Нещодавно, в День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, співробітники та ветерани Рівненської СБУ, озброївшись сапками, впорядкували пам’ятник «чекістам і радянсько-партійному активу», розташований на кордоні Рівненської та Волинської областей. Таку акцію службовці провели «з метою збереження пам’яті про героїзм воїнів та виховання в співробітників шанобливого ставлення до подвигу захисників Українського народу», як про це було зазначено в офіційному прес-релізі прес-групи Управління СБУ області. Проте передумови для вшанування залишаються неоднозначними: як стверджують історики, загибелі НКВCівців передували масові розстріли політичних в’язнів Дубенської в’язниці та часткова капітуляція особового складу НКВC німецьким частинам.
Відповідно, факт саме такого вшанування викликав хвилю обурення в місцевих громадських організацій. Зокрема, обласні відділи Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України, «Просвіти», «Пласту» та УПЦ Київського патріархату звернулися до Дубенської райдержамідністріції та районної ради з проханням скасувати рішення 1970 року про державний облік меморіалу, де він дотепер зазначений як пам’ятник на честь «чекістів та радянсько-партійного активу».
ЩО СТАЛОСЯ НАСПРАВДІ
Докладніше про суперечливі події тих років, які й досі викликають резонанс, «Дню» розповів Андрій ЖИВ’ЮК, завідувач кафедри історії України МЕГУ ім. С. Дем’янчука, керівник науково-редакційної групи книжки «Реабілітовані історією. Рівненська область».
«24 червня 1941 року о восьмій годині вечора, і десь за північ уже 25 червня в Дубенській тюрмі було здійснено розстріл в’язнів, які там утримувались. На сьогодні сказати точну цифру жертв складно за відсутності підрахунків. Приблизно тоді було розстріляно 200 — 250 осіб. На жаль, не маємо точного списку з іменами в’язнів, проте не думаю, що такий документ взагалі існував. Маємо лише доповідну записку тодішнього начальника Дубенської в’язниці №2. У звіті, адресованому начальнику тюремного управління Філіпову, йшлося про те, як цей розстріл було здійснено. Куди поділись інші документи, можемо лише здогадуватись: частину було вивезено, частину — знищено.
Щодо загиблих працівників радянських спецслужб, то ми не можемо категорично стверджувати, що вони брали участь у розстрілах, але не можемо і заперечувати цього. У доповідній записці лише зазначено, що очолював розстріл начальник Дубенського райвідділу НКДБ Винокур. Документальних даних немає, але за своїми посадовими обов’язками ці люди мали б це зробити, адже розстріляні в’язні, у справах яких ще провадили слідство, були безпосередньо підпорядковані органам НКВC. А керівництво цих служб дало конкретні настанови: якщо у разі небезпеки не вдасться евакуювати в’язнів, то тих, хто проходив за статтею № 54 — про контрреволюційну діяльність, потрібно розстріляти.
Що відбулось, коли більшість в’язнів були вбиті? У паніці керівництво в’язниці вирішило втекти. Вже на виїзді із Рівного вони отримали наказ від влади повернутись, утім, потрапили у фатальну засідку. Німці більшість людей убили, лише частину взяли в полон. Загинув, зокрема, старший лейтенант Винокур та його заступник Цибань, загинули оперативні працівники Давиденко та Родіонов і кілька працівників із відділу районної міліції. Начальник міліції та його заступник потрапили в полон. За свідченнями полонених, вони самостійно здалися. Цікаво, що начальника міліції по військовій частині німці згодом розстріляли як винного за розстріли у Дубенській в’язниці. За такими ж звинуваченнями розстріляли ще шістьох людей. А ті, що залишились живими, були страчені уже радянською владою за статтею про державну зраду.
Тому проблема меморіалу ховається у невизначеності імен тих, хто загинув, і тих, хто скоїв ці вбивства. Зокрема, в переліку є імена, наприклад, працівника спецслужби Чумакова та голови Дубенської міської ради Козійчука, який спершу здався, а потім був розстріляний німцями у числі згадуваних шести людей. Багато плутанини.
Щодо розуміння героїки взагалі, то кожен сам для себе вирішує, як оцінювати певні події та причетних до них осіб. Навколо події із меморіалом ще дуже багато і політичних спекуляцій. Я бачив публікацію про те, що оскільки ветерани бажають вшанувати пам’ять працівників служб НКВC, то вони автоматично підтримують погляди та вчинки цих колишніх служб, тобто маємо — які ветерани, така і влада.
Особисто я постійно працюю в архівах, там працює багато хороших людей, людей-патріотів, які теж простежують такі події, використовуючи якісь максимально первинні речі. А вторинність створила минула радянська влада, коли було запущено міф про героїчний прорив. Насправді ж це була одна з перших подій війни, коли представники силових радянських структур у стані паніки не встигли втекти чи виїхати і натрапили на німецькі військові частини.
Дискутувати про те, хто був героєм чи антигероєм, можна довго. Скажу одне — працівники Дубенської в’язниці однозначно не були жертвами. Так, вони загинули у бою з німцями, але це не перекреслює того, що вони робили, будучи працівниками радянської силової системи. Що ж до розстріляних, то, маючи на руках статті, згідно з якими ув’язнювали людей, то, вважаю, 99% цих в’язнів були невинними. Сьогодні їхні імена уже реабілітовано».
ПОСТРАДЯНСЬКИЙ «СИМБІОЗ»
Втім, попри реабілітацію, в Дубенській в’язниці досі відсутній навіть звичайний православний хрест на знак пам’яті про загиблих, хоча над горезвісним меморіалом НКВC він є. «Вийшов такий пострадянський «симбіоз». Поставили хрест над плитою із зіркою на честь тих, хто фактично виступав проти християнства», — коментує ситуацію священик та голова місії «Православне діло», один із ініціаторів звернення до влади Віталій ПОРОВЧУК. «Раніше біля цього меморіалу також клали вінки. А цього року Служба безпеки України вже офіційно вшанувала пам’ять, а прес-група Управління СБУ в Рівненській області розповсюдила прес-реліз із цього приводу. Тобто вони вже відкрито поширюють цю інформацію для широкого загалу. І не соромляться цього — навпаки.
Узагалі меморіал було споруджено ще в 1960-х роках, і називався він «пам’ятник чекістам і радянсько-партійному активу». Взятий на облік він був 1970 року рішенням Рівненського облвиконкому і є на обліку в обласному управлінні культури. 1991-го стели з цього постаменту було демонтовано, проте органи державної влади неправильно оформили цю дію. Пам’ятник не було знято з реєстру — рішення 1970 року досі чинне. Монумент облишили, на ньому з’явився православний хрест та інший напис: «Вічна пам’ять тим, хто покоїться тут». Але за документами він досі значиться як пам’ятник «чекістам». 2010 року цей меморіал вирішили відновити. Формально це все робилося через ветеранські організації. Цікаво також, що відновили його, ймовірно, за кошти Європейського фонду реконструкції та розвитку. Тоді там саме вели трасу Чоп—Київ — нову дорогу до Євро-2012. Згідно з угодою, яку було підписано між підрядниками (італійська фірма), вони були зобов’язані облаштувати прилеглу територію. Отже, поставили там нову плиту з зіркою, хоча хреста зірвали. На запитання «навіщо?» відповіли, що хрест не зривали, просто тимчасово прибрали. Громадськість, звісно, почала обурюватися — хрест знову поставили, а напис відновили.
Але власне на території в’язниці та поряд з нею досі немає жодного хреста — саме на могилах християн, яких згадані працівники НКВC розстріляли. Також уже 20 років порушують питання щодо решток цих розстріляних людей, бо ж частину людей було поховано просто на подвір’ї. У відповідь влада розповідає, що це режимний об’єкт, оскільки там зараз виправна колонія для неповнолітніх. Є якісь дуже скромні дошки.
До речі, коли встановили цю стелу, то теж порушили чинне законодавство, бо їм потрібно було звертатися до певних органів державної влади щодо реконструкції цього пам’ятника. Але на це не звертає уваги ні прокуратура, ні органи державної влади, ні органи місцевого самоврядування. А ми вимагаємо не так вже й багато: скасування рішення Рівненського облвиконкому від 17.07.1970 № 102 про державний облік цього пам’ятника; прийняття рішення про демонтаж меморіальної плити на честь цих «героїв» НКВC та, звісно, відновлення історичної справедливості. Треба встановити на постаменті меморіальну плиту жертвам сталінських та нацистських репресій із прийняттям на державний облік пам’ятника загиблим за Україну. Все це — в компетенції органів державного самоврядування. Поки що вони говорять, що це неможливо зробити. Якщо це справді неможливо, то ми пропонуємо створити особливу робочу групу. Нехай чиновникам це важко зробити — може допомогти громадськість. У нас пропозиція абсолютно нормальна, зважена, вона зовсім не екстремістська — вшанувати пам’ять людей, які загинули від нацистського та сталінського терору».
Сьогодні питання подальшого майбутнього меморіалу досі не вирішено, а дискусії вирують і далі. Щоб з’ясувати, якими мотивам керувались чиновники, ухвалюючи рішення про вшанування НКВCівців, і як вони планують реагувати на звернення громадських організацій, «День» спробував поспілкуватися з головами Дубенської районної ради та Рівненської обласної ради. Але на сьогодні зв’язатися вдалося лише з представником Дубенської райдержадміністрації — Миколою Михайловичем Гусем, який зазначив, що вирішення питання про остаточний статус меморіалу можна прийняти лише на рівні Рівненської обласної ради.
Утім, місія вшанування сама по собі — шляхетна і потрібна. «Гадаю, варто просто по-християнськи вшанувати останки людей, які загинули і в Дубенській в’язниці, й у цій місцевості, адже це все одно жертви», — вважає керівник науково-редакційної групи книжки «Реабілітовані історією. Рівненська область» Андрій Анатолійович Жив’юк. І робити це треба, усвідомлюючи істинні причини й обставини минулої трагедії. А розуміння можливе тоді, коли і влада, і значна частина суспільства врешті позбудуться старих ідеологічних міфів і вироблять належні оцінки минулих подій, виходячи з українських державницьких цінностей.
