До «Дня» нещодавно завітав боєць полку спецпризначення «Азов» Олександр Канібор. Газета «День», за його словами, є взірцем того, як треба висвітлювати не лише теперішні події, а й бачити історичні причинно-наслідкові зв’язки. Тим паче що Олександр сам є педагогом, який одразу після Майдану добровольцем пішов на війну. Боєць знайомий не лише з газетою, а й з книжками нашого видання. Тому йому особливо було приємно отримати в подарунок новинки «Дня» — триптих новітньої історії України («Котел», «Я — свідок», «Катастрофа і тріумф») та фоліант «Повернення в Царгород». Однак найголовніше і дуже важливо, що Олександр оформив передплату газет (українською та англійською) для полку «Азов», а також купив для себе і своїх побратимів усі книжки з Бібліотеки «Дня», адже вбачає необхідність доносити до солдатів інформацію саме в тому аналітичному і патріотичному ключі, в якому подає її «День».
«2014 РОКУ В КРИВОМУ РОЗІ МИ МОГЛИ ЗА ЛІЧЕНІ ХВИЛИНИ ОРГАНІЗУВАТИ СПРОТИВ ПРОРОСІЙСЬКИМ ПРОВОКАТОРАМ»
— Олександре, ваша батьківщина — Кривий Ріг — розміщена в українському географічному поясі, який витримав російську агресію. Перебуваючи сьогодні на Донбасі, зокрема в Маріуполі, є усвідомлення того, наскільки близька була загроза втратити не лише частину сходу?
— У нас в Кривому Розі на Пасху 2014 року зібралися тисячі патріотів. Саме вони стали дієвою перешкодою захопленню міської ради проросійськими бандитами та найманцями. Була інформація про заселених «тітушок», які навіть мали зброю. Але місцеве населення органічно не могло сприйняти завезених провокаторів. Жителі міста тоді показали владі, що у нас ганебне явище сепаратизму не пройде. Після того як «русская вєсна» провалилася, багато з патріотів, в тому числі я, подалися в добровольчі батальйони. Я приїхав до Києва і пішов у батальйон «Азов».
Щодо Донбасу, то у нас обливалося серце кров’ю. Коли відбувалися перші ключові події, ми з великим скепсисом дивилися на ту кількість патріотів, які виступали на Луганщині проти жаху, що насувався. Їх було замало, і їм було дуже важко. Чим можна було допомогти? Формувався фронт спротиву. На жаль, дійсно навесні 2014-го Донбас був оголений. В Кривому Розі ми могли за лічені хвилини зібрати людей на мітинг, на конкретний виступ. Але при цьому влада нам ніколи не дозволяла діяти так, як діють наші вороги. Ворог міг різати ножами, а нас переконували, щоб ми їх не били, не чіпали, не провокували. Цю фразу, «не провокуйте», я пам’ятаю з 2012 року, коли було ухвалено так званий закон Ківалова-Колісніченка. Війна довела, що коли в тебе стріляють, то не варто вагатися з відповіддю. Треба терміново відповідати, інакше це загрожує загибеллю. Це основний принцип. Ми маємо розуміти, що війна діє за своїми жорстокими законами. Якщо ми не слідуємо їм, то на нас чекає поразка. Мовчать ті, хто рахує дні до дембеля. Це і є політика пасивного відступу. Є зараз хлопці, які здатні давати відсіч ворогу, але їх відвели на третю лінію оборони. Можу сказати, що «Азов» не мовчав ніде. І можливо, тому у нас і втрати менші, адже наступ — це гарантія менших втрат.
«НА ДОНБАСІ НЕ ЕТНІЧНИЙ КОНФЛІКТ, А КОНФЛІКТ СВІТОГЛЯДІВ»
— Росія спекулює на темі так званого «русского мира». При цьому на боці України проти агресії РФ воюють безліч етнічних росіян. То кого з ким ця війна?
— У нас в батальйоні дуже багато росіян. Це люди, які розуміють джерело зла. Їх не обманула російська пропаганда, їх не злякала загроза смерті в бою. Тобто йдеться не про етнічний конфлікт, а про конфлікт світоглядів. Повноцінний характер людини, яка бореться за свою свободу, і агресор, який бравує кількістю «Іскандерів». Останній — є реальним втіленням людини з комплексами меншовартості. І це небезпечно, адже маніяки саме такими і є. На жаль, хлопцям-росіянам, які чесно відвоювали за Україну, ніхто не збирається давати українське громадянство. Що на них чекає вдома, всім добре відомо. Тобто людей фактично «кинули». Вибачаюсь, але ж Саакашвілі дали громадянство. Дали українське громадянство й іншим іноземцям. За які заслуги? Авансом? Чому ж тоді не дають його тим, хто своєю кров’ю засвідчив відданість Україні? Як це розуміти? Окрема тема — призначення на владні пости. Виявляється, що українців ставити немає можливості. Ми що, убогі, нерозумні, недосвідчені? Це якась дивна політика, яка не зрозуміла загалу.
«МИ НЕ БУЛИ ДУРНИМИ І ЗНАЛИ, ЧИМ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ РЕВОЛЮЦІЇ, АЛЕ У НАС НЕ БУЛО ВИБОРУ»
— Пригадуючи події на Майдані, чи немає у вас відчуття, що, зрештою, переміг тоді не стільки народ, скільки ті, що стояли на сцені?
— Ми і тоді знали, що сцена Майдану — це не Майдан. Трапились об’єктивні історичні процеси, в яких ми мали себе проявити. Це не означає, що всі сліпо повірили в гасла, які вигукувала купка людей. Наші наміри і прагнення — це робота. І зсередини, повірте, не можна було так просто взяти і вигнати пустословів. Але зазначу — Майдан був без лідерів. Ніхто не робив ставки на якогось «ідола». 2004 року, дійсно, народ гуртувався навколо імені Ющенка, але цього разу все було інакше. І це так само є черговим еволюційним етапом національної свідомості. 2014-го ми гуртувалися виключно навколо цінностей.
— Зараз є відчуття великого розчарування в тих подіях?
— Не думайте, що ми були дурні і не знали, чим закінчується революція. Ситуація дійшла до того, що вибору не було. Нас змусили, і ми — народ — не могли вже бути пасивними. Інша справа, хто цим скористався. Але ж не можна дивитись на Майдан як на лише епізод. Якби за 20 років до того не було зроблено відповідних державотворчих кроків, то й Майданів би не було. Не було б потреби простому люду демонструвати свій протест. Нагадаю, що в лютому 2014-го трапилась надзвичайна подія — в столиці вбивали мирних людей. А до того в листопаді 2013-го били простих студентів. Як можна було спокійно сприймати це зухвальство? Це була певна межа. Питання в іншому: наскільки народ і еліта могли сформувати альтернативу?
«ДУЖЕ БАГАТО ПРИКЛАДІВ ТОГО, ЩО ПАТРІОТІВ СВІДОМО КИДАЛИ ПІД КУЛІ. А ПОКАРАНИХ ДОСІ НЕМАЄ»
— На передовій зараз є розуміння того, що військові боронять не купку тих, хто скористався Майданом, а саме українську державність?
— Безумовно, і саме тому військові не піддаються на провокації на кшталт закликів іти на Київ зі зброєю. Добровольці — це високо мотивовані бійці, але вони відповідальні. Занадто велика загроза перед нами, щоб бути необачливими. Це війна, яку розпочали не українці. А війна — це завжди біда. Війна дає такі прикрі плоди, які в мирному житті ніхто б не сприйняв. Тільки Україна як держава має піклуватися про своїх воїнів. А перед тим — про своїх громадян. В цьому зерно побудови державності.
— Коли Україною прокотилася хвиля судів над добровольцями, як ви до цього поставились?
— Тут треба розібратися, хто судді. Прокурори, судді — це каста недоторканних. І ми бачимо, що нічого за весь цей час не змінилося. Бачимо, що знаходять винних зовсім не там, де корінь зла. Серед добровольців є і ті, кого варто притягти до відповідальності, але не вони причина нашої національної трагедії. Найстрашніше те, що безлічі людей, які здатні були боронити державу, вже немає в живих. Лише з Кривого Рога загинуло 230 осіб. І це були справжні патріоти. Це були взірці. І я знаю безліч луганчан і донеччан, які загинули. Вони всі були за Україну.
— Чи є відчуття, що добровольців підставляли не просто так у котлах, а згодом почали переслідувати за допомогою правоохоронців? Адже вони були пасіонаріями.
— Дуже багато прикладів того, що патріотів свідомо кидали під кулі. Покараних досі немає. Важливо визначитися, чи це від нестачі компетентності, чи від якогось злого умислу відбувалося. Ніхто з командувачів за ці втрати відповідальності не поніс. І це жахливо, адже виникає запитання — як може бути, що той, хто веде в бій, зрештою, ні за що не відповідає?
«День» РОЗТЛУМАЧУЄ ПОДІЇ В УКРАЇНІ В СВІТОГЛЯДНОМУ КЛЮЧІ»
— Ви сказали про корінь зла. Але ж за 25 років ми вже перенесли три Майдани, втратили тисячі людей і території, проте так і не змогли його викоренити. В чому проблема?
— Ми фактично не спілкуємося по-справжньому з людьми. Це стосується як солдат, так і цивільних громадян. Я не бачу принципової роботи з українцями. Наче все віддано на відкуп охочим. Але хто з тих охочих має державницьке національне мислення? Таких одиниці, і вони не біля керма. Газета «День» іде до людей і не просто розтлумачує ті чи інші події, а робить це в світоглядному ключі. Я вважаю, що ми маємо зробити все, щоб кожен солдат починав свій день з вашої газети. Там відповіді на багато запитань, які хвилюють кожного. Особливо це важливо на фронті.
— Ви з батьком є творцями пам’ятника Святославу в Маріуполі. Чому саме Святослав?
— Святослав ні у кого не запитував, чи варто йому битися з хазарами, чи ні. Він був державником, в основі якого була істинна чоловіча лють. Лють за свою землю. На жаль, зараз ми фактично не бачимо державників. Замість них — ті, що торгують державними інтересами та здійснюють політику за принципом «договорняків», а не принципового захисту національних позицій.
