В умовах процесів світової глобалізації освіта чітко показує свою невідповідність часу і протистоїть соціально-економічним умовам суспільства. Реформа системи освіти в Україні, яка триває понад 20 років, практично мало впливає на раціональне вирішення освітніх проблем. Деякі країни Європи: Франція, Росія, Німеччина, Чехія і США — прагнуть реформувати підготовку фахівців, створюють навчальні програми, успішне завершення яких гарантує студентам здобуття ступеня бакалавра, магістра міжнародного рівня. Ситуація, яка склалася у нас в Україні, яка стосується учених, абітурієнтів, сприяє багато років тенденції «відтоку мізків». З України за кордон виїхало чимало вчених, професіоналів, програмістів.
У багатьох вишах України оплата за навчання (контрактникам) — солідна. Спостерігається позиція зростання оплати незалежно від форм власності навчальних закладів. В університетах України зможуть навчатись лише діти заможних батьків. У багатьох цивілізованих європейських країнах навчальні заклади виплачують стипендію всім малозабезпеченим студентам. Враховуючи зменшену кількість абітурієнтів, до деяких вишів за кордоном приймають на навчання нашу молодь безкоштовно. Тому інтеграція України до європейських вишів тільки прискорює еміграційні процеси, оскільки чимала частина бізнесменів, учених, студентів пов’язує свою професійну діяльність із європейськими країнами, Росією, Канадою, США, Ізраїлем.
Треба віддати належне нашим дипломатам у Західній Європі, вони намагаються при посольствах створювати школи і курси для наших громадян України, які проживають за кордоном. Проте українці не можуть вступати до вишів України навіть на заочне навчання, оскільки не складали в Україні тестів. Ми не можемо їм у цьому допомогти, пояснив наш випускник-дипломат.
На початковому етапі реформ, які намагались проводити без фінансових можливостей, пішли шляхом — наздогнати і перегнати Європу за кількістю студентів. До складу вищих навчальних закладів включили понад 500 технікумів. Із курсів підвищення кваліфікації при міністерствах створили інститути, академії (платні). Упродовж 20-річної освітньої реформи високі чиновники створили ще нові державні виші — так звані спеціальні, різних напрямів, які цілком можна було доручити університетам, що працюють багато років. У результаті отримали те, що є — більшість міністерських курсів, що стали вишами, завершили свою діяльність, на навчання до них молодь іти перестала, як і до низки інших навчальних закладів. Ринкові відносини в країні почали впливати і на освітні структури. І це нормально і вірно. Ринок освітній, а не чиновники повинні вирішувати, кому й куди йти на навчання.
Але вже понад п’ять років МОН занепокоєне великою кількістю вишів у країні, намагається закрити ті, у яких немає високого захисту. З цією метою створено держінспекцію, її чиновники керують викладачами під час перевірки і дають вказівки, як оцінювати колег-викладачів. Чи правильно це? Міністерство, маючи свої структури, досвідчених співробітників, передало функції новій контролюючій організації. Про яку автономію, демократію вишівську може йтися?
Важливою для наших студентів є можливість навчатись у своїх невеликих містах, що має місце в багатьох країнах. Як допомогти здібній молоді з периферії, коли закривають філії вишів? Безумовно, якщо університет має їх 25-30 і більше, ними неможливо керувати. То чому Міністерству освіти і науки не визначити, хто і скільки філій може мати і де конкретно. І що поганого в тому, що в райони областей приїздять і читають лекції професори зі столичних вишів?
Безперечно, краще мати в райцентрі інститут. Але де взяти кадри? Вимоги Міністерства освіти і науки в цих питаннях відповідають європейським нормам. Питання: де їх готувати? Провідні університети України давно встановили високу оплату в докторантурі. Чи може доцент оплачувати свою докторантуру, якщо його зарплата становить трохи більше трьох тисяч гривень на місяць? Доктори наук дуже потрібні вишам. У низці периферійних університетів мало не лише докторів (три-п’ять осіб), а й кандидатів наук. Як пояснити, що докторантура в багатьох вишах скорочується? Пояснення просте — в бюджеті бракує грошей. Чи можливий за таких умов розвиток науки в університетах?
Актуальним завданням освітніх програм в Україні має стати успішніше вивчення іноземних мов. У Європі студенти володіють однією-двома іноземними мовами. Народ України практично володіє двома — українською й російською, сьогоднішні молоді вчені, студенти, молоді бізнесмени прагнуть володіти англійською, німецькою, французькою мовами. У багатьох європейських та інших країнах вивчають російську, українську. У Російській Федерації останніми роками активніше вивчають історію й українську мову, видають книжки з філології та історії України. 1995 року в Італії, беручи участь у Міжнародній науковій конференції, я підкреслив необхідність зберегти в Україні російську філологію і дати можливість бажаючим українцям, іноземцям навчатись російською.
2000 року Національна академія наук України і Міністерство освіти і науки України створили на базі Київського славістичного університету Український державний славістичний центр (в Україні немає спеціалізованої організації, яка комплексно займалася б розвитком славістики). Автор не ставить під сумнів роботу в цьому напрямі Інституту історії України НАНУ, Національної бібліотеки ім. Вернадського. Слід зауважити, що багато вчених НАН України активно підтримали ідею створення центру славістики, оскільки Україна — друга за чисельністю населення слов’янська країна в Європі, і її участь у розвитку славістики має бути відчутною. Незважаючи на відсутність фінансування Славістичного центру, вчені університету, які працюють у ньому на громадських засадах, підготували проект Програми розвитку славістики в Україні.
Чимало випадків, коли молоді люди, а може, молоді бабусі, прагнучи допомогти своїм дітям, які готуються стати мамами, татами, хочуть отримати педагогічні навички, щоб виховувати гідних громадян країни, бажають здобути спеціальність педагога за свій рахунок, то хто може заборонити це за наявності середньої освіти? А забороняють, якщо не пройдене тестування. Якщо людина працює за фахом і хоче за свої кошти отримати знання для вдосконалення своєї спеціальності, чи потрібне в цьому випадку тестування? Можливо, краще надати інформацію про місце роботи і рекомендацію на навчання? Одним із найскладніших залишається питання вступу до вишів. Навантаження на абітурієнтів високе: іспити в школі, тестування, а в провідних вишах знову впроваджують вступні іспити. Навіщо тоді тестування?
У країні чимало малокомплектних сільських шкіл, де один учитель читає кілька предметів. Школи намагаються закривати, об’єднувати. А що надалі буде із селом, у якому немає школи, клубу, бібліотеки? Таких сіл стає дедалі більше. Випускники педуніверситетів не їдуть у село, не поспішають і в міські школи, оскільки зарплата вчителя уже багато років нижча за рівень середньої.
Останніми роками в бюджеті країни планувалось солідне збільшення витрат на освіту, але хто контролює витрати бюджету? Давно відомо, що держбюджет активно розподіляють чиновники з вигодою для себе. Всі перевірки і висновки залишаються в архівах Рахункової палати. В умовах, коли фінансово-економічна криза об’єднується з політичною, проблема бюджету країни в цілому і бюджету освіти зокрема стає особливо гострою. Держава, напевно, за сучасних умов змушена буде піти на розширення приватного сектора в середній і дошкільній освіті. Якщо в державних вишах навчаються на бюджеті і за контрактом, то в державній загальноосвітній школі цього не може бути. Тоді плануватимуть розширювати систему приватних загальноосвітніх шкіл. Сьогодні це можливо у фінансових столицях країни: Києві, Дніпропетровську, Харкові, Львові, Донецьку, Одесі. А що буде завтра, якщо державна політика утиску приватного сектора в освіті переступила правову межу Основного Закону країни? Відомо, що за Конституцією всі форми власності рівні. Проте чиновники їх рівняють лише на папері. Чи може розвиватись приватний сектор в освіті, коли державний навчальний заклад не сплачує податок за землю, а для приватного — оплата за землю, оренду зростають. Водночас відомо, що в цих навчальних закладах здебільшого навчаються діти батьків, які наближаються до середнього класу, а більшість дітей доволі заможних, багатих батьків навчаються за рахунок бюджету або за кордоном.
Країні необхідна система безперервної освіти, перепідготовки кадрів. Реформування системи давно пішло шляхом зміни назв курсів при міністерствах на інститути, академії. Давно стоїть питання, а навіщо ці ІПК. Чому ці функції не передати на договірній і конкурсній основі таким вузам, як КПІ, КНУ імені Тараса Шевченка, КНЕУ та іншим, зокрема недержавної форми власності? Слід зазначити, що без активної співпраці інститутів НАНУ і вишів університетам буде складно розвивати наукову діяльність і використовувати її в навчальному процесі. Реформи освіти мають бути вирішені Президентом України і парламентом, за активної участі українського народу, який, по суті, утримує українську освіту.
