Наведу спершу два приклади з недавньої світової історії.
У 1975 році владу в Камбоджі (член ООН з 1955 р.) захопили «червоні кхмери» під керівництвом Пол Пота. За чотири роки правління вони знищили більше двох мільйонів людей (30% населення колись квітучої країни), у тому числі всю інтелігенцію. Усі газети і книги було заборонено, країну було перетворено на величезний концентраційний табір iз налагодженою системою витончених тортур та екзекуцій. І що ж ООН? Зупинила геноцид? — Як завжди, одні розмови. Зрештою кривава вакханалія у сусідів набридла В’єтнаму й у 1979 році у Кампучію увійшли в’єтнамські війська, що поклало кінець правлінню Пол Пота. Помітьте — о, жах! — без санкції ООН! Тож давайте дружно осудимо віроломний В’єтнам: як же так, ООН фактично не перешкоджала Пол Поту та його кліці знищувати своїх співгромадян, а В’єтнаму бачите не сподобалося....
Приклад другий. Кривавий диктатор Центрально-Африканської Республіки (ЦАР — член ООН з 1960 р.) «імператор» Бокасса за дев’ять років свого правління не просто убив десятки тисяч своїх співгромадян. Про його канібальську звичку підсмажувати і подавати гостям «кращі частини» своїх політичних противників стало відомо усьому світовi. Й тоді у 1979 році французький десант (помітьте — без санкції ООН!) скинув людоїда.
А де б був Кувейт, якби не США? (Так, була резолюція ООН — але без США ООН не тільки не вигнала б Хуссейна з Кувейту, але і взагалі не зачепила його).
Та і як ООН могла зупинити геноцид злочинних режимів, якщо у залі ООН нещасні народи Камбоджі та ЦАР представляли посланці цих же кривавих диктаторів? Адже у статуті ООН навіть не передбачене хоч б тимчасове припинення членства такої держави-убивці власного народу. Як ООН може зупинити тероризм, якщо у прийнятій нею «Декларації про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму» за 9 грудня 1994 р. усім державам лише запропоновано «утримуватися від організації терористичної діяльності, підбурювання до неї, сприяння її здійсненню, фінансування, заохочення чи вияву терпимості до неї». А що ж робити з державами, які «не утримуються»?...
Адже і керівники світового тероризму, і їх тренувальні табори не на Місяці знаходяться, а на території конкретних країн. Голови (а тим більше спецслужби) цих країн не можуть не знати про це. Ось і виходить, що «розумні» лідери таких країн не можуть, а то і не хочуть боротися з тероризмом, який загрожує усьому світовому порядку (а деякі відверто підтримували і підтримують його), і тільки Буш-молодший постійно твердить про небезпеку й намагається мало не власними силами боротися з цим страшним злом. Так, згодний, було б краще, якби все це робила ООН — але ж не робить, тільки асамблеї збирає та резолюції приймає...
Нещодавно у Туреччині сталася серія нелюдських терактів, внаслідок яких загинуло десятки і поранено сотні ні в чому не винних громадян; серед загиблих — генконсул Великої Британії. У цей же час у Лондоні відбулася багатотисячна демонстрація протесту — ні, не проти Аль-Каїди — проти... приїзду Буша- мол., президента США. Але поясніть мені, шановні лондонці: чи означає ваша багатотисячна демонстрація, що ідеологія і дії Аль-Каїди вам набагато ближчі й миліші, ніж ідеологія та дії США і президента Буша?
Сьогодні міжнародний тероризм представляє широкомасштабну структуру з глобальними і регіональними керівними органами, з агентурою та явочними квартирами по всьому світі, з налагодженим зв’язком (у тому числі й через Інтернет), з розгалуженою мережею центрів і баз з підготовки та швидкої передислокації бойовиків, iз солідним фінансуванням в обсязі 20—30 мільярдів доларів на рік.
Загрозливим є і все більш тісне його злиття з міжнародною організованою злочинністю. Такими «містками» між ними є, передусім, наркобізнес та контрабанда зброї. Прикладом служить Афганістан часів талібів — і Бен-Ладен там був своєю людиною, і виробництво наркотиків було поставлено на потік. Інший приклад — Колумбія, де вирощування і виробництво величезної кількості наркотиків контролюють і охороняють озброєні до зубів загони «партизан», що налічують багато тисяч бійців. Iз таким захищеним наркобізнесом не може впоратися ні поліція, ані навіть армія Колумбії; тут потрібно міжнародне озброєне втручання, але це не передбачено жодними документами — на благо наркобаронам! Тим часом загальний обіг наркобізнесу складає близько 400 мільярдів доларів на рік (а всієї оргзлочинності — понад $1 трильйон на рік). Але це не просто $1 трлн. чи $400 млрд. — це понад 200 мільйонів наркоманів у всьому світі, на совісті яких близько мільярда злочинів на рік, це чотири мільйона молодих жінок, якi щорічно потрапляють до рук работоргівців, це контрабанда зброї на десятки мільярдів доларів, зброї, що несе смерть законослухняним громадянам від рук терористів і бандитів. Гроші наркомафії розбещують держчиновників і розхитують моральні засади держав. Міжнародна організована злочинність все глибше проникає у державні політичні, економічні та силові структури багатьох країн. А «зірки» терору взагалі знаходять могутній міжнародний вплив, порівняний з главами найбільших держав. Їх заклики до нових кривавих злочинів потрапляють у випуски популярних телеканалів і на перші сторінки газет, і можуть обрушити індекси Dow чи Nikkey.
Сама того не усвідомлюючи, світова громадськість сварить Буша-мол. фактично за те, що він розворушив осине гніздо світового тероризму; адже до нього весь світ міг закрити очі й блаженно муркотати: «all’s o’key, don’t worry», тепер же потрібно щось робити рішуче й усім спільно.
Ну що, будемо і далі дружно лаяти «зухвалі» США і Буша-мол. і поплескувати по плечу «розумних» політиків, що закривають очі на погрози міжнародного тероризму (а то і прямо підсобляючих йому)? Може пронесе, може рвоне не у нас — у сусідів....
Якщо цивілізована світова спільнота не підтримає США у їх відчайдушній озброєній боротьбі з світовим злом, якщо вона і далі вважатиме, що вбивство (або голодомор) черговим диктатором мільйонів своїх співгромадян, чи наявність у якійсь країні тренувальних таборів терористів, чи виробництво в іншій країні десятків тонн героїну на експорт, чи відмивання мільярдів «брудних» доларів через банки будь-якого острова — це «внутрішня справа суверенної держави», якщо вона і далі терпітиме у сесійній залі ООН представників таких країн, то нас чекають величезні потрясіння і жертви.
