Так ось, про дитячі враження. Моя бабуся по матері прожила достатньо довго, і я вже у свідомому віці мав можливість довідатися, як колись жило українське село й українські селяни. Ось три найголовніші ознаки цього життя. 1) як сумлінно і важко працювали; 2) як гарно жили, маючи все, що треба для цього, — дім, клуню, стайню, льох, робочий і святковий одяг і такі запаси того, що дають до столу, яких вистачало і для продажу, і для себе; 3) як шанували людей і шанувалися на людях. Навчений радянськими підручниками, я допитувався про бідних і голодних: були вони чи їх не було? Були, казала бабуся — п’янюги і ледацюги, а потiм вони стали «комнезамами» і справжнім господарям кололи очі їхнім достатком. Мій дід Яків влітку працював на землі, а всю зиму сидів за швецькими обладунками, шив чоботи. Відтак, йдучи до церкви, одягав дорогий костюм iз камізелькою, блискучі черевики і капелюха; мав гарний годинник iз ланцюжком. Зрозуміло, був визнаний куркулем, якийсь час намагався вiдкупитися від «п’янюг і ледацюг» отими душогубськими податками, а тоді зрозумів, що добре йому не буде. Одного нещасного дня кинув садибу, землю, худобу і реманент, і з двома малими дітьми, бабусею і сякою-такою торбою подався на заробітки (що і врятувало їх усіх від Сибіру). Влаштувався на роботу в хмелярському держгоспі, дід пас череду, а бабуся працювала з ранку до ночі — та так, що одержала почесну грамоту ВДНГ і мала їхати до Москви, але почалася війна. Отже, вони ПРИСТОСУВАЛИСЯ, стали ПРИСТОСУВАНЦЯМИ, і зробили це всупереч нинішнім теоретикам, виключно для того, щоб вижити. Звинувачувати українського селянина у пристосуванстві — це звинуватити його у тому, що він доброхоче не пішов на цвинтар копати собі історичну могилу. А треба ще поговорити й про те, коли саме і власне чому село набуло тих ознак, які так дратують Л.Ковалевську. Мені уже доводилося цитувати один із листів А.Чехова за 1888 рік — повернуся до нього ще раз: «Живу я в усадьбе близ Сум, на высоком берегу... Река широкая, глубокая, с островами. Один берег крутой, обросший дубами и вербой, другой усыпанный белыми хатками и садами. В белых хатах живут хохлы. Народ все сытый, веселый, разговорчивый, остроумный. Мужики здесь не продают ни масла, ни молока, ни яиц, а едят все сами — признак хороший. Нищих нет. Пьяных я не видел, а матерщина слышится очень редко, да и то в форме более или менее художественной... Женщины напоминают мне Заньковецкую, а все мужчины — Панаса Садовского». Якщо хтось запідозрить Антона Павловича у схильності до ідеалізації селянства, хай перечитає його повісті: «Мужики» і «В овраге». Порівняння буде дуже корисним для розуміння того, яким був український селянин до більшовиків і голодомору, і яким схожим на «расєйську» селянську голоту він став після них. Щоб застерегтися від пересмикувань, наголошу: йдеться не про етнічні порівняння «українці-росіяни», а про вплив соціальних чинників. Якщо Столипін хотів зробити російських мужиків «заможними українцями», то Сталін зробив українських селян «беспортошными батраками», і до цієї нової для себе ролі колишні газди і хазяї мусили пристосуватися.
Якщо говорити про більш загальні проблеми, то ЗДАТНІСТЬ ДО ПРИСТОСУВАННЯ Є НАЙВАЖЛИВІШОЮ ОЗНАКОЮ БУДЬ-ЯКОЇ ЖИТТЄЗДАТНОЇ СИСТЕМИ — ВІД МІКРОБА ДО ЕТНОСУ. Зрозуміло, що різними є механізми пристосування — від генетичних мутацій до соціальної поведінки, але це не є принциповим. Всі, що нині живуть на світі, є пристосуванцями у сенсі учення Дарвіна («fitness»). Біологічна еволюція не є визначальною, коли йдеться про соціум. Але саме біологічно зумовлена пластичність поведінки є рушієм соціальних процесів. Мова і пластичність поведінки різко відрізняють людину навіть від найближчих до неї мавпо-людів. І в такому контексті чіплятися з отим «пристосуванством» саме до українців (а не до папуасів чи японців) — принаймні дивно.
Продовжити цю тему хочу на іншому прикладі. Мій батько ріс у незалежній багатодітній сім’ї з п’яничкою-вітчимом. Iз 16 років працював каменотесом у гранітному кар’єрі, і разом iз багатьма іншими шліфував ті плити, з яких споруджено московський мавзолей. У Червонiй Армії вступив до ВКП(б), а повернувшись, став спочатку головою комуни, а тоді — головою сільради. Пристосувався до «нового життя», як і багато інших. Але весною 1933 року (коли у моєї мами-учительки просто на уроках умирали діти) батько своєю владою збив замок на дверях державного млина і власноруч відважував односельчанам по 2 кг казенного зерна на кожного члена сім’ї. Пішов під суд, але це діялося ще до убивства Кірова, тому найгіршого не сталося.
А тепер, панове, дискутуючи про ментальність українців, подумайте про тих умираючих матерів, що посилали ДО ШКОЛИ своїх умираючих дітей (принаймні в одному селі Сліпчиці, що на Житомирщині). Чи не соромно нам сьогодні бурчати, що розвиток — не наша ідея, і звинувачувати селянську Україну в консерватизмі? Так, селянство було і є консервативне, і хвала йому за це, бо саме в консервативному селі сяк- так утрималася наша звичаєва українськість, наша мова — а відтак ще маємо якийсь шанс, що постане справжня Україна, не вимордована комнезамами і не здичавіла від більшовизму. Національна самоідентифікація є потужним рушієм соціального й економічного поступу — подивiться на Західну Європу чи Японію. Не можемо заперечувати, що свідомість визначається буттям, але не можемо забувати, що й на буття потужно впливає свідомість. Дозволю собі зацитувати відомого фахівцям соціолога Ентоні Сміта: «Національна свідомість справляє набагато сильніший вплив, ніж інші колективні ідентичності. Потреба в колективному безсмерті та колективній гідності на довгі прийдешні часи вимагає людської відданості. Нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні чи пригноблені, у наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності». Чи можемо ми чекати відчуття такої ідентичності від носіїв люмпенського «інтернаціоналізму» (а насправді — антиукраїнського шовінізму?) Чи можемо розраховувати на щось «культурно-політичне» від соціально деморалізованих жевжиків на київських вулицях? Відповіді очевидні. Україна виживе (якщо виживе) селом.
Але — і це дуже важливо — виживання держави у сьогоднішньому світі визначають не лише колективні ідентичності, а й така прозаїчна річ, як нові технології (інформаційні зокрема). Нам треба «вперед», але як пише пані Л.Ковалевська, «розвиток — не наша ідея?». Ось загадка природи: українці — страшенні «пристосуванці», але чомусь не хочуть пристосуватися до реалій людського світу. Так? Ні, не так, бо абсолютно нічого, вартого зміни світогляду й переходу у новий вимір, на десятому році незалежності ми не маємо. Ми не пострадянська, а майже радянська держава, у якій паралельно співіснують елементи централізованого адміністративного ідіотизму й анархії (якщо хочете — олігархії). Рахітична аграрна реформа, яка дозволила колишнім головам колгоспів майже безконтрольно грабувати пайовиків, поки що не варта того, щоб вони перестали бути консерваторами і захотіли пристосуватися до нововведень (я знаю про це не лише з газет). Претензії не до селян, а до політичної та адміністративної еліти. Але вона не зміниться, доки селяни на парламентських і президентських виборах голосуватимуть так, «як скажуть у сільраді» (цитую тіточку, з якою розмовляв на базарі). У медицині це називається circulus vitiosus — замкнене коло патологічних процесів, які навзаєм себе підсилюють. Мусимо це коло розірвати. Але треба не селян тицяти обличчям у гноївку, а всіляке начальство у його поліровані столи. Що, власне, й мають робити журналісти, особливо, якщо вони незалежні (як характеризує себе пані Л.Ковалевська). У розвинених країнах у сільськогосподарському виробництві працює не більше 5% населення, тобто селянства як такого нема. Дасть Бог, так колись буде й у нас, але — дасть Бог, це буде не дуже скоро, бо наше селянство ще має виконати свою місію «українізатора України». Натомість «людернізатором України» мають стати мiськi жителi, і цей розподіл ролей не має в собі жодного антагонізму — це просто соціальна кооперація. Коли село гарантовано прогодує себе і весь народ; коли земля стане високорентабельною, а гроші почнуть не закопувати в чорноземи, а виконувати з них; коли постане верства середньозаможних і заможних фермерів, українство взагалі й українська мова зокрема перестануть бути «колгоспними» і «базарними», а її поширення на жителiв мiст стане стихійним і незворотнім. Якщо така кооперація, вигідна для обох сторін, не відбудеться, можливими стануть два сценарії. Перший: село животіє, місто у світові технології не проривається, все більша частина людності поглинається малопродуктивним копирсанням у землі — у центрі Європи з’являється «хутор Мозамбік». Другий сценарій: новітні технології опановує денаціоналізоване місто, а кинуті напризволяще селяни якийсь час лишаються в «українських резерваціях», після чого також утрачають почуття національної ідентичності (як індіанці в сучасній Америці); в центрі Європи виникає щось аморфне з перспективою перетворення чи то на форпост, чи то на глибоку провінцію Росії. Втім, є можливий і комбінований варіант, при якому Україна розпадається, і на Правобережжі реалізується перший, а на Лівобережжі — другий сценарій. Складається враження, що — свідомо чи ні — ось уже дев’ять років до такої трагічної комбінації нас веде правляча еліта! І робить вона це не тому, що перебралася із села у міста разом з іманентними селянськими «вадами», а тому, що успадкувала іманентні вади бюрократичної радянщини.
Попри все (і навіть всупереч усьому) я, мiський житель у першому поколінні, не соромлюся і ніколи не засоромлюся того, що я український селянин. Є дві речі, які повертають душевну рівновагу навіть у найприкріші хвилини сьогодення: український мелос і українське слово. Візьміть, пані та панове, будь-який із томів словника Б.Грінченка, розкрийте навмання, і за кілька хвилин до вас повернеться відчуття, що цей народ, НАШ НАРОД, вартий найвищої пошани.
До написання цієї статті мене наштовхнула розмова з професором В. Д. Сікорою, якому я вдячний за обговорення болючих проблем.
