Київське «Динамо» впевнено виграло так званий Об’єднаний турнір найкращих футбольних команд України та Росії, набравши 10 очок (всі інші — по 4 очка), перемігши на останок 7 липня на НСК «Олімпійський» московський «Спартак» із рахунком 2:1. Отже, радіймо? Але щось заважає безхмарній радості. І це навіть не постійні спекуляції російських ЗМІ, які «випадково», ясна річ, називають Об’єднаний турнір «об’єднаним чемпіонатом». Ні, йдеться про речі серйозніші та глибші — не лише про український футбол, а і про цю гру як таку в Європі та всьому сучасному світі.
• «Реал» купив дорогого баска
• Захисник «Ювентуса» зміцнить оборону «Динамо»
• Лідер «Говерли» відмовив італійським клубам і залишиться в Україні
• «Шахтар» і «Боруссія» поки не зійшлися в ціні по Мхитаряну
• «Челсі» підписує 20-річного півзахисника
• Владислав Калитвинцев відданий в оренду «Словану»
• «Карпати» продали Лукаса в ПАОК за мільйон євро
• «Верона» орендує Маленького Хаві
• Мхітарян відправляється в «Боруссію» зі знижкою?
• «Барселона» збільшила пропозицію по Маркіньосі до 32 мільйонів євро
• Моратті згодився продати 75% акцій «Інтера» індонезійському бізнесмену
• «Аль-Шабаб» відмовився купувати Роналдинью
• Найдорожчий гравець в історії «Шахтаря» знову нікому не потрібен
• «Дніпро» торгує двох найскандальніших українських футболістів
• «Динамо» орендувало Касаєва
• Улюблений клуб Кернеса переоформлюють на російську компанію
Це тільки деякі повідомлення, які стосуються вітчизняного і європейського футболу впродовж останніх днів.
Ну, добре, на українських теренах футбол перетворився на своєрідний «чемпіонат олігархів» — хто має змогу вкласти більше грошей в оснащення клубу, в закупівлю гравців за кордоном, у побудову класного стадіону, той і «на коні». А муніципальна команда чи клуб, який має не надто грошовитих спонсорів, у кращому разі тихенько животітиме на грані розпаду. А на російських теренах — тим більше: шалені мільярди, які має «Газпром» та інші енергетичні й сировинно-експортні корпорації Росії, дають змогу «виписати» будь-кого із найкращих гравців та тренерів світу (інша річ, що такі речі не завжди дають хоч якийсь позитив, але то вже інша справа). Але чому на Заході простежується майже те саме, хіба що в більш цивілізованих формах?
Схоже, світові процеси суспільної демократизації, хоч як це дивно, зробили футбол менш демократичним. Бо надто вже залежить тепер клас команди не від працьовитості та вольових якостей її гравців, а від грошовитості її власника, отже, від спроможності у потрібний момент купити потрібних легіонерів. Це дуже серйозна проблема, яка виходить за межі самого спорту: що саме робить французький клуб французьким, а український — українським? Ясна річ, що не форма черепа і носа спортсмена — тоді що? Невже сьогоднішній світ — для тих, хто за більші гроші готовий робити що завгодно і де завгодно? І нічого не варті честь і традиції твого міста, твого клубу, зрештою, твоєї країни (згадаймо, з якого легкістю футболісти, і не тільки вони, змінюють громадянство, якщо це їм вигідно)?
Всі ці купівлі футболістів, їхня оренда й «позичання» та інші форми тимчасових, але постійних «перетасовувань» складу провідних клубів найбільше нагадують мені оповіді про початок занепаду імператорського Риму, коли таким самим способом від власника до власника, з міста до міста перепродавалися або позичалися найкращі гладіатори. Хліба і видовища! — як бачимо, актуальне гасло й актуальний інструмент управління масами навіть за умов демократії. Хоч як намагалися західні футбольні федерації якось мінімізувати купівлю-продаж футболістів, обмеживши число легіонерів (точніше кажучи, гладіаторів, у кращому разі — ландскнехтів) трьома на клуб, їм це не вдалося — мовляв, такі обмеження загрожують правам людини та економічним свободам. І не має значення, що спорт — це не просто бізнес...
Колись у футбол грали молоді англійські та шотландські джентльмени, які навчалися в університетах та коледжах. Потім гра за сталими правилами поширилася й серед простолюду, а британські моряки рознесли її по світу. Та тривалий час грошова винагорода футболістам була під забороною, а потім була жорстко обмеженою. Футбольні клуби асоціювалися з певними містами чи навчальними закладами, гравці у своїй масі намагалися сумлінно берегти честь та гідність клубу, а перехід в інший клуб міг мотивуватися тільки переїздом чи зміною основного фаху. І так було не лише у Британії: 1934 року шведський клуб «Мальме» вилетів із вищого дивізіону після того, як з’ясувалось, що його гравці отримували зарплату за свою гру. Тільки у другій половині ХХ століття у західних державах був остаточно узаконений футбольний професіоналізм і зняті обмеження грошової винагороди гравцям. Це була констатація невблаганного розвитку спорту: він вимагав дедалі більшої концентрації зусиль самих спортсменів та тренерів. Хоча, скажімо, на Фарерських островах (автономія у складі Данії) з населенням 50 тисяч осіб, де регулярно проходять національні чемпіонати з футболу (чоловічий, юнацький, жіночий), гравці й досі є аматорами; а тим часом фарерські збірні є не надто зручними партнерами для команд значно потужніших країн...
Звісно, історія не повторюється, але часом мимоволі охоплює ностальгія за часами, коли футбол був своєрідною «територією свободи» у загалом невільному СРСР — разом із самвидавом та книжками, виданими до 1917 року. М’яч круглий, і жоден партком не мав змоги ним командувати, хоча й хотілося. Командувати, втім, не випадало не лише м’ячем чи 22-ма хлопцями на полі, а й десятками мільйонів уболівальників. Склалася дивовижна для тоталітарної держави з її жорсткою регламентацією не тільки суспільного, а й приватного життя ситуація: кілька разів на тиждень під час чемпіонатів і розіграшів кубків із футболу радянська людина ставала вільною у своїх уподобаннях та емоціях. Хочеш — уболівай за «Динамо», хочеш — за «Дніпро»; єдина форма вільних виборів на альтернативній основі, яка була у громадянина СРСР. Більше того, кожен матч ставав наочним уроком того, що успіх людини залежить не від членства в партії, а від власної майстерності, вольових якостей і зіграності з колегами. А ще у брежнєвські часи навколо футболу почали гуртуватися примітивні, але все ж структури громадянського суспільства — об’єднання «фанатів», їхні неформальні клуби. Скільки не намагався узяти цей процес під свій контроль комсомол — не зумів. Власне, що ще лишилося в українському футболі вільного і не купленого «на корені» — так це клуби «ультрас», принаймні, більшість із них...
Звичайно, повернення до часів «території свободи від парткомів» неможливе і непотрібне — то була інша доба, і добре, що вона скінчилася. Але чи вірним курсом рушив світовий та вітчизняний футбол? Чи нормально це, коли лише на рівні національних збірних футболісти згадують про честь та гідність (і то не завжди)? Чому так запекло у світі борються з нелегальною торгівлею людьми, коли фактично процвітає легальна торгівля футболістами? Зрештою, чи може суспільство (а не лише економіка) ставати ринковим, коли ледь не все купується-продається? Питання, як на мене, непрості. І стосуються вони далеко не лише футболу. Але звернімо увагу: виграла Об’єднаний турнір не найбільш грошовита команда, і це означає, що не все визначається розміром гаманця, що є місце й натхненню, майстерності та працелюбству; отже, існує шанс, що рано чи пізно можна буде перестати заздрити Фарерам, де футбол є не бізнесом, а дійством, покликаним давати насолоду і гравцям, і глядачам.
