Коли підходиш до університету в Україні у передсесійний час, на майданчику серед поквапливих студентів неодмінно побачиш кількох безбарвних осіб із оголошеннями: «Курсові, дипломні роботи». Мається на увазі, що рекламодавці беруться виготовити кваліфікаційну роботу на будь-яку задану тему. Але такий примітивний пошук замовників — лише вершечок айсберга. Ось я ставлю в Google завдання шукати слова «напишу курсову роботу недорого» і знаходжу 45 000 результатів. Сорок п’ять тисяч!
Ідеться ж не лише про курсову чи дипломну роботу. Відомо, що існують цілі фірми, які займаються виготовленням кандидатських і докторських дисертацій. І вкрай бюрократизована система захисту дисертацій в Україні сприяє цьому бізнесу. Адже кожен, хто стикався з цією системою, знає, як процедура підготовки захисту перетворює твоє дослідження на один із кількох десятків документів, ставить його в один ряд із характеристикою чи листом обліку кадрів.
Українська довколанаукова дійсність дала протягом останніх років низку прикладів маніпулювання цією системою. І щоразу резонансний скандал залишав враження безкарності плагіату: жодного випадку покарання винних не пригадується, ніхто з них навіть публічно не вибачився. А хіба не траплялося, що дисертацію, відхилену більш вимогливою вченою радою як несамостійну, з успіхом захищали в менш вибагливому університеті!
Зосередження суспільної уваги на справді фундаментальній проблемі корупції має небезпечну тенденцію виокремлення її поза контекст посткомуністичної ментальності. Джерела ж цієї проблеми значно глибші, ніж зажерливість чиновників. Їхній пошук неодмінно виведе нас до радикальної у своїй елементарності вимоги: «Не кради!» А точніше — до її профанування в ідеологічно спотвореній свідомості.
Генерація моїх дідусів і бабусь винесла зі старої селянської етики беззастережний осуд крадіжки як найтяжчого злочину. Я все пригадую, як, характеризуючи сусідів по вулиці, дідусь зауважував: «А N. — це погана сім’я. З ними не родичаються і не товаришують. Бо їхній дід украв був щось із сусіднього двору». Виявитися поміченим у крадіжці — це було таке ганебне тавро, яке не вдавалося змити й кільком наступним поколінням!
Та ось сформована тисячолітнім християнським досвідом сільська українська етика входить у світ, де гаслом стає: «Грабуй награбоване!» Найбільш роботящі, шановані оточенням родини нещадно грабуються, їх виселяють із дому, прирікають на вигнання. Настає епоха доносів і експропріацій. Приватна власність перетворюється на джерело небезпеки: досить заздрісникові вподобати щось із твого майна і вигадати підставу для доносу, аби тишком під час обшуку й арешту прихопити собі вподобану річ або принаймні втішатися з того, що ти вже теж її втратив. Рай для нероб і злочинців!
В ці часи селяни (а вони складали до середини минулого століття абсолютну більшість населення України) любили іронічно цитувати рядок із популярної в 1930-ті рр. совєтської пісні: «Всё вокруг колхозное, всё вокруг моё». Сучасний російський словник так тлумачить ці слова, що стали крилатими: «Всё, что принадлежит неизвестно кому, можно взять себе» — «Все, що належить невідомо кому, можна взяти собі». Державна власність номінально належала всьому народові, а колгоспна — всім членам колгоспу. Але водночас діяв і сумновідомий «Закон про три колоски» («Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності»). За цим законом присвоєння державного чи колгоспного майна розглядалося як найважчий злочин і могло каратися розстрілом або тривалим (понад 10 років) ув’язненням — чи вкрав ти платню, призначену для всього заводу, чи ті самі злощасні три колоски...
Мемом в СССР була фраза з надзвичайно популярного в 1960—1970-ті рр. фільму Леоніда Гайдая «Діамантова рука» (1968): «Чтоб ты жил на одну зарплату» — «Щоб ти жив на саму лише заробітну платню». Мізерні розміри заробітної плати та її повна відсутність у колгоспників до 1966 р. за умов суворої заборони приватного підприємництва змушували компенсувати брак коштів крадіжками. Аби позбутися докорів сумління, суспільна психологія виробила мистецтво маскування аморальної суті крадіжки. Присвоєння державної або колективної власності стає чимось на зразок спортивного змагання із владою. Хтось налаштовує електричний лічильник, щоб обертався в протилежний бік. Хтось виписує один кубометр дров, а вивозить із лісу п’ять. Хтось виносить із заводу потрібні деталі. Серед своїх стає престижним вихвалятися винахідливістю крадіжок. У Харкові побутував переказ, як один інженер, побившись об заклад, вивіз із авіаційного заводу готовий літак.
У цій колективній грі були задіяні всі. Підступність суспільства войовничого атеїзму полягала в тому, що неможливо було залишитися осторонь колективного гріха. Окупація Німеччини, Австрії та східноєвропейських країн Червоною армією стала тріумфом брутального насильства й масових грабунків, у які втягувалися мільйони совєтських солдатів. Приклад давала влада — вивезенням з окупованих країн цілих підприємств. А «воїни-переможці», повертаючись додому, везли з собою тягар злочинного досвіду мародерів.
Така трансформація ставлення до чужої власності проектувалася і в інтелектуальну сферу. Дитину в СССР виховували на «Золотому ключику» Олексія Толстого (1935), не підозрюючи про «Пригоди Піноккіо» Карло Коллоді (1883). Співаючи «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью...», радянські активісти не мали уявлення, що ця сама пісня — Herbei zum Kampf... — вже лунала в епохальному нацистському фільмі Лені Ріфеншталь «Тріумф волі» (Triumph des Willens, 1935). Та й наша стрілецька пісня «Розпрощався стрілець» раптом перетворилася на одну з найпопулярніших радянських пісень «Там вдали за рекой». Присвоєння ідеологічно ворожої власності не вважалося гріхом. Ні, навпаки, воно схвалювалося як шлях засвоєння пролетарською культурою частини морально застарілої буржуазної спадщини.
До ідеологічного долучався ще й методологічний чинник. Причому він виглядає набагато старшим за більшовицьку доктрину. Адже східне богослов’я після останнього VII Вселенського собору 787 р. живилося патристичною спадщиною. Відхилення від неї сприймалося як єресь. Безпечніше було без кінця помірно переінакшувати фрази Отців Церкви, ніж пропонувати власні формули, а тим більше ідеї. Вчені гуманітарного профілю в СССР та в сателітарних країнах мусили дотримуватися аналогічної стратегії. Їхній суспільний успіх і особиста безпека гарантувалися вмінням імітувати науковий пошук, залишаючись у жорстких рамках ідеологічного канону, кодифікованого програмними документами панівної партії та її лідерів, в першу ж чергу — основоположників марксизму-ленінізму.
Така дискурсивна програма продукувала наслідувачів і плагіаторів. Вона надовго визначила педагогічні моделі, зорієнтовані на виховання осіб, здатних винахідливо жонглювати цитатами й офіційною риторикою. Новаторський текст у цьому контексті виглядав вразливим для звинувачень у ревізіонізмі. Офіційна рецепція продукованих публікацій і доповідей залежала від уміння авторів виглядати банальними, ховатися за зливою цитат, підганяти власні фрази під загальноприйняті стереотипи. А шкільна освіта передбачала засвоєння відповідних кліше й риторичних конструкцій, стимулювала знеособнення.
Вміння списати так, щоб не помітили вчителі, — одна з найголовніших навичок, формованих в радянській школі й успадкованих посткомуністичною освітньою мережею. Університетський екзамен чи контрольна робота перетворюються на змагання між викладачем і студентом: чи зуміє студент так сховати шпаргалку, аби викладач її не помітив? Це мало й свої позитивні наслідки, стимулюючи освоєння молоддю нових інформаційних технологій. Ретельно схований смартфон або замасковані навушники знаменували перемогу студента над викладачем у цьому фатальному змаганні. А широкий вибір аналогічних тем в Інтернеті відкрив можливості навіть не переписувати тексти наново, користуючись універсальним методом copy-paste.
Парадоксально, але факт: зникнення цензури, падіння авторитаризму, впровадження нових інформаційних технологій не спричинили якісної зміни в процесі наукового пошуку. Принаймні в тому секторі університетської науки й освіти, в якому я працюю. Більше того, фундаментальна наука продовжує втрачати престижність. Адже її фінансування надалі падає, захист дисертацій і публікації праць залежать не від їхнього наукового рівня, а від фінансових можливостей виконавця, штучна система оцінки внеску авторів у науку не витримує жодної критики. Губиться ціна новаторства, ініціативності. Внаслідок цього чимало талановитих гуманітаріїв відходять від науки — в адміністративну діяльність, публіцистичну творчість, в безбарвну педагогічну працю.
Слід врахувати ще одне. Розширення доступу до електронних мереж і насичення їх цифровими копіями текстових документів викликає ілюзію наявності в Інтернеті відповідей на всі ймовірні дослідницькі питання. Для чого працювати над текстом, коли можна помандрувати пошуковими системами — і врешті знайти жаданий аналіз цього тексту. Байдуже, що знахідка стосується зовсім іншої проблеми або відображає застарілі методології.
А ще ж в Україні досі не розв’язана проблема юридичного захисту індивідуальної власності. Піратські копії програм, файлобмінники з тисячами безкоштовних копій книжок, фільмів, пісень унеможливлюють заробіток з інтелектуального продукту, роблять його вразливим для копіювання й навіть присвоювання. Посилює проблему вплив соціальних мереж на психологію користувачів, все менше здатних зосередитися для тривалого самостійного дослідження. Калейдоскоп вражень полонить, захоплює, руйнує цілісність наукової стратегії. При цьому користувач мереж не вчиться порівнювати, зіставляти різні джерела інформації. Система концентрування довкола себе кіл однодумців провокує авторитарний стиль мислення, виключає врахування думки опонентів.
Виховна стратегія подолання плагіату мусить розчинятися в перспективу формування пошани до чужої власності — як фізичної, так й інтелектуальної. Біблійна система вартостей відкриває нам духовний сенс списування, як і будь-якого плагіату, — крадіжку, злочин, виділений у Божих заповідях серед найважчих провин. Його корені можна знайти не лише в моральному релятивізмі, а й у втраті відчуття особистої тотожності, покликання кожної людини до розкриття себе через креативну присутність у світі. Це вимагає від педагога власного творчого підходу до навчання, стимулювання пошуку учнем або студентом оригінальних форм самовираження за умови пошани до гідності інших. Новітні інформаційні технології звільняють нас від необхідності запам’ятовувати безліч фактів, дат, імен, характеристик — того, що й досі складає суть традиційної освітньої системи. Тим очевиднішою стає місія педагога, насамперед педагога-християнина: вивільнити прагнення до наукового пошуку, до пошуку власного неповторного слова в багатоголоссі людської цивілізації.
