Але ось парадокс. Полтавцi, які вважають себе людьми цілком культурними, так і не спромоглися поставити пам’ятник Короленку. Тим часом ще у вісімдесяті роки минулого століття у Полтаві жили люди, які пам’ятали Короленка, особисто його знали. Про цей факт мені розповіла доглядачка меморіального музею В.Г.Короленка (нині — в.о. директора) Людмила Ольховська. Людмила Василівна розповідає, що з 1979 року, коли вона почала працювати в музеї, туди «приходило множество» (саме так і сказала) полтавського люду, звичайно ж, дуже немолодих громадян, котрі ділилися своїми особистими спогадами про великого гуманіста та письменника...
Володимир Галактіонович Короленко — «останній з могікан» великої російської літератури ХIX століття. Після смерті Льва Толстого «літературний Олімп» дістався у спадщину саме йому. Але письменник Росії №1, як і годиться «могіканам», не вміщувався у чисто літературні рамки. Короленко був місіонером, навіть месією; мабуть, саме у ньому кращі традиції російських гуманітаріїв втілилися у своїй найвищій формі. Можна провести один логічний ряд: Пушкін, Толстой, Чехов, Короленко... А можна й інший: Толстой, Короленко, Ганді, Швейцер, мати Тереза, Сахаров... Усі ці люди були могутньою стримуючою силою для світового зла. Всі вони були останніми Великими Романтиками ХХ століття. * * *
Син судді, освіта, хоча й незакінчена (таких називали вічними студентами), але енциклопедична: навчався у трьох столичних вузах. Юний Короленко мітингував і бунтував проти закостенілого самодержавного режиму. Він став переконаним соціалістом. Чотири рази його заарештовували «за політику» та тричі засилали до самісіньких російських «тартарарів» — аж до Якутії. Писати свої знамениті новели та редагувати солідні літературні журнали починає у 80-і роки позаминулого століття, а у 1900 році його обирають разом з Антоном Чеховим почесним академіком Петербурзької академії наук. Вже живучи у Полтаві, глухій царській провінції, Короленко продовжує бити в набат: у 1905 році заступається на всю Росію за доведених до відчаю, бунтівних, а потім розтерзаних українських селян. Виступає потім проти єврейських погромів (знаменита «справа Бейліса»), проти військово-польових судів та масових розстрілів у військах (1910 рік, цикл «Бытовое явление»). Але кульмінацією місіонерської діяльності Короленка стали 1917 — 1921 роки. Більшовицьку революцію він не прийняв одразу й безповоротно. Певна річ, комуністи-ленінці відчайдушно хотіли перетягнути «совість Росії» на свій бік, але їхні потуги виявилися марними. А Короленко, у свою чергу, також не менш відчайдушно «брикався», не поступався новому режиму ані крихтою своєї письменницької свободи, ані міліметром громадянських прав. Його серце старого романтика, правозахисника обливалося кров’ю, коли вiн бачив безчинства більшовиків (у Полтаві, до речі, розгул терору був мінімальний — саме завдяки постійним втручанням Короленка). Фізично знищити, прибрати Володимира Галактіоновича його новий головний опонент — Володимир Ілліч — не міг. А ось «піти» його, Короленка, більшовики навіть дуже бажали. За свідченнями близьких людей, письменнику неодноразово пропонували «відпочити і полікуватися» десь за кордоном. А оскільки полтавський великий відлюдник цього не прагнув, то Володимир Ілліч махнув на нього рукою — і тільки один-єдиний раз зробив спробу використати ім’я та авторитет Володимира Галактіоновича в ідеологічних цілях.
Задумка вождя пролетаріату була непоганою. Він рекомендував наркому освіти Луначарському особисто звернутися до Короленка з тим, щоб «совість Росії» виступив із низкою полемічних статей (листів), звернених ніби особисто до Луначарського (Анатолій Васильович був до того ж полтавцем, земляком). А насправді, за домовленістю з Короленком, ці листи опублікувати у «Правді» або в іншій великій московській газеті...
Володимир Галактіонович поступився проханню земляка. В цілому Короленко влітку 1920 року написав Луначарському шість «публічних» листів. Нарком освіти регулярно передавав ці полемічні послання Леніну. Той тільки головою хитав і, уважно прочитавши кожного листа, пропонував продовжувати «листування». У серпні 20-го, пересвідчившись, що більшовицькі вожді не мають наміру вступати з ним в полеміку, Короленко припинив «метати бісер»... Місяці життя, що залишилися йому, (трохи більше року) письменник витратив на протидію місцевій більшовицький владі. Ленін тим часом серйозно захворів. Сталін, хоча й знавець літератури, але до Короленка добратися не встиг. А ось Луначарський, кажуть (точніше, є документальні свідоцтва цього), неодноразово виймав із свого «спецхрану» листи Короленка і все подумував їх, вже після смерті письменника, без всякої небезпеки подальшої полеміки, опублікувати. Але так і не зробив цього.
Унікальний документ часу, шість листів В.Г.Короленка А.В.Луначарському, як і його особисті щоденники, опинилися під грифом секретності рівно на... 65 років. Лише у 1985 році їх видали у Нью-Йорку, у 1988 му листи публікує «Новыймир». Причому редактор його, Солоухін, пізніше висуне навіть версію про «насильницьку смерть» Короленка. Але ця версія не підтвердилася. Володимир Галактіонович помер своєю смертю, від інфаркту. І це навіть не так дивно, як той факт, що навіть через 67 років після смерті письменника його публіцистика справила ефект бомби, що розірвалася.
Проникливий В.Г.Короленко у травні 1921 року пише своєму другу Н.С.Тютчеву: «В рошлом году я написал 6 писем А.В.Луначарскому. Теперь в заявлениях Ленина вижу многое, что я тогда написал. Не приписываю себе, но поворот несомненный». Це був поворот до ленінської нової економічної політики, тобто до НЕПу. Нам дійсно не дано передбачити, чим наше слово відгукнеться. Політики й прагматики правлять світом, але гуманісти й романтики-ідеалісти також роблять свою справу... Так було. Так буде?
Дозволю собі кілька вибіркових цитат із заборонених на майже ціле століття радянською цензурою, а тому маловідомих щоденників і листів В.Короленка, які й сьогодні звучать цілком актуально.
Про царів та правителів: «Судьба подарила нам такого царя, который делал не просто поразительные глупости, но глупости, точно по плану, продиктованному каким-то ироничным гением истории...»
Про більшовиків, які тiльки що прийшли до влади (березень 1918 року, Полтава): «...У нас теперь тоже хвосты у хлеба (т. е. очереди, почти невиданное в царской России явление. — Прим. ред.
). Стоят люди целые часы, зябнут, нервничают. Вдруг выдача приостанавливается. Подъехал автомобиль с большевиками. Им выдают без очереди, и они уезжают, нагрузив автомобиль доверху... В Петербурге все голодают. Но стоит быть близким к большевикам, чтобы не терпеть ни в чем недостатка: они питаются от реквизиций».
Про методи класової боротьби: «Муравьев решает социальный вопрос очень просто: арестует богатых людей, а потом «деликатно» торгуется. У нас в Полтаве требовал миллион. Сошлись на 600 тысяч...». И в этот же день, 26 января, 17-го года далее запись: «А зато он разрешил вопрос о «власти» и дисциплине.. Он прямо буквально заявил:
— Нам говорят: судите, но не казните.
Отвечаю: буду казнить, но не судить».
«...Ночью слышатся выстрелы. Если это в юго-западной стороне — значит, подступают повстанцы (махновці — Прим. ред. ), если в... стороне кладбища — значит, кого-нибудь (может, многих) расстреливают. Обе стороны соперничают в жестокости»
Про молодь: «Меня всегда возмущало слишком раннее вовлечение юношества в «политику». А между тем — несколько поколений прошло эту школу скороспелок. И за это Россия теперь поплатится». Додамо: поплатилися у ХХ столітті не тільки Росія з її Павками Корчагіними та Павликами Морозовими. Поплатився Китай з його хунвейбінами, Німеччина з її гітлерюгендом...
Про цензуру: «В Полтаве истинно неисповедимыми судьбами водворилась худшая и самая унизительная из цензур, потому что это цензура партийная, во первых, и самозванная,во-вторых».
Про особливості національного характеру: «Немцы заняли Киев, движутся к Полтаве. (Одна знакомая) приехала из Киева в аккуратно составленном и аккуратно вышедшем поезде. Стоило прийти немцам, и русские поезда пошли, как следует. Доехали до Ромодана. Полторы версты пешком, а там опять теплушка, опять грязь, разбитые окна, давка, безбилетные солдаты... И этому народу, не умеющему пустить поезда, внушили, что он способен пустить всю европейскую жизнь по социалистическим рельсам. Идиотство. Кровавое и безумное».
Про Схід: «Когда же вы захотите ясно себе представить картину этих своеобразных митингов на площадях перед мечетями, где странствующие дервиши призывают... к войне с европейцами и вместе — к приветствию русской советской республики, то едва ли вы скажете, что речь идет о прогрессе в смысле Маркса и Энгельса».
Про майбутнє. Це вже рядки із Короленкового останнього листа до Луначарського, серпень 1920 року, кінець громадянської війни: «Не желал бы быть пророком, но сердце у меня сжимается предчувствием, что мы только еще у порога таких бедствий, перед которыми померкнет все те, что мы испытываем теперь». * * *
…Так, у Полтаві досі немає пам’ятника письменнику. Можливо, так і треба? Адже Толстой, наприклад, не бажав, щоб на його могилі був хоч якийсь знак. А близькі родичі того ж Короленка звернулися до громадськості, яка почала збирати гроші на пам’ятник: «Витратьте ці кошти на допомогу голодуючим, так зробив би й сам Володимир Галактіонович».
Пам’ятники В.Г.Короленку є в його рідному Житомирі й навіть на його дачі, поблизу Полтави, в селі імені Куйбишева... До речі, більшовики, перебравши владу, найперше, що зробили, — розробили програму монументальної пропаганди. Вони мали намір навчати підростаючі покоління на прикладі своїх лідерів та вождів, бунтарів та знищувачів загальнолюдських цінностей. Але Короленко до цієї когорти, зрозуміло, не вписувався. Тому, хоча одразу після смерті письменника були віддані відповідні розпорядження і багато скульпторів та архітекторів отримали «соціальне замовлення», пам’ятник не було споруджено. Питання про це якось потроху зам’яли, і до нього не поверталися у радянські часи. А тим більше — «пострадянські», коли Україна почала перейматися абсолютно іншими турботами. Але ось що цікаво. Комуністи-ленінці розуміли, що ідеологія молодої держави вимагає не стільки абстрактної, скільки конкретної, так би мовити, міфологізації історії. Їхня монументальна пропаганда ґрунтувалася на конкретних героях визвольних війн, героях соціалістичної праці, класиках марксизму. Невже ідеологам української незалежності незрозуміло, що збудувавши циклопічний пам’ятник у центрі Києва або, відповідно, монумент у Полтаві, що славить козацтво, ми чогось «недобираємо»? Є свої персоналії у тій самій Полтаві. Крім Короленка, це Симон Петлюра (народився тут і жив), це перший Патріарх Української Автокефальної церкви Мстислав... Але у нашому місті немає навіть вулиць, названих іменами двох останніх...
Якби місце для пам’ятника В.Г.Короленку доручили визначити автору цих рядків, я б встановив скульптуру в центрі міста, навпроти пам’ятника В.І.Леніну (у Полтаві його не ліквідували). Так на одній площі зійшлися б нарешті дві найбільші фігури, два генії XX століття. А вже кому з них покладати квіти у свята та в дні одружень — вирішували б самі полтавцi.
