«Концерт діаспори на «Червоній Руті»-89 тривав п’ять годин поспіль. Завершували його мої добрі приятелі — дует «Одарка та Славко». Їх протягом години не випускали зі сцени. Вони переспівали вже весь свій репертуар. Тоді Славко залишився на сцені сам. Йому пригадався знаменитий виступ Джиммі Гендрікса на фестивалі «Вудсток». Як колись відомий американський музикант круте електрогітарне соло перетворив на американський гімн, так само Славко соло своєї гітари вивів на «Ще не вмерла Україна». Спершу публіка слухала мовчки, не розуміючи, що звучить зі сцени, аж раптом у цих звуках вони впізнали майбутній Державний Гімн України. Тоді зал просто вибухнув», — такою в пам’яті Юліяна Китастого, нью-йоркського бандуриста українського походження, залишилася «Червона Рута»-89. У вересні 2009-го — Юліян знову в Чернівцях, знову на сцені міського Літнього театру, де два десятиліття тому молоді музиканти тоді ще радянської України спробували здійснити «естетично-національну» революцію. І це їм вдалося.
Ніщо так не демонструє єдність людей на рівні розумовому, як здатність сприймати й однаково тлумачити культурні коди. Це було очевидним, коли по завершенні виступу «Хореї Козацької» та Тараса Компаніченка в рамках «Червоної Рути»-2009 зал заревів. Хочеться думати, що «Червона Рута» не тільки спричинилася до здобуття Україною незалежності, а й підштовхнула українські підмостки до цитування класики. Адже саме після 1989 року Василь Стус та Євген Маланюк з’явилися в інтерпретації «Сестер Тельнюк»; Тарас Шевченко та Юрій Андрухович доволі контраверсійним поетичним дуетом закріпилися за «Мертвим Півнем». Знову Тарас Шевченко та Олександр Олесь — у текстах «Кому Вниз». Для музикантів література — це бездонна і «залізобетонна» шафа текстів. Для слухачів — шлях до розуміння поезії, яка може виявитися в сучасних умовах навіть більш фатальною, аніж у момент свого написання.
Тоді, у 1989 році, фестиваль «Червона Рута» відбувався далеко не в столиці. І в цьому полягає один із його феноменів. Адже звуки ЧР легко могли поглинути Карпати. Ну, зібралася банда молодих «буржуазних націоналістів», ну заспівала, але ж це ще не означає революцію у свідомості всієї України. Чи означає?..
Молоду музичну «кров», що гейзером виринула із Заходу, сприйняла за рідну вся Україна. І саме цим — і тоді, і зараз — вимірюється цілісність нашої країни.
В офіційному документі — невтішному висновку системи після проведення першої чернівецької «Рути» — читаємо: «Підбурюючи глядачів, які прибули з Тернополя, Івано-Франківська, Львова, володар гран-прі фестивалю В. Жданків виконав гімн буржуазних націоналістів «Ще не вмерла Україна!», а В. Морозов проголосив провокаційну відозву, протест проти дії місцевих радянських органів... Група колгоспників Хотинського району, що побувала на заключному концерті, заявила: «Ми приїхали на свято, щоб послухати українську пісню, отримати справжню насолоду, а насправді побачили ганьбу нашого мистецтва і культури. Просимо повідомити в ЦК Компартії України про нашу недовіру республіканським органам Комсомолу та культури, які допустили перетворення фестивалю у антирадянський мітинг.»
Сьогодні копія наведеного документа виставлена в рамках експозиції, присвяченої 20-річчю «Червоної Рути» у Меморіальному музеї Володимира Івасюка в Чернівцях. Тут можна побачити також низку газетних вирізок кінця 1980-х років. Серед них — публікація у комсомольській «Молоді України» місцевого журналіста та музикознавця Івана Лепші. Саме йому належить ідея організації такого фестивалю, який став би майданчиком для молодих музикантів, а відтак — і якісно нової естради.
— Він першим запропонував провести цей фестиваль. І раптом комсомол пішов назустріч цій ідеї, — занурюється в історію «Рути» нинішній директор Меморіального музею Володимира Івасюка Мирослав ЛАЗАРУК. — Почалося обговорення — тривале, масове. Феноменальним є той факт, що фестиваль відбувся. Хоча ніхто не міг передбачити, що він виллється у порух національної свідомості. Стало очевидним, що негатив, пов’язаний із руйнуванням системи, можна перевести у процес створення нових пісень, нових імен, нових музичних напрямків.
Часом, спілкуючись із очевидцями та учасниками першої «Рути», складається враження, що чернівчани досі перейняті ще тим духом двадцятирічної давнини.
— Я був у організаційному комітеті, відповідав за творчу підготовку всіх колективів. Для організації фестивалю ми запросили Тараса Мельника та Кирила Стиценка (вони досі є «батьками» фестивалю. — Прим. «Дня»). Саме вони запропонували проводити всеукраїнський фестиваль, — згадує Корнелій САЙНЧУК, перший начальник управління культури Чернівців після здобуття Україною незалежності. — Головне, що мала «Червона Рута» тоді — це дух, усе вже дихало незалежністю, вона вже достигала. Це був справжній вибух українського національного духу, вулкан народного подиху. А от тодішній владі було страшно, для неї це була катастрофа.
Найяскравіші спогади Василя БАБУХА, нинішнього редактора газети «Чернівці», пов’язані з підмостками «Рути»:
— Сценарій писала наша землячка Софія Майданська. Вона зробила декілька потрясаючих знахідок. Пригадую, як починався фестиваль: дід-гуцул із малим чабаном вийшли й почали розпалювати багаття, так би мовити, по-гуцульськи — терти деревину, аж поки не спалахнув вогонь. Так вони запалили ватру фестивалю. Був потрясаючий антирадянський виступ Дмитра Павличка. Секретарі обкомів, які стояли на сцені, посхиляли голови... Це був естрадний бунт. Українці почули, що вони є українцями. Маса людей прибувала з-за кордону. Мене вразив один канадський українець, який ходив оголений до пояса, в козацьких шароварах, з оселедцем і босий. Його міліціонери зупиняли на нашій пішохідні вулиці імені Кобилянської й казали: «Товариш, ну як це ви босі ходите?» На що той відповідав: «У вашій благословенній країні немає навіть що взути...»
Мирослав ЛАЗАРУК пригадує, що під час першої «Рути» відчув, що кінець системи вже близький.
— Я відчув це завдяки тому, що прокинулася молодь, — каже він. — Моєму молодшому синові тоді було п’ять років. Він побував на всіх концертах. І коли вже після закінчення фестивалю я зайшов до дитячої кімнати, то ледь утримався на ногах, адже вся кімната була в синьо-жовтих та червоно-чорних прапорах — від велетенських до маленьких. Де вони (а старшому синові тоді було 10) їх взяли, я не знаю досі. Вони дивилися на мене такими очима, які вимагали тільки одного — підтримки. Я зрозумів, що генеза прокинулася, бо я ніколи їх ні до чого не закликав.
Знаково, що «Червону руту»-89 пам’ятають навіть ті, хто не був безпосередньо причетним до фестивалю. Анна ЗАКЛЕЦЬКА-БУРЯК, одна з учасниць нещодавно створеного дуету «Врода», була ведучою святкового концерту ЧР зразка 2009 року. Перед виходом на сцену дівчина нервувала, казала, що цей день для неї — особливий:
— При згадці про «Червону Руту», в мене аж мороз по шкірі. Для мене це справді доленосна подія. Не в останню чергу тому, що перша «Рута» 1989 року відбувалася за участю мого тата. Він — інженер, але називає себе «жертвою мистецтва», він брав активну участь в організації першої «Рути». Хоча мені тоді було лише п’ять років, я пам’ятаю увесь той процес, друзів, які з’явилися у нашої родини після «Рути». Колесо історії нашої родини знову повернулося до «Червоної Рути», тому бути її ведучою для мене — особлива місія.
ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ПО ТОМУ
Сентиментальні спогади учасників ЧР-89 наштовхують передусім на роздуми про контекст сьогоднішній. І тут можна вдатися до безкінечних цитувань — про «не зовсім ту і не зовсім незалежну Україну» (за висловом Сашка Положинського) або про «не дуже охайну державу» (у розумінні лідера гурту «Кому Вниз» Андрія Середи). Хоча, на думку Василя Бабуха, «країна є, і цього вже ніхто не змінить».
— Молодь одягнулася у вишиванки, почала говорити українською мовою, — каже пан Василь. — Передовсім відчутні внутрішні зміни. Я бачу як діти, коли звучать перші акорди гімну, ручку одразу кладуть на серце і співають. Керівники ще бояться, а діти вже — ні. Але питання питань «Червоної Рути» — це музика, нове покоління музичної України, якому конче потрібен вихід із тісних клубів, барів та пабів на широкі підмостки та в ефіри. «Еплсін», хард-кор-нью-метал гурт із Миколаєва, вже доволі популярний у своєму рідному місті, але годі говорити про те, що Україна їх не знає. Хоча хлопці на це заслуговують. Хоча б тому, що в своєму зовсім не україномовному оточенні вони спромоглися сформувати запит на україномовну альтернативну музику.
— Дві години україномовної програми — це складно в Миколаєві, — зізнається Денис БОСИЙ, керівник гурту. — Але вже є багато груп, які можна назвати нашими послідовниками, які теж співають українською мовою. Ми намагаємося грати щось своє. Ми намагаємося вивести українську альтернативу на новий рівень і на світовий ринок. Україна має що показати і може навіть повчити інших. Нам не подобається, коли на нас тиснуть. Така ми молодь. Були художні керівники, котрі до мене підходили і запитували: чому ви співаєте українською? Ви що, націоналісти? На що я їм відповідав, що живу у вільній країні й можу співати будь-якою мовою. А хочу я співати саме українською!
Такі нові імена Україні, безперечно, потрібні. І це мусять зрозуміти передусім власники та керівники українських засобів масової інформації.
— На жаль, Україна не має захищених не лише політичних, а й інформаційних кордонів. Україною ходить різноманітний бізнес, їздять політики, а от молоді виконавці цього собі дозволити не можуть, — скаржиться Назар ВОЛОЩУК, головний спеціаліст управління культури і туризму Рівненської обласної держадміністрації, член журі.
Мирослав МЕЛЬНИК, виконавчий директор фестивалю «Червона Рута», не набагато оптимістичніший у своїй оцінці майбутнього наймолодших «рутян».
— Повірте, те, що ми привезли сюди, в Чернівці, не показують по телебаченню. Це фактично та масова культура, яка побутує в народі й серед молоді. На жаль, ця культура не присутня на телеканалах та радіостанціях, оскільки там ми бачимо лише офіційні обличчя, тільки виконавців, які відбираються комерційно й які абсолютно не цікаві для 90 відсотків молоді, — скаржиться Мирослав. — На жаль, виконавці, яких представляє «Червона Рута», як правило, приховані від загалу, вони не мають інформаційного виходу. І справа тут не в грошах, а у ставленні та в самій системі, яку нам із молодим поколінням журналістів треба організувати. І нам разом потрібно сформувати нову українську естраду.
Ця репліка пана Мирослава так само стосуться питання про новий український контекст — не власне музичний, а всеохоплююче-глобальний. Бо чомусь на Літньому театрі в Чернівцях поруч із афішами «Червоної Рути» висить реклама-анонс концерту «Бутырки»... І ця картина цілком може свідчити про те, як почувається українська музика в українському ж інформаційному просторі. А почувається вона, як гість. І це знову ж таки питання до нас, шановні колеги-журналісти. Бо сьогодні порядок денний українського інформаційного простору формують переважно три речі, про які співає один із лауреатів «Червоної Рути» гурт «Мертвий півень»: «Кілька зрадників на екрані. Пара збройних конфліктів. Долар виріс. Російським рублем не торгували.» І нема серед цієї «святої трійці» місця українській музиці, а її наймолодшим представникам — тим більше.
У цьому сенсі святковий концерт «Червоної Рути», який транслювався на Першому Національному, дає шанс і молодому поколінню — на вихід у широкий світ, і державному телебаченню — на модернізацію. До речі, варто відзначити, що доволі широко фестиваль-2009 висвітлював «5 канал», а його генеральний директор Іван Адамчук мужньо віддувався за всіх колег-телевізійників на круглому столі, присвяченому розвитку української музики. Можливо, саме «Червона Рута«— 2009 стане містком, який поєднає непоєднуване — молоде і буремне покоління з тими, від кого великою мірою залежить його доля. Адже український фестивальний рух хоч і розвивається, але він не може охопити українське суспільство так широко, як це можуть зробити засоби масової інформації. Українці потребують мудро заангажованих імпрез — передусім завдяки іменам тих, хто сьогодні, дякувати ЧР-89, присутній у творчості «Сестер Тельнюк», «Кому Вниз», «Мертвого півня», хто, як каже кобзар Тарас Компаніченко, не зійшов на пси та не розмінявся на дешеві трускавки. Про цю потребу свідчить саме українське суспільство, яке так «одноголосно» вбирається в національний стрій, прямуючи до «Країни мрій» чи «Червоної Рути», і так жадібно ловить кожен звук «Хореї Козацької».
