— Чи є в країні політична журналістика? Що значить для вас політична журналістика? Ваша думка про «плюси» й «мінуси» двох можливих позицій політичного журналіста: «над сутичкою» або відкрито партійної (тобто використання пера для аналізу ситуації або ж проведення ідей певної політичної групи)? Власна позиція журналіста — це «ахіллесова п’ята» професіонала? Чи його «плюс»?
— Можна тільки дивуватися, що за це десятиріччя у нас усе ж таки виникла політична журналістика — маємо усвідомлювати, що не було в нас і натяку на неї, що в Україні радянських часів була, скоріш, журналістика обласна, комунальна, якій просто не варто було цікавитись політикою.
Можна тільки дивуватись, яка дивна політична журналістика в нас виникла! Не буду порівнювати український журналізм із західним, усе ж таки ми ще дуже далеко. Однак, якщо порівняти з російською тенденцією останніх років, побачимо, що ми відстаємо, так би мовити, на один пункт. А саме: у нас ніколи не було елітного політичного видання. «День» та «Зеркало недели», які виконують його роль у Києві, з московської точки зору — газети середнього класу. Так і в Москві вони лежали б у кабінетах і офісах, однак — для відвідувачів. Господар принаймні робив би вигляд, що сам читає за кавою «Русский телеграф» або «Ведомости», або що забув газету у своєму службовому «Мерседесі». Відсутність такої преси якнайяскравіше демонструє, що в нас немає такої еліти, що вона в нас живе інтересами середнього класу... якого в нас також немає, бо ті, хто вважає себе за представників середнього класу, читають таблоїди, які вважаються у нас респектабельними газетами.
У Росії аналітичний телетижневик — це традиція. «Итоги» з Євгеном Кисельовим або програми Сергія Доренка — фактор політичного життя. У нас було зроблено все можливе, щоб цю традицію знищити. Владу дратував кожний: Ткаченко, Канішевський, Княжицький, нещасний Портников... Навіть Вадик Долганов — і той дратував владу! Ігор Сторожук став символом нашої телеаналітики просто тому, що всі ми знаємо, яка він приємна людина, за довгі роки нашого знайомства просто не знайшов у нього недоліків... А з іншого боку, скільки недоліків у Кисельова з Доренком?! Може, наша еліта тяжіє до ідеалу?
І саме тому більшість наших провідних політичних журналістів — жінки. Ви знаєте відомих українських політичних журналістів? Звичайно! Мостова, Коробова, Івшина, Погорєлова, наші телекритики — теж своєрідні суспільні оглядачі — Лігачова, Влащенко... А мужики є? Рахманін. Інші — міжнародники, все правильно...
Та це не журналістки в нас слабкої статі. Це в нас політики слабкої статі, й тому проаналізувати траєкторію їхньої поведінки може тільки жінка, здатна прощати і не сміятися постійно, дратуючи тих, хто вважає себе за батьків нації, її економіки, її демократії... І якщо справжньої економіки і справжньої демократії немає — не буде і справжньої політичної журналістики. А не навпаки. Не буває ж спочатку віддзеркалення, а потім реальності? Дякувати Богові, перші видання з’явилися, перші особистості... З роками — можливо — буде збільшуватись кількість порядних людей, змінюватись суспільство... І наша політична журналістика вже нікого не дивуватиме.
