Нині в крихітному селі залишилося лише дев’ятнадцять хат. Раніше господар був у кожній з них, а тепер старенькі мешканки села змушені самотужки дати лад усьому — і хату побілити, і поле зорати, і хліб спекти, бо ж і крамниці тут не залишилося. Чи не в кожної з них є діти, внуки, а в декого і правнуки підростають. Та всі вони далеко. Вже давно пороз’їжджалися туди, де є робота. В Ясенівці ж зосталися лише пенсіонери. Село оживає тільки влітку. Тоді в гості до бабусь приїжджають галасливі внуки. В інший час літні мешканки села мусять порядкувати самі.
...Маленьке село скромно примостилося у долині поміж пагорбами. Оточили його зусібіч ліси й поля. І дістатися туди зовсім непросто, особливо — після дощу. Бо ж грунти тут глинисті, стежка слизька... Щоправда, минулого літа до села таки почали прокладати дорогу. Роботи ще багато, однак сам факт будівництва дороги місцевих мешканців тішить — її відсутність залишалася одною з найболючіших проблем. Адже після зливи до села було не добратися — слизько, на схили машини виїхати не можуть. Та й пішки пройти складно. Для мандрівок у інші села місцеві мешканці досі мають калоші й гумові чоботи. А ходити туди таки доводиться. Бо в сусідньому селі не лише сільська рада, до якої належить Ясенівка, там і крамниця, і медпункт. Та й до міста дістатися можна лише звідти. До Ясенівки ж жодна маршрутка нині не доїжджає.
Побачити село, у якому порядкують жінки, мені вдалося після двогодинної прогулянки плутаною лісовою стежкою. За черговим пагорбом поміж дерев почали виднітися хатинки, біля яких навіть частоколів не було. Першим мене зустрів рудий пес, незвичний до гостей. А вже на його гавкіт вийшла й господиня
«А я то думаю, чому собака бреше? Здалося було, що то моя внучка йде. Вона в Дубно живе, іноді до мене навідується, — усміхається жвава бабуся. — А що, прийшли подивитися, як ми тут живемо? Мабуть, немає більше ніде такого села, як наше. Тут і справді залишилися самі жінки. Звичайно, в усіх є діти, але далеко вони, й навідуються рідко. Ось я живу сама вже 16 років. І сусідки мої, мабуть, не менше. Звичайно, у господарстві чоловічої руки бракує. Особливо у полі. Коли орати треба, за допомогою в сусідні села йдемо. Там є господарі, що мають коней. Просимо їх, а вони й не відмовляють...» Та попри це літня жінка завзято переконує, що в Ясенівці жити добре. Краса ж яка навколо. Ліси дрімучі. Сюди по гриби та по ягоди з усього району з’їжджаються. Та й взимку тут, як у казці. Раніше у Ясенівці була і школа, і амбулаторія, і магазин, згадує вона.
«У селі було 14 хлопців. Але вони пішли в армію. А потім познаходили роботу в місті (бо ж що їм тут робити?), та й там і зосталися, — розповідає бабуся. — Однак є в нас тут ще господар. Ось у тій хаті живе Іван Мосійчук. Він, як і я, з 1933 року, один із найстарших. Але завжди був майстром на всі руки.» Чоловік тут ковалем був (бо ж у Ясенівці і кузня стояла), провадить далі жінка. І на електриці чудово розумівся. Скільки бувало, що вітер дроти пообриває, то Іван і по стовпах лазив. Щоправда, для нього теж роки марно не проходять, час бере своє. Ось у лікарні недавно лежав. Але скільки його тут знають, в допомозі нікому не відмовляв. «Бувало, як потрібно, то й плуг полагодить. А машинки швейні до Матвійовича не лише жінки з нашого села зносили — приходили до майстра і з сусідніх сіл, — хвалиться літня жінка. — Та зараз я вас до нього проведу».
Обійстя колишнього коваля, на відміну від інших тутешніх подвір’їв, обнесене невисоким парканом. Але оселя невисока, як і в бабусі-«екскурсоводки». Та й господарі такі ж привітні до нежданих гостей.
Якось у Ясенівку заїхали мандрівники з Білорусі. Тут їх і вечір застав. Переночувати їх Іван Матвійович разом із дружиною Катериною Йосипівною запросив. Бо куди ж подорожнім іти, як не до них — навколо ж одні жінки...
Заходжу в хату до колишнього коваля. По вікнах, завішених білими фіранками, поплелися вазони, біля столу стоять широкі лави, на стінах ікони і... годинники. Це — захоплення господаря. Якось дружина попросила його, щоб у хаті був годинник із зозулею. Ось він і зробив. Іван Матвійович усміхається: «Над ним чотири тижні сидів. Там деталі дуже дрібні. А я вже й не бачу, як раніше. А ось того годинника сваха віддала. Він у неї не працював, а в нас пішов». Та чоловікові тут багато чого ремонтувати доводилося. А як же — чи не єдиний господар на все село. «Прижилися тут жінки. Мабуть село в нас таке. Не одна його мешканка до ста років вікувала, не те що чоловіки, — каже дід Іван. — Але жити тут і справді добре. Ось лишень літа беруть своє...»
