Дефіцит води в Центральній Азії стає більш реальною загрозою для людей і навколишнього середовища, ніж дефіцит нафти і газу, запаси яких тут вражають. Вже цього літа в регіоні очікується маловоддя, оскільки запаси снігу скоротилися наполовину, а водність по Амудар’ї — головної ріки Центральної Азії — на 50—60% нижче норми. У той же час більшість експертів відкрито заявляють, що води в Центральній Азії значно більше, ніж її треба населенню і господарству. Сьогодні від розв’язання «водних» проблем залежить стабільність в регіоні, цінність якого як постачальника нафти зростає. Як попередити можливі водні конфлікти, справедливо поділити водні ресурси, вивчала наш кореспондент Ганна Гопко, яка в рамках Ініціативи ООН «Навколишнє середовище і безпека» побувала в Туркменістані на зборах експертів Центральної Азії.
БЕЗКОШТОВНА ВОДА НЕ ВЧИТЬ ЦІНИТИ ДАРИ ПРИРОДИ
Ашгабат — столиця Туркменістану — активно розвивається. Тут зводять нові житлові райони з мармуровими будинками, з’являються лялькові театри, цирк, музеї, ковзанки. Туристів більше усього вражає 20-метрова золота статуя Туркменбаші в центрі столиці, яку скоро планують перенести до південної околиці міста. Це — вершина культу особистості, який, до речі, присутній в багатьох країнах Центральної Азії.
Напевно, кожний український водій мріяв би жити в Туркменістані в період до 2007 року, коли всього за можна було купити 60 літрів бензину. Зараз ціни виросли, і за американський долар купиш лише 10 літрів. Також кожний туркмен — власник машини — отримує по 120 літрів бензину безкоштовно щомісяця. За світло, газ тут також не платять. Комунальні послуги обійдуться 20 доларів (максимум) на рік при середній місячній зарплаті вчителя — 80 доларів. Чим не соціальний рай, порівняно з Україною, де за все треба платити?
Але найголовніше — тут безкоштовна вода. Бери скільки треба. Така ситуація веде до неадекватного ставлення до життєво важливого ресурсу: скрізь в центральних парках можна побачити великі озера, штучно створені. Відкритий з ранку до вечора кран iз водою просто затоплює квітники, замість того, щоб просто їх полити. Як результат: в Ашгабаті багато ділянок міста засолені. Люди навіть в будинках не закривають крани з водою. Економії води в побуті, на виробництві не спостерігається — поки вона безкоштовна.
Усвідомлення того, що нафта і природний газ ніколи не замінять воду — поки відсутнє на рівні середньостатистичного користувача. Тому, коли виросли ціни на бензин, про плату за воду ніхто й не подумав.
БЕЗ АГРОРЕФОРМИ НЕ МОЖНА УНИКНУТИ ДЕФІЦИТУ ВОДИ
Вже за 10 км від столиці відкриваються незвичайні для українського ока краєвиди: гори і поля зливаються в одному кольорі — помаранчево-жовто- коричневому. Нічого спільного з українськими вічнозеленими Карпатами і чорноземами. Розумієш, що, аби тут хоч щось виростити, потрібна вода, і причому кожний день, враховуючи спеку.
Гаїб Бастрамович, геолог- нафтовик, учасник експедиції «Арал-88» (яка зробила доступними для громадськості наслідки трагедії Аральського моря), розказав «Дню»: «З водою безжалісно поводяться. Води цілком достатньо в Центральній Азії. На один гектар в середньому використовують 15—20 тис. кубометрів води, хоча треба максимум 7—9 тис. кубометрів, щоб отримати оптимально хороший врожай. Фактично лише 21% з цієї кількості витрачається ефективно. 79% залишку втрачаються, головним чином, у необлицьованих каналах, що протікають у самих господарствах і між ними».
Дуже живий і активний, Гаїб Бастрамович, якому скоро виповниться 80 років, може довго розказувати про те, як розв’язати проблеми, але поки до його голосу, як і до голосів інших наукових співробітників, ніхто дуже не прислуховується. Хоча його поради — треба підвищувати низький інтелектуальний рівень сільських господарників (адже за останні 30 років в туркменських агровишах немає лабораторних робіт) і платити за воду — дуже правильні.
Сільськогосподарська криза тут вже в наявності. Забруднення водних джерел і нераціональне використання води в сільському господарстві призвело до засолення грунтів, зниження врожайності. Ускладнює проблему і невідповідність швидкого зростання споживання води, пов’язане із зростанням населення, обсягами водних ресурсів, які не змінилися.
Питання про ефективність використання земельних ресурсів, яке актуальне і для України, в Центральній Азії активно обговорюють не тільки наукові діячі, але й селяни, що об’єдналися. Нещодавно вони працювали в колгоспах, а зараз створили свої маленькі господарства. Вони разом мають продумати: як розподілити воду і вчасно подати, щоб не втратити врожай.
Тимур Беркелієв, відомий еколог Центральної Азії, також попереджає про майбутню кризу: «Ще 7—8 років у нас залишилося, коли ми може продовжувати жити ось так. Туркменістан посідає перше місце в світі щодо витрачання води — 5000 куб. за рік на душу населення. Ми дійшли до межі зростання і повинні щось робити, щоб 80% населення не прийшло в рамки злиденності. Усі країни Середньої Азії повільно йдуть по шляху агрореформи. Зараз сільське господарство дотується за рахунок праці сільського жителя, який більше працює, ніж заробляє. Якщо люди ще й за воду платитимуть, то багато людей залишать село».
Вихід один — міняти культуру землеробства, впроваджуючи агрореформу, а не освоювати нові землі і не доводити до засоленості те, що є. Якщо до 1960 року в усій Середній Азії, включаючи Південний Казахстан, було освоєно 4 млн. земель, то сьогодні це вже понад 9 млн. зрошуваних земель. Це і є головною причиною висихання Аралу. З 1980 року йде спад врожайності через засолення грунтів. Зараз урожайність бавовни — 30% від оптимальної. Як розповів експерт Юсуп Камалов iз Узбекистану, «причиною кризи в сільському господарстві є інертність системи, відсутність приватних землеволодінь, ринку води ( як інструменти впливу на споживання), монополія держави на бавовну, яка встановлює ціну для виробника, а потім у п’ять разів вище продає».
МІЖДЕРЖАВНІ УГОДИ, АБО ЧОМУ КРАЇНАМ ЦЕНТРАЛЬНЇ АЗIЇ ВАЖКО ЗРОЗУМІТИ ОДНА ОДНУ?
Розпад Радянського Союзу розвалив і систему міждержавного користування ресурсами країн. Вже не стало загальної води, нафти і газу. Питання про власність на воду стало гострим як ніколи раніше. Це примусило країни Центральної Азії сісти за стіл переговорів і займатися водною дипломатією. Поки країнам не вдається досягнути домовленості про пряму оплату за водні ресурси, розрахунок здійснюється по бартеру: газ за воду (Узбекистан — Киргизька Республіка і Таджикистан) або вода за електроенергію (Таджикистан — Казахстан) й т. iн.
Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан і Киргизька Республіка переживають наслідки нерозсудливої планової економіки. Ці країни належать до басейну двох найголовніших азіатських річок — Амудар’ї й Сирдар’ї — притока Аральського моря. Багаті на нафту, газ і іншу сировину, «нижні» країни — Туркменістан, Узбекистан, Казахстан — перебувають у водній залежності від бідних «верхніх» країн: частка Таджикистану і Киргизії у формуванні стоку поверхневих вод у регіоні становить близько 85%. Потрібно помітити, що стік Амудар’ї зарегульований на 96%, а Сирдар’ї — понад 85%.
Залежність країн від двох найголовніших азіатських рік регіону — Амудар’ї і Сирдар’ї, — що формуються в горах Паміру і Тянь-Шаню, ставить нові завдання перед політичними лідерами держав. «Угода про співпрацю у сфері спільного управління, використання і охорони водних ресурсів міждержавних джерел», прийнята ще 1993 року, не змогла зняти розбіжності країн регіону з водного питання. Потім було ухвалено ще кілька документів. Але й вони не змогли врегулювати проблему розподілу ресурсів. У результаті, між Туркменістаном і Узбекистаном, Киргизією і Таджикистаном, Казахстаном і Киргизією складаються непрості відносини з питання використання водних ресурсів, вважають експерти програми ООН iз навколишнього середовищу, які підготували спеціальний звіт по Центральній Азії в рамках Ініціативи «Навколишнє середовище і безпека».
Наприкінці 80-х вчені констатували факт повного розбору річок Амудар’ї й Сирдар’ї. Це стало причиною катастрофи, яка спіткала Аральське море. Навряд чи вдасться його відновити (за винятком Малого Аралу, який належить Казахстану), однак приклад Аральського моря має стати застереженням від спроб швидкого і непродуманого розв’язання «водних» проблем.
Наприклад, висихання Аральського моря, яке грало важливу роль у пом’якшенні холодних північних вітрів восени і взимку та зменшенні спеки влітку, вплинуло на клімат в регіоні: зима 2007—2008 років була найбільш холодною за останнє століття — мінус 20—30 градусів, чого ніколи раніше не бачили туркмени.
Від розв’язання «водних» проблем у цьому регіоні залежить стабільність в Центральній Азії. Міжнародне співтовариство країн-споживачів центральноазіатської нафти зацікавлене у відсутності конфліктів. Тому ладне на все, щоб допомогти вирішити «водні» проблеми.
Але це не так просто в закритих авторитарних державах, де з побоюванням дивляться на проекти міжнародної допомоги. Наприклад, міжнародних експертів ООН, які приїхали з різних країн для вивчення водних проблем і розробки шляхів вирішення, Туркменське МЗС не пустило далі за межі Ашгабата...
У принципі, Центральна Азія могла б частину проблем розв’язати і без участі міжнародної громадськості. Адже в туркмен побутує висловлювання «ісріл харам» — буквально «забороняється марнувати». Цей принцип прищеплювався з ранніх років і виховував шанобливе ставлення до природи, але СРСР нав’язав інше ставлення до дарів природи. Тому новому поколінню важко протистояти атаці й спокусам споживацької культури.
