У моїй пам’яті на все життя залишиться учитель історії нашої школи Григорій Платонович. Він був високого зросту, темночубим. Військова служба у повоєнні роки зробила стрункою його осанку. Суворість у поводженні з учнями у нього поєднувалася з об’єктивністю в оцінці їхніх знань. Ми заслуховувалися його уроками. Завжди хотілося якнайкраще підготувати домашнє завдання. Він один із перших серед шкільних наставників передбачив мій життєвий шлях, пов’язаний з друкованим словом. Тоді, на початку 60-х років фізику у нас читав Михайло Іванович, до фізичної культури прилучав Анатолій Іванович, музику і співи викладав Іван Федорович.
Неабиякою проблемою сьогоднішньої освіти в Україні, особливо, у школах різних ступенів, на мою думку, є те, що тут все рідше можна побачити на вчительських посадах чоловіків. Мало їх і серед керівного складу навчальних закладів. Це сталося не сьогодні, а значно раніше, ще в радянські часи. Хоч скільки не говорилося з різних трибун про важливість професії вчителя і її почесність, але через низьку оплату праці, школу чоловіки залишають. Педагогічні виші їх закінчує нібито немало, проте вони шукають місця, де б заробити більше, щоб утримати родину, здійснити кар’єру на іншому поприщі.
До революції 1917 року в університетах і гімназіях колишньої Російської імперії викладали виключно чоловіки. Їх праця прирівнювалася до державної служби. Вони носили спеціальну форму і мали відповідні ранги. Так, згідно зі статистичними даними, у 1913 році викладач гімназії у невеликому місті одержував понад 250 карбованців платні на рік. За ці гроші він міг утримувати родину із трьома дітьми (жінки, як правило, тоді не працювали), наймати пів будинку із чотирьох кімнат, кухарку і мати навіть приватного вчителя музики для своїх чад. У ті часи інтелектуальна праця винагороджувалася владою достойно.
А що маємо нині. При найбільшому трудовому стажі і повному навантаженні вчитель загальноосвітньої школи може отримувати у межах 1800—2100 гривень на місяць. При нинішніх постійних інфляційних процесах, суцільній дорожнечі на все, якщо у родині ніхто не має хоча б половину такого заробітку, прожити важко. Мізерним є і пенсійне забезпечення ветеранів освітянської ниви. Про фаховий й духовний розвиток вчителя тут важко говорити. Хоча б якось звести кінці з кінцями. Не вирішать наболілої проблеми й періодичні підвищення заробітної плати освітянам на 15 — 20 відсотків. Про них, як і про інших бюджетників, чомусь полюбляють найбільше піклуватися у період виборчих кампаній. Для порівняння. У Канаді, яку мені довелося відвідати, весною 1998 року, на той час рядовий вчитель коледжу, ліцею отримував 45—47 тисяч канадських доларів на рік. У перерахунку по тодішньому курсу це складало понад 60 тисяч гривень, або більше як 5 тисяч гривень на місяць. З тих пір минуло більше десяти років, в Україні виникали все нові й нові економічні, фінансові проблеми, змінювалися часто уряди, а тому праця вчителя так і залишилася недостатньо винагороджуваною. А тому велика армія чоловіків-вчителів змушена була змінювати фах, а то й шукати кращої долі в інших краях, подавшись на заробітки до Іспанії, Португалії, Чехії, Німеччини, Росії.
Один знайомий директор сільської школи нашого району (батько трьох дітей), через матеріальні нестатки нещодавно поїхав на заробітки до Москви. Там влаштувався в одну із будівельних фірм. Школа залишилася не тільки без чоловічого плеча, а й втратила хорошого вчителя історії.
Ще один факт із нашого минулого. Наприкінці ХIХ на початку ХХ століття українців втекло від злиднів за океан близько 300 тисяч. За останні майже 20 років наші заробітчани у близькому і далекому зарубіжжі нараховують вже мільйони чоловік. Це красномовно засвідчує недолугу соціальну політику в Україні, яка змушує залишати Батьківщину таку величезну кількість людей, серед яких тисячі талановитих вчених, педагогів, програмістів, лікарів, артистів, музикантів.
А тепер ближче до піднятої проблеми. Серед найвидатніших імен, пов’язаних з вітчизняною педагогічною наукою і практикою К.Ушинський, А.Макаренко, В.Сухомлинський. Ці великі мужі присвятили все своє життя навчанню і вихованню молодого покоління. І сьогодні їх спадщина широко використовується у сучасній педагогіці. Нинішнє століття таких великих імен педагогів-чоловіків ще не має.
Які ж формуються характери у школярів під впливом педагогів-жінок. Та ті, що притаманні більшості жінкам: надмірна емоційність, сентиментальність, балакучість. Хоча заради справедливості треба сказати, що серед них немало таких, хто обрав фах за покликанням і віддає своє серце дітям. Прикладів таких є немало.
Але варто погодитися і з В.Лєсним, який у своїй статті «Про долю українського лідера» («День» за 30 січня 2008 р.) констатує: «...У нашій школі майбутні українські чоловіки виховуються здебільшого також жінками. Це проблема не лише України, а й багатьох інших країн. Однак при аналізі особливостей нашого національного характеру стає зрозуміло, що для нас це особливо небезпечно...».
А це пише директор однієї зі шкіл Києва, жінка: «Школи знедолені без чоловіків, все більше і більше шкільних уроків стають сиротами, все тяжче і тяжче знайти доброго класного керівника, школа старіє, молодь подалася у багатші сфери діяльності, кожен другий учитель, щоб вижити, має підробіток чи ще одну роботу».
Її доповнює інша колега, яка, зокрема, зазначає: «...Оскільки кожна людина в свій час багато років навчається в школі, гендерна диспропорція в освіті справляє значний (і далеко не найкращий) вплив на суспільно-політичний і психологічний стан суспільства. Чи не тут закопано корінь всіх наших бід і проблем? Адже відсутність гармонії породжує дисгармонію». Психологи також стверджують, що постійне спілкування дітей з представницями слабкої статі призводить до формування певних комплексів, особливо це стосується хлопчиків і дітей, котрі виховуються без батька.
Ось і Юрій Крикливий, стурбований пониженню ролі чоловіків у суспільних відносинах і особливо в сфері освіти, пише: «Школа волає — мало серед педагогів чоловіків. Хлопцям потрібен авторитетний, упевнений у собі чоловік, аби передати майбутнім мужчинам головне — мужність і силу переконань, уміння твердо стояти на принципах, тримати дане слово...» («Слобідський край» за 30 вересня 2008 року).
Про те, як виховати особистість, про наболілі проблеми в сучасній шкільній освіті, в якій, за словами автора, пошук оптимальної педагогіки зайшов в глухий кут роздумує Микола Аверін («День» за 16 жовтня 2009 року).
Отже, вчителі чоловічої статі вкрай потрібні для української школи. Окрім предметів суто для хлопців, як то фізкультура, початкова військова підготовка, трудове навчання, вони можуть успішно викладати як точні, так і гуманітарні науки. Їх присутність у навчальному закладі створює тут нормальну атмосферу, коли у навчально-виховному процесі беруть участь пропорційно представники обох статей.
Проблему повернення чоловіків у школу можна вирішити через вирішення соціальних проблем і визначення на державному рівні престижності професії вчителя, а саме: достойно оплачувати його працю. Не може такого бути, щоб велика європейська держава з безцінною культурною спадщиною, якою є Україна, з високим інтелектуальним потенціалом її фахівців, включаючи педагогічні кадри, забезпечувала такою низькою платнею тих, хто виховує майбутніх громадян і дає їм всебічні знання. Тож хай сором хоч інколи проймає наших можновладців за таке становище українського вчителя перед європейським світом, на який ми часто орієнтуємося, захоплюючись стандартами його життя.
