— Олеже Петровичу, то тварини все ж колись розмовляли?
— Це доволі складне й філософське питання... Але те, що вони дають певну інформацію — це точно. Під час археологічних експедицій до моїх рук потрапляють кістки тварин. Я починаю їх вивчати ще на розкопі, а згодом — у лабораторії. Аналізую видовий склад, яких видів тварин було більше на тому чи іншому поселенні, вивчаю статеве співвідношення в стаді. А далі — роблю висновки. Навіть історичні, які не здатні зробити археологи самостійно.
— Наприклад?
— Колись у Криму було знайдено два могильники IV-V сторіччя н. е. За археологічними матеріалами, це найзвичайніші могильники. Та мене здивував набір кісток із них: тільки нижня щелепа або плечова кістка вівці або бика, тільки в одному випадку — кістки свині. Тут мені допомогло знання Біблії. У Книзі Второзаконня написано, що від тварин, яких приносили у жертви, священикам слід віддавати шлунок, плече й щелепу. Якраз співпадає. Можна зробити висновок, що це були могильники священиків. Інший приклад того, чого не змогли самостійно пояснити археологи — це кримське поселення Табан-Адире. Там жили караїми. Цікавим для мене було те, що в стадах їхньої дрібної рогатої худоби переважали самці. Тоді як для нормального розведення дрібної рогатої худоби достатньо одного самця на десять самок. Виявилося, що самці дають багато дуже грубої вовни, яка є чудовим матеріалом для юрт. Тобто це було своєрідне товарне виробництво.
— Ваші дослідження вносять точність у питання, чому скіфи у своєму «звіриному стилі» (одна з його перлин — всім нам відома «Пектораль»), дуже часто використовували символи левів та леопардів?
— У 50-х і 60-х роках минулого століття в Україні були знайдені кістки левів та леопардів. Причому не тільки в Ольвії, але й у Західній Україні. Ці наші повідомлення про знахідки московські колеги повністю проігнорували. Вони вважали, що скіфи, що прийшли в V столітті до н. е., згадали про леопардів та левів, яких вони бачили за двісті років до того, й почали їх використовувати як свої символи вже в Україні. Це московська теорія. А я вважаю, що скіфський «звіриний стиль» сформувався на місцевій основі. Так само з левами та леопардами в Ольвії. Коли москвичі пояснювали знахідки тим, що тут були гладіаторські бої або зоопарк, то мене це здивувало... Гладіаторські бої почали поширюватися за територію Риму в II ст. до н. е. А знахідки кісток леопардів в Ольвійській державі якраз і закінчуються II ст. до н. е. Навіть хронологічно не співпадає. Я не уявляю собі, який може бути зоопарк і гладіаторські бої між землянками на Березані VI ст. до н. е. У них і кам’яних будівель ще не було!
— Це була потужна популяція левів і леопардів? Чи вимираючий вид?
— Я гадаю, що це була потужна популяція, бо вона зберігалася багато сотень і навіть тисячу років. Знайдені кістки левів датуються ще Трипільськими часами. Це поселення Маяки в Одеській області та поселення Середньостогівської культури біля Черкас. Ці обидві пам’ятки датуються III тис. до н. е. Якщо ми згадаємо, що леви тут жили й до того — в кам’яному віці, то, мабуть, вони тут і не переводилися. Така моя думка.
— До якого часу вони дожили?
— Це дуже суперечливе питання, але є дуже цікаві моменти у давньоруських літописах. Там описані поєдинки князів із лютими звірами. Московські етнографи-лінгвісти Іванов і Топоров, досліджуючи словосполучення «лютий звір», визначили наступний етимологічний ряд: «лютий звір, льовий звір, лев». Тобто цілком можливо, що київські князі зустрічалися з левами і леопардами. До речі, в давньоруських літописах згадуються поєдинки князів із пардусами. Усюди в коментарях написано «рись». Але пардус — це латинська назва леопарда.
— Святослава у літописах також порівнювали з пардусом. Але чому ця популяція зникла?
— Люди освоювали території. Великих хижаків ніколи багато не буває. І винищити їхню популяцію — дуже просто. Наприклад, за Радянського Союзу на Кавказі збереглася єдина в Європі популяція леопардів. Вона проіснувала до кінця 40-х років минулого століття, поки не з’явився наказ вирощувати зернові на схилах Кавказьких гір. За рік на Кавказі зникли всі леопарди.
— Тобто можна провести паралель із тим, як сімсот років тому, а може більше, винищили леопардів та левів в Україні?
— Абсолютно.
— У всіх на слуху, що перша свійська тварина — собака. Олеже Петровичу, яку першу тварину одомашнили в Україні?
— Точно цього ми не знаємо. На жаль, ахеозоологічний літопис України ще дуже неповний. Археозоологією немає кому займатися. До того ж, багато археологів, викопуючи кістки тварин, просто викидають їх. Ми точно знаємо, що в неоліті свійські тварини вже були. Це сім-вісім тисяч років тому.
— Тобто тоді вже сформувався видовий склад свійських тварин, який сьогодні можна побачити в кожному українському селі?
— Саме так. Набір видів — корова, кінь, вівця, коза, свиня й собака. Це стандартний набір для нашої території.
— А кішка?
— Кішка з’явилася на нашій території трохи пізніше. Хоча біля Полтави є пам’ятка, яка датується IX—VIIІ тис. до н. е., з дуже цікавим набором кісток, серед яких є кістка свійського кота. Як це інтерпретувати? Адже тільки перші знахідки цих кісток у Малій Азії датуються VII тис. до н. е. Можливо, археологи щось наплутали. Подібні випадки трапляються. У багатьох підручниках є свідчення про перших верхових коней із Дереївки. Це дослідження нашого вченого, який привіз дослідників із США, які за поверхнею зубів визначали використовувати коня для верхової їзди чи для упряжі. Вони зробили висновок, що ці коні були справді верховими. Але потім виявилося, що дослідник, ведучи розкопки, просто проѓавив скіфський поховальний комплекс. Усі ці коні виявились скіфськими. Так зароджуються міфи. Так що як бути із котом, про якого йшлося, невідомо. Найбільш рання знахідка рештків свійського кота, яка мені траплялася, — це Мальохов Бугор Середньостогівської культури біля Черкас. Цікаво, що на цьому поселенні було знайдено одночасно кістки лева, леопарда, свійського кота й навіть верблюда.
— А звідки верблюд?
— Торгівельні зв’язки III тис. до н. е. — Великий Шовковий Шлях. У часи трипільців він зароджувався. Про торгівельні зв’язки свідчить і знайдена в Ольвії раковина Наутилус. Це молюск, який мешкає в Індійському океані біля берегів Австралії. Його раковина була знайдена на культовій ділянці біля храмів. Археологи датували знахідку V століттям до н. е.
— Чи були якісь неприємні випадки у вашій роботі, адже деякі висновки суперечать офіційній історії?
— Свого часу я вивчав матеріал із давньослов’янських пам’яток. Я визначив, що навіть на поряд розташованих давньослов’янських поселеннях розводили різні породи свійських тварин. І висловив припущення, що давньослов’янська політична й військова єдність була, але це ще не означало єдності економічної. Кожне плем’я вело своє господарство по-своєму. У Інституті археології мене звинуватили в тому, що мої висновки йдуть урозріз рішенню партії та уряду, що передбачає єдність слов’янських народів, та заявили, що мене треба здати у КДБ. Але в КДБ тільки розсміялись із цього приводу...
— Чи мали ваші дослідження якесь значення при вивченні колонізації еллінами півдня України?
— Ще б пак! За археологічними даними, було три хвилі колонізації. А за моїми — більше. Остання хвиля колонізації, яка тривала близько 50 років у другій половині VI століття до н.е., за породами свійських тварин виявилась неоднорідною. Тому можна зробити висновок, що було не три хвилі колонізації, а більше, і кожна хвиля везла із собою власні породи свійських тварин. Це можна встановити тільки за допомогою археозоологічних матеріалів. Скільки було порід, стільки було і хвиль.
— Які сюрпризи вам подарував минулий сезон досліджень?
— Останнє дослідження загнало мене у глухий кут. Я займався визначенням матеріалу одного зі скіфських курганів. Усім відомо, що коли скіфи когось зі знаті ховали, то до могили клали верхового коня. А в цю могилу воїна покладено старого упряжного коня. Як це пояснити, я поки що не знаю. Ми радилися зі скіфологами, але досі нічого не можемо зрозуміти. Бо було повністю порушено обряд поховання, якого, наскільки мені відомо, дотримувалися дуже суворо.
— У роботі доводиться думати виключно про науку? Криза внесла якісь свої корективи?
— На жаль, внесла... По-перше, в Україні тільки три археозоолога. Я — в Києві, ще двоє — в Одесі. Одесити «обслуговують» фактично тільки південь. Решта досліджується мною. Через півроку — час на пенсію, а передати свої знання немає кому.
