«Нині в Україні є до 1,2 мільйона внутрішньо переміщених осіб, за кількістю ВПО ми — на восьмому місці у світі. Близько 250 тисяч із них — діти. Організацій, які допомагають цим родинам, в Україні є більше 350 — вітчизняних і міжнародних. Це короткотермінова робота, тоді як у країні немає стратегії допомоги родинам із дітьми — як з числа ВПО, так і загалом, — констатує національний програмний директор з розвитку Міжнародної благодійної організації «SOS Дитячі містечка» Дарина КАСЬЯНОВА. — Основні проблеми сімей ВПО — з роботою та житлом. Їм пропонують віддати дітей в інтернати — і батьки погоджуються, бо там діти будуть нагодовані. Найкритичніша ситуація — в «сірій» зоні, там вона гірша, ніж на окупованій території. Реалії «сірої» зони — це постійна небезпека для життя, насилля, алкоголізм батьків, діти ночують у школах. Це — «вигорілі» соціальні працівники та вчителі: коли приїжджає мобільна група психологів, до них вишиковується величезна черга. Інтернати там переповнені».
«ТРЕБА ПІДВИЩУВАТИ БАТЬКІВСЬКУ КОМПЕТЕНТНІСТЬ»
За словами представниці громадської ініціативи «Відновлення Донбасу» Світлани КЛОЧКО, є багато питань із правовим забезпеченням дітей ВПО і загалом дітей. Україна не врахувала рекомендації по вдосконаленню системи охорони дитинства, які Комітет ООН з прав дитини дав нам ще 2011 року. Через це маємо факти участі дітей у війні, кількість загиблих дітей на Донбасі, за різними оцінками, коливається від 68 до 199, поранених — від 176 до 500. Є нагальна потреба систематизації даних. За словами Світлани Клочко, звітність щодо дітей не відповідає реальності. При цьому експерти вважають, що першим завданням держави має бути налагодження якісної профілактичної роботи з родинами — щоб ті не віддавали дітей державі.
«Потрібно налагодити професійну підтримку батьків, щоб підвищити їх батьківську компетентність. Також необхідно підвищувати кваліфікацію соціальних працівників та соціальних педагогів», — вважає заступник директора з науково-експериментальної роботи Інституту проблем виховання НАПН України Жанна ПЕТРОЧКО.
Два з половиною роки тому ліквідували інститут фахівців соціальної роботи. Експерти називають це «великою втратою», бо коли ті працювали, у 2013 році, у 26 разів збільшилися випадки попередження потрапляння дітей в інтернати. За останні два роки кількість соціальних працівників зменшилася утричі, при цьому кількість питань, пов’язаних із захистом дітей, зросла як ніколи.
«НЕОБХІДНИЙ ДИТИНОЦЕНТРИЧНИЙ ПІДХІД»
У 2015—2016 роках Міжнародна благодійна організація Hope and Homes for Children провела в Україні комплексне дослідження становища дітей і системи їхнього захисту. Директор регіонального офісу Hope and Homes for Children в Україні Галина ПОСТОЛЮК засвідчила, що Україна має найбільше число інтернатів у Європі. І їх кількість зростає через економічну кризу та конфлікт на сході. Сьогодні мережа інтернатів нараховує 663 заклади. Із 99,9 тисячі дітей у них тільки 10% є сиротами або позбавленими батьківського піклування. Інші потрапили в інтернати через бідність родини, особливі освітні потреби, стан здоров’я і неспроможність батьків самостійно дбати про своїх дітей. Фактично відсутність підтримуючих сімейно орієнтованих послуг перетворює інтернати ледь не в єдине рішення для вразливих сімей з дітьми. І це при тому, що більшість країн уже відмовилися від інтернатного догляду, як шкідливого для дітей, сімей та суспільства загалом. Або почали відповідні зміни.
За словами Галини Постолюк, вартість утримання інтернатної системи у 2016 склала 6,4 мільярда гривень, щороку цей показник зростає. При цьому тільки 10% цих коштів витрачають на потреби дітей. Решта йде на утримання закладів, зарплату працівників, адміністративні витрати тощо. В Україні — 600 тисяч працівників інтернатних закладів на 100 тисяч дітей. 48% дітей направляють туди за рекомендаціями психолого-педагогічних комісій. Цей рудимент діє з 1949 року.
Галина Постолюк каже, що щороку з інтернатів випускають близько 12 тисяч дітей, за 25 років їх кількість сягнула 300 тисяч. З них менше 10% людей успішно соціалізуються. Діти вихованців інтернатів мають приблизно таку саму долю: батьки 20—30% дітей в інтернатах є вихідцями цієї системи.
У регіонах інтернати розглядаються як містоутворюючі підприємства — як стратегічні об’єкти, що дають робочі місця. Галина Постолюк акцентує, що сьогодні державі необхідно виробити дитиноцентричний підхід — коли всі державні служби керуються інтересами дітей. Також треба підготувати нормативний документ, за яким дитина могла б підтримуватися в громаді. Крім цього слід продовжувати роботу зі створення альтернативних родин для дітей.
«Найпоширеніша реакція держави на бідність, наявність порушень психофізіологічного розвитку у дітей, асоціальну поведінку батьків — влаштувати дитину до інтернату. Замість зміцнення родин, створення умов, за яких батьки можуть належно піклуватися про своїх дітей, держава часто перебирає на себе роль батьків у догляді й вихованні — роль, з якою вона не справляється. Цю ситуацію необхідно змінювати, — зазначає Галина Постолюк. — Вихід — у відмові від інтернатного догляду одночасно з розвитком послуг для сімей із дітьми».
