Про час після визволення Австрії від фашистів усі остарбайтери розповідають схоже: кожен болісно роздумував — повертатися чи не повертатися додому? Звісно, обізнані люди їх попереджали, що, наважившись їхати на схід, на територію Радянського Союзу, вони ризикують. Що можуть і не доїхати до рідного дому… Хто все-таки наважувався, на завантажених провіантом возах вирушив у дорогу. Везли із собою вузли й баули подарунків, якісь пам’ятні сувеніри, які через декілька переїздів у них відбирали й заганяли на територію, відгороджену колючим дротом
Скільки разів Василь Попадюк уявляв цю зустріч, але все-таки не думав, що так хвилюватиметься. Чи впізнає його Ріхард? І яким став сам Ріхард Вотава? Усе-таки 60 років минуло… Тоді в Сан-Пельтені вони обидва були хлопчиками, які ганяли на футбольному полю м’яч, бігали наввипередки й у ці хвилини мало усвідомлюють, що їхній статус разюче відрізняється. Ріхард — австрієць, вільна людина, господар. А Василь всього лише сільгоспробітник, примусово привезений до Австрії з далекої України. По суті, маленький безправний раб, образити якого було не просто легко, а ніби входило до правил гри, які без найменшого співчуття закрутила зла доля. Ось тільки не розрахувала, що благородні серця австрійців не дуже приймали ці правила, й вони, не зважаючи ні на що, залишалися людьми, не дивлячись на те, що фашистський режим вимагав від них зовсім іншого. І тому у вільні від роботи години всі діти разом грали, спілкувалися, навчаючи приятелів кожний своїх традицій і культури, і, звісно, мріяли зробити світ зовсім іншим, ніж змогли його піднести їм дорослі.
Ріхардові було 10, а Василю — 13, і він, природно, був вищим і сильнішим.
— Дуже спортивний, з дивною спритністю вміючи грати в усі хлопчачі ігри, він іноді навмисне піддавався меншим — аби підбадьорити їх і не засмучувати. Василь мені здавався тоді дуже благородним і мудрим. Проте він і був таким, якщо зміг вибудувати наші відносини саме так — на паритеті, примусити полюбити його та прислухатися до нього. Особливо ми дивувалися, як він зібрав з якихось залишків, буквально з металобрухту, собі велосипед і катався на ньому по Сан-Пельтену…
Так згадує свого маленького друга Ріхард Вотава, нині — генеральний секретар Австрійського фонду «Примирення, миру та співпраці». Коли йому, дипломату-пенсіонеру, запропонували очолити такий фонд, він відразу ж погодився. Не лише тому, що, як надзвичайно діяльна людина, потребував гідного заняття. Але й у пам’ять про Василя також.
І ось тепер вони зустрілися в Україні рівно через 60 років. Тільки Ріхард уже був мало не на дві голови вищий за Василя й уже сам опікав людей. Звісно, їхні долі склалися по-різному. Вотава став дипломатом, забезпеченою людиною, весь світ об’їздив. А Василь після повернення додому служив у армії, столярував, жив тихо, що й потребувалося від колишнього остарбайтера, бо такі, як він, і в Сибір могли «загриміти». Скільки знайомих саме так і продовжили своє життя. Без провини винні вони мусили «спокутувати свою провину перед Батьківщиною за зраду». Тому більшість про своє примусове перебування в Австрії або Німеччині мовчали аж до розпаду Союзу.
Михайла Ліцовського привезли до Австрії шістнадцятирічним. Спочатку він жив у Граці, потім у Відні. Носив важезні ящики з вугіллям на другий і третій поверх. Через місяць після такої роботи вже не зміг ходити, й тоді його перевели на більш легку роботу. Пощастило, що потрапив в оточення австрійських соціал-демократів. «Серед них я не почувався остарбайтером, не страждав від самотності. Ми разом працювали й разом обідали. Вони часто розпитували мене про Україну, і я навіть читав їм вірші. Вдалося побувати й у Віденській опері. Дивно, що за два з половиною роки мого перебування у Відні в мене жодного разу не попросили пред’явити аусвайс».
Про час після визволення Австрії від фашистів усі остарбайтери розповідають схоже: кожен болісно роздумував — повертатися чи не повертатися додому? Звісно, обізнані люди їх попереджали, що, наважившись їхати на схід, на територію Радянського Союзу, вони ризикують. Що можуть і не доїхати до рідного дому… Хто все- таки наважувався, на завантажених провіантом возах вирушив у дорогу. Везли із собою вузли й баули подарунків, якісь пам’ятні сувеніри, які через декілька переїздів у них відбирали й заганяли на територію, відгороджену колючим дротом. Михайла Ліцовського поголили й переодягли у військову форму з таким напучуванням: «Тепер ти зможеш кров’ю спокутувати свою провину за зраду перед Батьківщиною». Але якось вранці, захмелілий від щастя старшина сказав: «Хлопці! Залишитеся живими, війні кінець. Перемога!» Але Ліцовський ще п’ять років не демобілізовувався. Можливо, завдяки цьому вступив потім до університету, 34 роки пропрацював директором Радехівської середньої школи.
І Ліцовський, і інші колишні остарбайтери, а нині жителі Львівщини, зібралися напередодні Дня Перемоги в Гранд-готелі, щоб отримати чергову матеріальну допомогу від Австрійського фонду примирення. Слід підкреслити, що Австрія добровільно виплачує гроші колишнім невільникам. Виявивши розуміння до сьогоднішнього становища цих людей: похилий вік, слабке здоров’я, що стало результатом жорстокого поводження та непосильної праці, австрійці одностайно ухвалили закон про виплати. 15 лютого було офіційно заявлено про намір добровільних виплат, 27 листопада набрав чинності Федеральний закон «Про Фонд добровільних виплат Республіки Австрія колишнім рабським і примусовим працівникам нацистського режиму», а 12 грудня 2000 року вже був створений виплатний фонд. Перші ж гроші надійшли в Україну в серпні 2001 року. Усе швидко й чітко. Співпраця Українського національного Фонду «Взаєморозуміння та примирення» з Австрійським фондом примирення була надзвичайно злагодженою та однозначно в інтересах жертв нацизму. Позитивним стало й те, що в Законі було враховане побажання сторін, які брали участь у відповідних переговорах, здійснити виплати в один етап, у зв’язку з немолодим віком одержувачів і поганим станом їхнього здоров’я. Відмова від подальших претензій фіксувалася в банку під час отримання грошей, що також можна вважати коректним з багатьох поглядів. Здійснення виплат спадкоємцям, названим відповідно до законодавства, також позбавило громадян України (а також інших країн, у яких Український фонд здійснює виплати) від безлічі проблем, полегшило роботу Українського Фонду. Лояльною була й позиція австрійської сторони при визначенні права на виплату: декілька разів відсувався остаточний термін приймання заяв, при відсутності архівних документів враховувалися побічні свідчення, спогади, інші докази.
Розуміючи, що страждання жертв нацизму незмірні й не можуть бути відшкодовані ніякими грошима, Австрійський фонд і його опікунська рада вирішили паралельно з виплатою грошей здійснювати гуманітарні акції. Український фонд отримував інвалідні візки для колишніх остарбайтерів і полонених концтаборів, фінансувалися ортопедичні операції, що проводяться в Австрії. Загалом Україні виділили 78486660,9 євро. Виплати отримали майже 43 тисячі громадян на загальну суму 88 млн. євро. Але що дуже показово, якщо не сказати повчально для нас, — залишки коштів (у них бувають і такі) Фонд примирення вирішив витратити на гуманітарні програми в інтересах жертв нацизму. З листопада 2004-го люди їхали на санаторно-курортне лікування, робилися хірургічні операції, виплачувалася матеріальна допомога. Щоб охопити гуманітарними акціями всіх громадян, через обласні відділення Українського фонду кожний, хто отримав допомогу, заповнив анкету, яка допомогла виявити потреби в лікуванні, операціях, подальшому оздоровленні або протезуванні. Укладалися договори з медичними установами України, і таким чином 540 людей отримали безкоштовну медичну допомогу. Лише на Львівщині 314 людей побували в санаторіях, 336 зробили операції, 34 отримали слухові апарати. А недавно були складені списки тих, кому необхідні ортопедичні операції, зокрема ендопротезування суглобів. Післяопераційна реабілітація, необхідне медикаментозне лікування, проїзд, за необхідності навіть проїзд і перебування супроводжуючих осіб — усе буде безкоштовним. Аби скористатися такою можливістю поправити здоров’я, треба негайно звернутися до обласних відділень Українського фонду, маючи на руках, звісно, медичні висновки. Однак усі медико-соціальні проекти розраховані лише на живих громадян — жертв рабської і примусової праці. Крім того, Австрійський фонд примирення ухвалив рішення про виплату одноразової допомоги по 200 євро для самостійного розв’язання термінових медико-соціальних проблем. Ця гуманітарна допомога також призначена безпосередньо для жертв нацизму, не для спадкоємців. Саме ці гроші першими й отримали львів’яни, бо в цій області проживає сьогодні найбільше колишніх остарбайтерів і в’язнів концтабору Маутхаузен (який розташовувався на території Австрії).
На жаль, Австрійський фонд примирення завершить свою діяльність 31 грудня 2005 року. Але йому на зміну будуть організовані три інші фонди. Один з них — «Фонд майбутнього» продовжить здійснення гуманітарних програм. Інший займеться виплатою стипендій, сферу діяльності третього назве у відповідному законі австрійський уряд найближчим часом. Але це обов’язково буде допомога Україні в побудові демократичного, соціально захищеного суспільства, в якому не буде місця насильству, а пам’ять жертв нацизму скорботою відгукнеться в серцях громадян.
