Прочитавши публікацію Наталі Лігачової «Де, власне, «перед»?» («День», № 54 від 28.03.2000 р.) , хочу поділитися своїми думками з приводу президентських виборів, які відбулися в Росії.
1. Про яку демократію взагалі може йтися, якщо воєнна тактика «випаленої землі» позбавляє мирних людей права на життя? Дуже наочний приклад «демократичності» виборів під дулом автомата засвідчував фотознімок на першій сторінці того ж числа «Дня».
2. Російська масова свідомість уражена мілітаристським, псевдопатріотичним психозом, про що свідчить ставлення до миротворців. Це і малий відсоток голосів за противника війни Григорія Явлінського, і засудження мирної угоди, підготовленої генералом Лебедєм у попередній війні, як зради. Насправді ж у нинішній Росії зраджено ідеали А.Д. Сахарова. І в білі шати суспільна свідомість одягає політиків, які заплямували себе принципом: «мета виправдовує засоби».
Політична «свідомість» інших виборців, які голосують за «кота в мішку», нагадує безмежну довірливість юної героїні однієї з телепередач Олени Ханги «Про это», яка сліпо довірялася незнайомцям. Хочеться, щоб російські виборці так само жорстоко не зневірилися б у своїй вірі в невідоме.
3. Якщо російські власті так безпардонно намагаються нав’язати Україні «новий мовний порядок», то, напевно, вони спираються на шовіністичні настрої в Росії. Хотілося б, щоб прагматики нафто- і газових труб були б так само прагматичними щодо боргів населенню України і відшкодували колишнім співгромадянам знецінені грошові вклади. Це набагато краще, аніж «турбота» про мову.
