Зразу ж зробив карколомне сальто. Щоби сусід бачив його постійну форму і не сікався з претензіями щодо тріумфальних тарганів, які вилізали з-під Перепілчиних дверей у спільний коридорчик. І претендували на сусідову житлоплощу.
Шмаркатий ужгородський вітер совав асфальтом мокру регіональну газету «Діло». Гладкий щур шаснув у підвальне віконце. Зграя ворон піднімалася й падала, як депутати в сесійній залі. Тихо шкрябала назустріч вітру покаліченими дверцятами іржава поштова скринька, а також покручені, як після бомбового вибуху, жахливі арматурні гойдалки для дітей, котрим держава готувала бандитську долю.
Вулицею йшов додому новопризначений генерал-губернатор. Із ним усі хотіли, проте боялися поздоровкатися, бо не вірили своїм очам: ще ніхто з великих начальників не ходив простонародними тротуарами пішки. Як правило, пролітали на броненосцях і чхали на рідний народ, котрий помаленьку виздихував од безнадійного похмілля. * * *
Відомий український радянський письменник Іван Клочко готувався до неофіційного призначення в провідні українські націоналісти й одержання значка «Націоналіст місцевої філії центрального письменства». В ошатній чеській квартирі на вулиці Можайського затягнув на свіжій рожевій шиї, накремованій добрим югославським мастилом, синій оселедець польської краватки, усміхнувся в люстро для візуального огляду білих зубів і взяв у праву руку новий «дипломат», у якому дзенькнули два п’ятизіркові «тушканчики» «а ля Володимир Васильович Гісем».
Привітний ужгородський вітер обвив захопленим крилом його австрійський костюм і допоміг народити блискуче речення з алітерацією: «Ватяних хмар нагнало, нагло може впасти дощ і тимчасово втопити ще не вмерлу Україну».
Наступної миті він перелякано подумав: «Якесь антидержавне дисидентство... У свій час написав би, що дощ багряний на сонці, мов партійний квиток. А тепер як забарвити опади силою свого слова? Може, в кольори національного прапора?»
Затим Клочко передумав таке робити — і так екологія страждає, а тут ще він двобарвними небесними струменями буде пригнічувати рідну суверенну державу. Проте цю фразу все ж (не кожен день у голові щось народжується!) треба не забути, записати в будинку Горація Михайловича.
У туалеті... непомітно...
За роботу братися на людях в незалежній державі порядним діячам якось некультурно.
А видатний український радянський письменник Горацій Михайлович Верховина бігав, як одутлий щур, із дверей у двері своїх розкішних покоїв і з деяким нервуванням лаявся по-українському. Водночас він із холеричною гіркотою констатував для себе, що вульгаризми можуть ударити по образній системі його — переродженого з радянського — національного письма.
Горацій Михайлович прикро споглядав, що ужгородський вітер оббивав зав’язь із його українських яблунь. Могло не вродити. І город ще не скопаний. Мізерота! Могли би спонсори й активніше, з власної волі добровільно фінансувати покірних пернатих людей, аби не думали в народі, що в письменників грошей мало.
— Горацію Михайловичу! — пролунало бадьористо під вікном.
Це на цілу годину раніше прителембасився Перепілка. Літературне світило й громадський діяч усенького краю аж кавкнув від напливу вульгаризмів, що так і здушили горло. Прийшов, худобина... Але ж господар ще не готовий... І куди спішить ця ганьба кололітературна, на яку жоден спонсор і не плюне. У гузицю (задня частина тіла — діал. — Авт. ) би накопкати!.. Одначе за поріг, відщикнувши вхідний замок, він виплив до Перепілки, граційно стрясаючи левуватою гривою.
— О-о-о! Яке щастя! Пане Перепілко! А я, старий комуніст-підпільник, а тепер відчайдушний буржуазний націоналіст, ніяк не второпаю — хто то кричить і полохає мою приватизовану яблуневу ділянку.
— Як у Коцюбинського... ге-ге, — запопадливо підіграв Горацію Михайловичу, поправляючи закуций светр, Перепілка.
— Що?! — насторожився колишній видатний український радянський письменник.
— Як у Коцюбинського, кажу, — розмазував, наче прогресивний польський маргарин фірми «Геліос» по блюдцеві, молодий літератор... — в етюді «Цвіт яблуні».
— Кхе-кхе, — посуворішав великий Горацій. — Більше орієнтуйтеся на місцевих авторів...
— О, ваш роман «Скрегіт старого національного коштура»... Та це ж!..
— Облиште-облиште, — пожвавішав Горацій Михайлович.
А тут і відомий український радянський письменник Іван Клочко на порозі:
— Айно-айно (так-так — діал. — Авт. ), роман файний! Можу, бачите, й віршем імпровізнути. Бо підслухав, як майор Мельниченко, такого ж великого, як ви, Горацію Михайловичу, державника.
І тут якось усім стало солодко. Вони монолітно з’єдналися, заметушившись, заставили широкий стіл різною смаковитою їжею. А потім, склавши руки, створені лише для високого польоту, присіли. Причина була для спільного перебування в одному ізольованому приміщенні. Молодому літератору Перепілці, відомому українсько- радянському, а відтепер уже й націоналістичному, письменнику Івану Клочкові та видатному українському націоналістично-радянському письменникові Горацію Михайловичу Верховині доля відпустила порівну — по 50 літ.
Сіре ужгородське світло падало через кольоровий вітраж кутової затишної кімнати на багатий стіл, булькав у пузаті келишки рудий коньяк «Тиса», без тостів спершу проковтувався. Кожен із трьох чомусь подумки шкодував про непевну демократичну затію зі спільним ювілеєм. Але ось Горацій Михайлович, котрий своєю газдівською і класичною замкнутістю тримав двох інших у немалому перелякові, занадто нахилившись за порцією крабів, голосно... пукнув (даруйте на слові). Іван Клочко, не розчувши (?), сказав:
— На здоров’ячко!
А чутливий Перепілка захоплено кувікнув:
— Для справжнього письменника нема моральних бар’єрів!
У цей час у регіональній партійній газеті версталося врочисте вітання Г. М. Верховині та уривок із його чергового роману «Скрип одинокого бука на лисій горі». У районній газеті — менш пишне вітання І. Клочкові та його ж маленький етюдик на виробничу тему «Не вмирайте, кохані верстати!» без жодного поздоровлення для його персони.
Газети вони прочитають завтра, а сьогодні й так полегшало.
Ну й Горацій Михайлович! Уміє розрядити обстановку!
Три ужгородські стравоходи прийняли перше алкогольне задоволення. Це відобразилося на порожевілих лицях, а затим великий український радянський націоналіст Горацій реготнув, за ним Клочко, а незабаром хихотіли всі, ще мить — і заходилися реготом, аж вітер занепокоєно шаснув у квартиру і запахло підгнилою соломою з класикового хліва.
— Заради цього ось запаху й поселився тут, — посерйознішав Верховина. — Це нагадує мені про мій народ, від якого я тепер далеко.
— Правильно зробили, світку ви наш, — підтакнув Іван Клочко, а в Перепілки зненацька зіпсувався настрій.
— І я би перебирав житлом, якби не душили мій талант! — зовсім недоречно вигукнув він.
Це сприйняли демократично, але занепокоєно. Клочко налив у келишок молодому літераторові ще коньяку, Горацій Михайлович збуряковів, а ужгородський вітер узагалі втік із кімнати, чуючи недобре.
— І не підливайте мені! — наливався кров’ю Перепілка. — Правда вам, гнобителям, — не музейний експонат. Олігархічним шпірітусом її не заллєте! Окупували всі газети, видавництва, називаєте це демократією, а Перепілці — дулю!
Верховина, граційно (чи гораційно?) стріпнувши гривою, вліпив молодому літератору гучного ляпаса. Іван Клочко настрашено заліз із ногами на диван і сховав лице в колінах. Перепілка по- бандитському вчепився у класичну гриву Горація Михайловича, тряс її разом із геніальним баняком і гойкав:
— Думаєш, твоя чуприна допоможе Гоголем стати?
— Наша зброя — слово, а ти, падло, руками, — скавулів Верховина.
І вдарив, як по Союзу перебудова, мов по Зимовому палацу хуліганська шіфо (пароплав — діал. — Авт. ) «Аврора», грім, наче голос податківця для недружнього йому бізнесмена.
Коли забагато стали вирубувати лісів, Середньо-Дунайська низовина частенько дарувала такі сюрпризи навіть серед зими.
Кульова блискавка, сяючи вогненними пульсарними нутрощами, ввалилася до квартири, як таким же чином міг увійти гастролер-росіянин у п’ятиповерхову віллу бідного русина.
Анішелесь.
Забулося все.
Бовкни щось хоч російською, хоч русинською — і як тарахне!
Темні пляшки ловили випадкові відблиски ужгородського неба від салютів чергового українського свята. У животі Горація Михайловича в унісон небесному громові загуркотів, як золото в чужій кишені, свій класичний грім.
Його і вбила антинаціональна блискавка.
Наповал! Мов козака в порожньому від митниць полиновому степу недремна турецька куля.
... Два 50-річні майстри слова зразу виросли в ранзі.
Видатний український радянський націоналістичний письменник Іван Еммануїлович Клочко збирався на прийом до прогресивного мера Забіюка по гроші на концептуальний філософський екологічний роман «Годуймо пташечку зимою».
— Не сумнівайтеся, замовлю слово й про вашу повість «Не вмирайте, кохані верстати!», що дасть потужний поштовх нашій вітчизняній економіці, — пообіцяв він відомому українському радянському націоналістичному письменнику Едуардові Перепілці.
— Вірю. І знаю етикет. Тому й не пішов перед вами.
... Ужгород невдовзі стрясли два шедеври. І так сильно, що обидва письменники вдалися до «крапель Гісема» й добряче впилися.
А на вокзалі тим часом сидів молодий літератор із провінції — Дулько. Йому сповнилося тільки 47 років, і він наївно сподівався на приязне ставлення з боку маститих Клочка й Перепілки, що змінять його сіру масть на більш продажну, тобто ринкову. А для того видадуть перший вистражданий роман «Червона шворка стабільності на шиї електорату».
Мимо проходив мер.
Але образи видатного й відомого майстрів потрібного слова в уяві Дулька повністю затулили його очі. І слава Богу! Бо від сяйва над градоначальниковою головою утратив би зір.
А, може, той просто не мав охорони.
Без неї на Вкраїні велике тяжко вздріти.
Сердега Дулько не тільки мера не побачив, але й того, що летять уже на нього велетні духу Клочко й Перепілка. Наче кульові блискавки. І вбивають наповал.
