Який грубий, безглуздий пензель, беззвучно реагувала на бездарно розмальовані іграшки. І тут-таки себе зупиняла — до чого тут пензель, адже не про живопис мова. Де могли народитися такі іграшки — незугарні, безликі, розмірковувала, підшукуючи подарунки семирічним близнятам і, зважаючи на обставини, вимушена була перевірити хоча би кілька знайомих магазинів іграшок. Роздивляюся — начебто всього повно, а купити нічого. Якісь склади запиленої продукції, такий shop in shop. Блукаєш лабіринтом із перегородок і дивуєшся — яке убозтво. Або ляльки-модниці, фантазійні та ексклюзивні з неприродною для більшості ціною, або всілякі пластмасові штамповки з отруйним забарвленням, або з волоссям наче потонули в ставку... До речі, ці теж собі ціну знають.
До чого, подумалося, чисельні міркування професіоналів про сенс, який вклав автор у вираз лялькових очей, про те, чи зумів художник втілити свою фантазію через настрій, окреслити особливо характерно образ? І хоча ці розмови для гурманів, проте малюки виростають з тим, що пропонують вітрини магазинів, а не вишукані галереї. Надто розкішна лялька — лише частина особливо коштовного інтер’єру, з нею не поділишся секретами, не заснеш на одній подушці, не посидиш обійнявшись... Вона — каприз, річ колекційна. Людство ж, ще з часів наскальних малюнків, зростало пліч-о-пліч з лялькою-подружкою, рівнею, якій хочеться довіритися. Як багато можна дізнатись, якщо підслухати, про що дитина відверто розмовляє з найважливішою для неї іграшкою. Ляльці дівчинка може розповісти все, а мамі — не завжди.
Так і блукала без жодного результату. Пожвавилася лише біля книжкових полиць. Нині поліграфія настільки динамічна, винахідлива, витончена, що, розгорнувши нарядну, навіть вишукану книгу про нічних хижаків, не встигла й здивуватися, як завив вовк, мало не намагаючись вискочити з книжкового лігва, заревів ведмідь, натурально вискалився, якісь страшні птахи залопотіли крилами. Страшно в нічному лісі, але цікаво. Сторінки книжки гортала довго і з задоволенням, але до каси не пішла. Закралося відчуття, що сиджу вдома біля телевізора і дивлюся якісь жахи. Боятися всмак у цілковитій безпеці — для нас уже норма. Щоправда, власна безпека вельми умовна, але хто про це думає постійно.
Мабуть, книга справила на мене таке враження, що під ранок приснилися деякі звірі, схожі на напіввовка і напівлисицю з людськими голосами. Навіть почула — повір нам, даємо чесне депутатське...
Так і до повного виснаження нервової системи недалеко, адже кардіограма телевізійних переглядів підтверджує — інших шансів не передбачається. Можливо, настав час грати у «фанти» і «міста», стрибати через калюжі і сміятися без причини — аби хоч якось приготувати себе до головної ночі року. Звичайно, маю на увазі не ту, що в усіх на слуху напередодні виборів, а новорічну. На це відкриття натрапила раптово, опинившись сонячного жовтневого дня, коли здається, що літо ось-ось передумає і повернеться, в німецькому магазинчику, вже повністю прикрашеному новорічними подарунками та сувенірними обновками. Сюрпризних людей все менше, а ось тих, напружено щось начитує, роздувся від власної значимості — все більше. Ось і треба рятуватися, накопичувати хоч не карати, так ідеї, як влаштувати майбутнє свято. Такі затишні магазинчики ніби обіцяють — ми продовжимо ваше радісне перебування на землі. Слово — дороге, але не б’є з розмаху. Все можна підібрати відповідно до свого гаманця. Блукала і не могла зупинитися — вибрати легко та іти не хочеться. Все ж прагматизм переміг, і я вирішила, що семирічних дівчаток треба вже привчати до кухні. Вирішила купити їм набір чарівного керамічного посуду на одну порцію кожній, для запікання в духовці. Близнятам буде цікаво під керівництвом мами позмагатися, хто краще, наприклад, запече картоплю з шампіньйонами або м’ясом. Адже все по-дорослому. Головна мета зрозуміла, хоча ідея вже стара як світ — навчати граючись. Причому і дорослих, і дітей. Просто подати страву — буденно, а от приготувати разом і тут же з’їсти — справжній перформанс. Під час спільного приготування бонусом стає спільна зближуюча енергія — разом створимо щось, що потім покладемо всередину себе. Хвилює, але не втомлює.
Ще дівчаткам подарую рецепт простих пиріжків. Є така слабкість — колекціоную лише прості рецепти, дуже складні та пафосні не мій дрес-код. Оскільки експромт слід ретельно готувати, то випробуємо тісто разом ще до свята. Можна з тушкованою капустою, смачно і з гарбузовим густим пюре, мандариновими цукатами та ваніллю. Без ванільного фльору не можу прожити й дня, та пекти часто — означає перейти в інший розмір. А от ваніль покликати в гості можна і за допомогою парфумів, або покласти на кухні на видному місці циліндрик з ваніллю. Прийде бажання надихнутися — відкрив циліндрик, вдихнув, і чарівливість запаху додає тонус. До того ж ця залежність абсолютно не є небезпечною і, виходить, вона навіть корисна — ураз повертає сили. Якщо вдуматися, хоч особливо і не помічаємо цього, то й життя ми багато в чому дегустуємо на запах: смачно — не смачно, ніяк...
Якось у готелі, де переважно було чутно лише німецьку мову, заговорила зі мною літня жінка. Колишній лікар з Казахстану, німка за походженням, вона 20 років тому виїхала на історичну батьківщину до Німеччини. Дуже говірка, до речі, прекрасно забезпечена зараз, на курорт приїхала за рахунок каси — страховки, зізналася — ви так щиро одного дня сміялися в басейні, що я навіть позаздрила. Щоправда, не розумію, чому можна так радіти, якщо у вас все погано. Ми з подругою навіть розгубилися — в Європі вже дивуються, що ми не розучилися сміятися. Ну, знаєте...
Вдома ми самі постійно заклопотані, при спілкуванні обов’язково обурюємося — приводів більше ніж, але щоб чужоземці здивовано розчулювалися простому сміху... Втім, співрозмовниці наш аргумент «сміємося, значить і в нас все буде добре колись» видався вельми переконливим. Вона не з чуток знає, що таке справжні труднощі і тут, і там. У Німеччині спочатку було непросто «російській німкені». Працювала санітаркою, але медична школа, яку вона пройшла до Німеччини, на її думку, доволі конкурентна, і вона змогла стати практикуючою медсестрою. Вік вже був не той, аби боротися за посаду лікаря. «Соціалку» нині має досить вагому — висока пенсія (вона сказала 1200 євро), двічі на рік отримує різні дотації на відпочинок, у разі хвороби допомога гарантована.
Не уявляю, як можна жити без страховки, якось зізналася нам. Ми це питання визначили як риторичне. Та й що відповісти...
До речі, цікава деталь — при оформленні інвалідності в Німеччині враховується наявність восьми захворювань. Так от, одним із них є ожиріння, визнане величезною проблемою в усьому світі. Виходить, все у неї врегульовано, навіть вісім захворювань знайшлося, але сміятися — сама зауважила — розучилася. З нами відтанула і сміялася від душі, навіть помолоділа.
Німці б підрахували і це в євро.
Аби бути ягідкою завжди, пиріжки дозволяємо собі лише до святкового столу. Ось рецепт — зовсім ледачий:
3 склянки борошна, 0,5 склянки сметани, два-три яйця, одна пачка маргарину, одна ст. ложка вершкового масла, одна ч. ложка цукру, одна ч. ложка солі, один невеликий качан капусти. Для тіста — збити одне яйце, змішати зі сметаною, додати розм’якшений маргарин, сіль і цукор. Невеликими порціями замісити тісто. Готове тісто покласти у холодильник і витримати не менше двох-трьох годин. Капусту потушкувати і віджати зайву воду. Друге яйце зварити і додати до капусти разом із вершковим маслом, посолити, поперчити. Розкатати тісто невеликими тонкими кружечками, посередині покласти начинку і сформувати пиріжки. Зверху змастити яйцем. У духовці, нагрітій попередньо до 180 градусів, випікати 10—15 хвилин.
Інколи хочеться сказати — геть дієту! Хай живе сміх без причини. Він інколи — найкраща страховка.
