Схоже, політикам такий народ, який є зараз, — найбільше подобається. У всіх розчарувалися, нікому не вірять, бояться за майбутнє, а основна мета — вижити. Бо тими, хто боїться, хто не має на що опертися, хто в напівголодному стані, хто постійно думає про завтрашній день, найлегше маніпулювати. З ними можна робити що завгодно. Непомітно, але це, здається, вже сталося. Ніби шукаючи захисту, ми киваємо на опозицію: чи ще не об'єднується? Але в опозиції свої інтереси. Політичні. І часто за цими інтересами вони не бачать людей. А що можемо зробити ми, прості люди? І чи можемо? Про це — розмова з соціальним психологом Олегом ПОКАЛЬЧУКОМ.
— Пане Олеже, невже в суспільстві вже вмер ентузіазм, запал, всі опустили руки й змирилися, що все, що зараз відбувається, ми заслужили?
— Ентузіазм або активна суспільна динаміка, об'єднана якимось єдиним гаслом чи патріотичним поривом, взагалі належить до історичного минулого. Причина цього — поширення ліберальної ідеології в сучасному світі, в якому, по-перше, основним став на індивідуалізм, по-друге, ця ідеологія перестрашена тінями минулого, і, по-третє, запанував етичний релятивізм, запроваджений цією ідеологією (відносність усіх моральних цінностей). Таким чином сакралізація важливих речей, денонсування ролі церкви у вихованні, у формуванні світогляду людей призвело до того, що масові пориви у вигляді ентузіазму можуть бути реалізовані тільки в тоталітарних суспільствах. Бачимо це на прикладі Радянського Союзу, на прикладі Північної Кореї, Китаю або країн, де панує іслам... Окрема людина може відчувати ентузіастичні пориви. В принципі, це особливості молодості. Ентузіазм завжди пов'язаний з якимись ілюзіями. Якщо у вас — брак об'єктивної інформації, а лідер вам його компенсує, малюючи вам особисто ваші особисті перспективи в його світлому майбутньому, то у вас виникає стан піднесення, певної ейфорії.
— В 40-х роках 18-річні хлопці йшли в УПА фактично на смерть — їх ще не зачепила ліберальна філософія?
— Це були глибоко віруючі люди. Це, як правило, сільські хлопці, виховані в кращих патріархальних традиціях, з вірою в серці, з вірою в Україну. Бачите, там, де є віра, там немає місця сумнівам. У цьому випадку ентузіазм — хибне слово, бо в них була віра, переконання, воля до перемоги. А звучання слова «ентузіазм» — трохи приземлене, напівсерйозне. Тому що ідея, яка спонукала воювали упівців, — це серйозно. У них був порив.
— Те, що зараз переживає українське суспільство — апатію, байдуже ставлення до майбутнього України, — хіба це нормально?
— Звичайно, не нормально. Українське суспільство деградує останні 20 років. Сплески піднесення можна порівняти тільки з якимись клінічними симптомами. З моєї точки зору, процеси, які відбуваються в українському суспільстві, є регресивними. Я бачу деградацію — і генетичну суспільства, і культурну. На жаль, світлих паростків не бачу. Окремі прояви є серед молоді — те, на що варто сподіватися. Треба розуміти, що критична маса людей, ідей чи думок, якщо вона менше 20%, — не може впливати на загал. Наприклад, є якась країна, в якій живе певна група іммігрантів. Якщо їх стає більше 20%, то вони починають впливати на ментальність загалу. Якщо їх менше, то вони асимілюються або тримаються собі разом... Це стосується всяких ідей, ідеологій, концепцій. Україна — за віком стара країна, дуже стара, древня і хвора. Відсоток молоді, з моєї точки зору, не досягає тієї критичної маси, коли молодь могла б бути не так прикладом, а зробити щось таке, щоб старші пишалися ними. В нас цього немає. Навпаки: молодші зневажають старших, бо вони навчили їх красти. Молодь знає, що ті, хто крадуть, ті живуть добре.
— Які б ви виділили причини нашої деградації?
— Їх є кілька. Першу газета «День» досліджувала ретельно й постійно. Це, звичайно, Голодомор. Відбулася так звана негативна селекція. Вимерло не одне покоління українців, очевидно — не найгірших, а тих, хто міг чинити спротив. Це була передостання негативна селекція. Остання — це Друга світова війна, це УПА: люди, які або загинули, або пішли в еміграцію. А вони були кращими, цвітом української нації. А залишилися, вибачайте, ті, хто навчився виживати. І, відповідно, вони навчають своїх дітей так само виживати за всяку ціну, не дивлячись на мораль чи етику. Окремі винятки є — їх можна перелічити на пальцях. Наприклад, всі знаємо Євгена Сверстюка, якого я глибоко поважаю. Таких — одиниці, і вони представляють ще те покоління, а не це.
— Ми пережили й духовний геноцид...
— Звичайно, це — невід'ємні речі, бо як можна поділити фізичний геноцид з духовним? Коли якась частина спільноти бачить загибель основної маси спільноти, то вона, звичайно, є деморалізованою. Деморалізована — в широкому значенні слова. Людиною ж все-таки керують інстинкти. І інстинкт виживання є ключовим. Якщо людина бачить, що якісь ідеї, ідеології приводять до смерті інших людей, то інстинкт скаже: «Не треба так робити». Навіть якщо це гарно виглядає, але самі робити так ніколи не будемо, бо ми від цього загинемо.
— Викладачі говорять, що змінилися самі студенти: зараз нікому ніщо не цікаво... Це також прояв деградації?
— Це трохи інше. Молоді люди за означенням не можуть бути деградованими, бо вони — фізично здорові, бо вони — в процесі розвитку. Тут інше — в них відсутня мотивація отримувати знання. Наприклад, студентка дивиться на викладача чи викладачку — як вона одягнена, вона знає скільки та отримує, бачить її перспективу... Це починається зі школи й садочка — коли діти бачать учителів, які вигладять, як жебраки. Це не вчора почалося, і навіть не в Радянському Союзі. В принципі, криза у викладанні й криза в знаннях — це загальноєвропейська проблема. Ще до Другої світової вагомість учителя і священика була дуже високою. Були письменні люди, доступ до знань був тільки через них. Ці люди були дуже шанованими. А потім знання перетворилися в інформацію. Інформація стала у вільному доступі. З одного боку, це зворотній бік свободи. Люди ж вибирають ту інформацію, яка їм корисна для виживання, для продовження роду й збереження виду. Крапка.
— Якщо понад 70% українців називають себе віруючими...
— ... то вони брешуть. В українському суспільстві панує подвійна, а той потрійна мораль. Це можна порівняти з тим, що в СРСР 70% людей говорили, що вони страшенно люблять комуністичну партію. Тому, на мою думку, 2% — це реальна кількість віруючих людей. Не більше. І це не тільки відноситься до української проблеми. Ще Еріх Фром у книзі «Втеча від свободи» писав, що Європа ніколи насправді не була християнізованою. В Україні така суміш — християнства й народних дохристиянських традицій. Це працює, нам подобається.
— Що чекає суспільство, в якому немає нічого святого?
— Його завоюють ті, в кого є щось святе, — вони прийдуть зі своїми цінностями.
— Це вже почалося?
— Звичайно. Схід наступає активно на Захід, а Захід втримати цього наступу не може. Я не кажу у військовому сенсі — в ментальному. Європа розпадається, Євросоюз розпадається. У «Ежедневном журнале» є блискуча стаття Ладиніної на цю тему. Довоєнна Європа справді була Європою. Зараз Європи немає — є Євросоюз. У такій Європі активні й енергійні віруючі, віддані, принципові люди приходять і покоряють тих, хто багато філософствує. Це циклічні процеси, хвильові явища. Зараз така фаза. Але це ж не загибель Помпеї, що вивергається якийсь вулкан... Це все спокійно, м'яко, з деякою приємністю. На загал ніхто ж не переживає.
Як для психолога, для мене ключовим поняттям є мотив. В українців немає мотиву поводитися інакше, ніж зараз. І мотив має прийти з середини. Точніше — з родини, церкви, освіти. Але родина в нас розпалася, церква відсторонена від держави, освіти немає — її замінила інформація. Якщо ти маєш комп'ютер — значить ти освічена людина. В такому випадку мозок не потребує переробки інформації у знання. Він споживає інформацію і відтворює її. Я повторюся, що в цьому немає нічого апокаліптичного — мутації відбуваються з усіма живими організмами. Суспільствами — теж.
— А в 1991 році в українців був мотив?
— Безумовно. Він був дуже сильним — мотив помсти. Я вважаю, що це найсильніша серед людських емоцій, яка реально рухає історією. Це можна віднести до помсти поколінь. Я можу сказати це про себе, своїх батьків. І таких було десятки тисяч — у яких це жевріло, доки вони жили. Звичайно, ми були щасливими, коли Союз розпався — акт помсти частково завершився, ми отримали від цього втіху й задоволення.
— Виходить, зараз Росія реалізовує свій мотив помсти?
— Ні, це така ілюзія. Російські політики є дуже меркантильними й практичними людьми. Українці ведуться на їхні ідеологічні байки, а їх цікавить прибуток. Для того, щоб у Росії виник мотив помсти по відношенню до України, потрібне відчуття ущемленості чи ущербності... До того ж від Росії повідвалювалася купа інших країн. Візьмемо тільки Прибалтику чи Кавказ.
— То оптимізм можна черпати, дивлячись на молодь?
— Оптимізм завжди тільки там, де молодь. Процеси, які я змалював, спостерігаю в середовищі політично зрілого покоління, яке не є активним, допоки йому це не треба. В молодому середовищі завжди виникає заперечення культурних цінностей старших. Це дуже конструктивний процес. І для України це може бути позитивом, бо якщо молодь буде заперечувати цей «упадницький» тренд поведінки старшого покоління, то це дуже добре. Значить, вони на зло старшим будуть створювати щось позитивне, світле і яскраве.
