Мала батьківщина і великий світ... Розвиток села Анастасівка в периметрі легендарних Ромен на Сумщині ніби спростовує суть відомого вислову «немає пророка в своїй вітчизні». Уродженець Анастасівки, відомий науковець у Санкт-Петербурзі академік Олександр Скоромець протягом тривалого часу раз у раз буває в рідному селі. Побудував своїм коштом чудову медичну амбулаторію і в дні кожного приїзду приймає тут хворих. Цей сучасний маленький акредитив майбутнього став відомим у області, а Анастасівка завдяки старанням земляка — прикладом побутових і соціальних новацій.
Сашко Скоромець народився тут 1937 року в селянській родині Онисима Івановича Скоромця. Набігли сорокові-фатальні, до навчання в школі вдалося долучитися лише після звільнення краю від окупації.
Після семирічки Сашко Скоромець приходить до виваженого самостійного рішення: продовжити навчання не в школі, а у фельдшерському училищі в обласному центрі. Так стартувало його медичне покликання. До опанування фаху фельдшера він поставився сумлінно, навчався відмінно. Учена рада училища, а тут викладали найкращі лікарі Сум, відзначила рубіж хлопця з Анастасівки свідоцтвом з відзнакою, а це давало право вступу до медичного інституту 1954 року без іспитів.
Не так уже далеко розташовувався Харківський медичний інститут. І враз Скоромець робить ніби відчайдушний крок: стати студентом у Ленінграді, 1-му медичному інституті імені І.П. Павлова. Мабуть, до подорожі його спонукали такі дані: від одного з викладачів, який підтримував запал Олександра до навчання, він довідався, що до цього осередку освіти був безпосередньо причетний легендарний Бехтерєв.
Треба було зібрати гроші на дорогу, обрати, на перекладних, маршрут. Словом, до кабінету ректора, генерала медичної служби, він потрапив пізніше терміну зарахування до вишу на кілька днів.
— Місця для пільгового прийому вже заповнені, — з деякою неприязню зустрів його ректор. — І чого ти у нас з’явився, адже у вашій Україні більше десяти медичних інститутів? — генеральським тоном мовив вседержитель вишу.
Зависло мовчання, треба було йти. Але зненацька Скоромець парирував:
— А я думав — адже йде трьохсотліття угоди України з Росією, — що наша дружба — не порожні слова.
— Ну, ти і стрілець, — усміхнувся генерал, аргумент абітурієнта вразив його. — Йди до приймальної комісії, я дам наказ.
І справді, нинішній Перший Санкт-Петербурзький державний медичний університет імені І.П. Павлова відкрив перед новачком обшири чудових знань. Скоромець довідався, що виш заснований на засадах Жіночого медичного інституту — першого в імперії. Кафедра нервових хвороб, а до неї Сашко Скоромець чомусь відразу ж прикипів, певний час була єдиною для Військово-медичної академії та Жіночого медінституту, деякий час її очолював сам Володимир Михайлович Бехтерєв. Надалі тут викладав Л.М. Туусеп, уроджений киянин. Його батько був естонцем, мати — чешкою, а розмовною мовою в родині була німецька. Закінчивши 1-шу гімназію в Києві (ту ж саму, що й М. Булгаков), Туусеп вступає до Військово-медичної академії, після закінчення якої його залишають на викладацькій роботі. 1908 року Людвіг Мартинович заснував, уже на теренах ЖМІ, першу в країні нейрохірургічну клініку.
Кілька років у Жіночому медичному інституті працював харків’янин (за місцем народження) Євген Вендерович. Деякі його дослідження визнані класичними. Під час блокади Ленінграда залишився в місті, і в цих умовах надав класифікацію закритих травм черепа, що було поширеним після бомбардувань. З 1942 року був головою Ленінградського товариства невропатологів, яке продовжувало існувати під час облоги. Помер 1954 року, коли Скоромець вступив до своєї північної альма-матер.
Загалом, на теренах цієї кафедри та клініки Олександр Онисимович поступово увійшов до неврологічної еліти, ставши її асистентом. Його наставником був Володимир Костянтинович Богородинський, наступник професора Е. Вендеровича на кафедрі. І склалося так, що з роками заслужений діяч науки РФ, професор О. Скоромець став завідувачем цієї відомої кафедри неврології та нейрохірургії з клінікою, головним неврологом Санкт-Петербурга.
Просуванню передував несподіваний вчинок професора В. Богородинського. Скоромцю, який не був ленінградцем, доводилося винаймати помешкання, матеріально жити було непросто. «Знаєте, Сашо, я купив для вас кооперативну квартиру, — якось сказав Богородинський. — Віддавати борг будете гонорарами за опубліковані праці».
Насправді так і вийшло. Серед книжок Скоромця вирізняється, наприклад, його монографія «Професор Е.Л. Вендерович і наш час», видана 2011 року.
Абсолютно зрозуміло, що академік О. Скоромець — фахівець вищого класу. Адже щоб давати орієнтири неврології в цьому величезному місті, треба бути, якщо хочете, неврологічним мудрецем.
І тепер про його київську гілку. Метрові засвідчив свою неймовірну повагу керівник спеціалізованої неврологічної клініки на лівому березі кандидат медичних наук Олексій Леонович Сиделковський. Якось відвідавши Анастасівку, він запросив Олександра Онисимовича до свого колективу, і 2018 року в клініці «Аксимед» була заснована школа О. Скоромця, що символізувала прагнення його нових учнів. Під його редакцією вийшла ґрунтовна монографія Олексія Леоновича «Прикладна неврологія», що охопила весь предмет.
Зовсім нещодавно, в лютому цього року, академік Скоромець на запрошення колег знову побував у цих стінах і прочитав унікальну лекцію про вельми рідкісний синдром судинної патології спинного мозку, лише нещодавно класифікованого на Заході. На одному з пацієнтів клініки показав ознаки синдрому, видозмінивши програму лікування. У подальшій дискусії взяли участь і курсанти кафедри нервових хвороб № 1 КМАПО імені П.Л. Шупика, яких запросив до себе А. Сиделковський, вихованець цієї кафедри.
О. Скоромець уперше відвідав Національний музей медицини України, захопився його колекціями та панорамами. Саме тут, в інтер’єрі, де представлений невідомий земський лікар, звучать слова Михайла Булгакова, що відображають його початкову земську кар’єру на Смоленщині: «І цьому допомогти. І цьому. Всім». Якоюсь мірою це слова і про життя та працю Олександра Скоромця.
