завжди буде.
Три дні село Тельчі, що у Маневицькому районі, дивуватиметься їхнім забавам!
Але перш ніж потрапити у Тельчі, ми потрапили у Носовичі — у маленьке село зовсім в іншому куточку області, за два кілометри від кордону з Рівненщиною. Одна довга вуличка з доглянутих обійсть, мальовничі краєвиди з полів, зарослих травою і квітами, на яких колись родили хіба такі пшениці? За високі врожаї, надої і прирости у тодішньому Жорнищенському колгоспі мали аж п’ять кавалерів ордена Леніна, однієї з найвищих радянських нагород. За тамтої влади у колгоспі була й одна з найбільших в області колгоспних свиноферм. Тільки у Носовичах на постої було до трьох тисяч свиней — нині руїни і жодного тобі хвостика.
Ні клубу, ні церкви. Нема навіть бару! У такому тихому селі («На курорті!» — жартує син Віктор) й мешкає одна з представниць великого клану Савонюків — Марія Гнатівна Найдюк.
Колись мій покійний свекор, який жив недалеко від Носович, у селі Залісоче, любив повторювати: «Де родилась коза, там солодка лоза». І піди ж ти: скільки літ Гнатівна у Носовичах, а все тут «не так, як у Тельчі». Це при тому, що про неї в окрузі кажуть: нема людини, з якою вона б не те що посварилася, а навіть хоча б посперечалася. З кожним знайде спільну мову... Але Тельчі — то є Тельчі! Гнатівна виносить з хати кілька фотоальбомів, ми всідаємося за столом під виноградом.
— Ось наша батьківська хата. Недавно пофарбували вікна і двері (у яскравий фіолетовий колір, що гарно гармонує з розкішною зеленню на подвір’ї. — Авт.). Поклеїли шпалери. Повалився паркан біля хати — з’їхалися і зробили... Найстарша моя сестра — з 1930 гороку, а треба — то перша молоток у руки! А це, бачите, ми були у Тельчах торік улітку й забули біля криниці нове емальоване відро. І ніхто його не зачепив. Ми самі побачили це відро вже на знімку, коли родичі проявили плівку і прислали нам фотографію. Знімали ж навіть не криницю, а подвір’я. Дивимося: відро в снігу! Я сестрі подзвонила, щоб пішла і заховала, бо ж поржавіє. А тут люди зовсім інші. Тут не вспіє піти у гості, вже щось вкрадуть, не вспіє вмерти, вже обберуть...
У батьківській хаті, в якій після смерті мами ніхто не живе (але у Тельчах є дві сестри Гнатівни), все так, як при батьках. На своєму місці килими, меблі, ліжка, постіль, катсрулі... Нога злодія чи зловмисника сюди дороги не знає. На щорічний родинний «з’їзд» нікого кликати не треба. Усі знають, що на другий день святої Трійці треба їхати у Тельчі! Старі Савонюки мали дев’ятеро дітей. Нема в живих лише одного брата Марії Гнатівни. Він мешкав у Миколаївській області, помер рано, коли ще сини у школу ходили.
— Син його один тепер там директором санаторію... Хлопці розумні! Обоє кінчили економічний факультет. Один був у Москві, в охороні біля Путіна, потім був заступником директора банку... Ще одна моя сестра живе у Білорусі, її чоловік — військовий лікар. То одна її дочка замужем у Німеччині, а друга — у Бельгії... І ще одна дочка другої моєї сестри теж замужем у Бельгії! — легко, наче говорить про Тельчі чи Носовичі, називає чужі краї Марія Гнатівна. — Чого по світі розійшлися? Спочатку одна моя племінниця вийшла заміж за німця. Друга працювала в Луцьку, в обласній лікарні. Її чоловік, міліціонер, поїхав до матері у Бердянськ. А там на вулиці — бійка. Він поліз розборонити — його ножем по нозі, перерізали артерію, за три хвилини помер... Вона залишилася вдова. Поїхала до сестри у Німеччину на весілля, і вподобав її друг німецького зятя, бельгієць... А третя моя племінниця, розведена і з двома дітьми, поїхала вже до тої на весілля у Бельгію, і теж пару знайшла... Отож маємо два бельгійських зяті, один зветься Дідьє й інший зветься Дідьє...
— І в Тельчі приїжджають?
— Чого тільки у Тельчі? Ось завтра у нашої родини в Жорнищах весілля, то на ньому буде й один з Дідьє... Був би й другий, але вони вже погостювали і від’їжджають у Бельгію.
Приїхавши на Трійцю на історичну батьківщину у Тельчі, Савонюки (незважаючи на різні вже прізвища, усі пам’ятають, до якого роду належать) найперше купують... барана. Він піде на шашлик, який звичайно з’їдається дружною компанією десь на природі, у лісі: біля Тельчів є цікаві рекреаційні пункти. Чоловіки й пацанва наловлюють риби на юшку. Обов’язково варять «білий суп» — такий, як мама варила.
— Збиваєте яйце, додаєте борошна — й отак вилочкою набираєте — й у воду, коли закипить. А можна дати будь- якої крупи, але цей суп не зажарюється, лише трохи петрушки і кропу!
Можливо, повітря батьківщини й батьківського дому сприяє тому, що у Тельчах і дорослі стають безпосередні, як діти. А дітей звідси й забрати не можна!
— Мусимо їх кілька разів у рік повезти у Тельчі, — показує Гнатівна на онучок. — І по чорниці їздили, і по гриби... Їм там добре! Дітвори багато. Навезуть одягу, моди показують, конкурси проводять...
Правда, від дітей не відстають і старші. Сімейний альбом зафіксував моменти «тельчівських канікул». Ось стоять чоловіки з... сокирками, ножами і рушницями у руках: «поприколювалися», пригадавши, як захоплювалися у дитинстві грою в піратів. А хто цей дядько з бородою?
— Це ми бал-маскарад проводили. Я була героєм одного серіалу, тоді його всі дивилися. То мене й онуки не впізнали! Були у нас і цигани, і Вєрка Сердючка. Кожен мав підготувати карнавальний костюм! А це ми боролися з алкоголем! — сміється Гнатівна. — Дурачилися! Братів син переодягнувся у смерть, а ми наче п’ємо горілку. Але пили ж то ми сік! Ідея така: хто буде пити горілку, до того прийде смерть з косою! А це ми за столом, це — на кладовищі біля батьківських могил, тут — танцюємо, а тут юшку з риби варимо...
— Подібні вистави у Носовичах ставити не пробували?
— Тут би нас не зрозуміли. Носовичі, може, й багатше село, тут до роботи затяті, один поперед другого. Але у Тельчах люди щиріші та веселіші.
У Носовичах і справді все не так, як у Тельчах. Інша природа. Там — зарослий травою двір, близько ліс з ягодами-грибами. Тут — село з однієї вулиці, яка тягнеться понад курною дорогою. Мимо хати Найдюків, просто під ворітьми, час від часу гуркочуть машини. У географічному плані — це глушина. Цей закуток Ківерцівського району опинився у своєрідному тупику, як економічному, так і транспортному. Але і тут, як кажуть, люди живуть. Над хатою Найдюків — сателітна антена. Вона здається настільки незвичною і незвичайною річчю у цих забутих Богом краях...
— Не хочу хвалитися, але у нас у хаті все на електриці, — каже Марія Гнатівна. — У хаті холодна і гаряча вода. Правда, водопровід у кожну хату Носович ще я провела, коли була головою сільради. Сама по труби їздила, а люди скидалися грошима. А за теплу воду син подумав...
Нічого особливого Віктор наче й не вигадав. Купив і встановив бойлер. Але зробив так, що у хаті (звичайній сільській хаті) є і ванна, і душ, і навіть прекрасна парна! Є пральна машина- автомат. На кухні — три плити: газова, електрична й звичайна — на дровах, але акуратно покрита плиткою. Отож господині захищені від будь-яких перебоїв з паливом. Біля кухні — їдальня. Вирішили оббити її вагонкою, нікого не кликали, молодий господар усе зробив. Віктор, здається, такий собі місцевий Кулібін. Моделювати почав у дитинстві.
— Мені тоді дуже вухо боліло, а він у нас хлопець співчутливий. Приходить і каже: «Мамо, я вам зроблю вигрівання!» Й показує... сірникову коробочку з якимись дротиками. Зробив такий собі домашній електрофорез, — пригадує мати.
— Я перед тим у лікарні лежав, теж від болю у вусі страждав, мені його й вигрівали. То я зрозумiв, що все лікування полягає у вигріванні, й придумав отой прилад, — сміється тепер Віктор.
У школі він малював схеми, які посилав у дитячі (й не тільки!) наукові журнали. Потім їх друкували, але під іншими прізвищами... У технікумі магнітолу зробив, яку возили на виставку до Львова. Ще одну магнітолу зробив, як служив у десантниках у Бресті. Тепер його розум більше працює над практичними винаходами для сім’ї і дому. Освоїв комп’ютер, цілком професійно знімає цифровим фотоапаратом і на відеокамеру. І дуже любить їздити у Тельчі.
— Але не просто у Тельчі, а коли там є родина!
