Їх розлучили ще цуценятами. Одразу як привезли з обласного центру в село Бабчинці Чернівецького району, що на Вінниччині. Нові господарі вирішили, що цуценят колі, коли вони виростуть, буде важко прогодувати. До того ж, і місце в оселі займатимуть. Тому, не роздумуючи, одного віддали знайомим на сусідню вулицю. З того часу вже минуло шість років, а брати, живучи в одному селі, так і не бачились. У родинах, які їх забрали, не прийнято випускати цуценят за ворота. Пускати до хати — теж. Привчені до дисципліни, вони ходять по подвір’ю сумирно, не бешкетують, усіх, хто приходить, впускають у двір, але без присутності господаря не випускають.
— Спочатку цуценя назвали Умніком, — пояснює Галина Кучер, господарка пса, — але мені тяжко його так кликати, тому й перезвали на Умку.
Умнік нічого проти не має. Він не тільки віддано несе собачу службу, а й допомагає по господарству — носить в зубах відра та нарубані дрова.
— Головне, що його ніхто цьому не навчав, — хвалиться своїм псом Михайло Іванович, — він що бачить, те й робить.
У найбільшій пригоді Умнік-Умка пенсіонерам став цієї осені, коли вони копали на городі буряки.
— Я підкопну, а він зубами витягає й носить до кагати, — пригадує пан Кучер, — а моя бабка сидить та чистить.
Та одного разу Умнік проштрафився. Втік. Лишив своїх стареньких без допомоги й розради. Ті так за ним журились, що навіть не сварили, коли пес повернувся худий, обдертий та ще й у реп’яхах. А він, відчуваючи провину, через усе подвір’я проповз на животі до ніг господаря. Більше такого не було...
«Іди працюй, працюй», — каже Михайло Іванович собаці, й той одразу біжить до роботи. Крутить лапою колесо перевернутої тачки. Без користі, але з сенсом. Щоб не розслаблявся. Весна іде, а як Умнік за зиму розлінується, то хто картоплю накидатиме, відра носитиме, курчат від круків стерегтиме?
