У самий центр мальовничого прикарпатського містечка, на берег мілководної
гірської річки Сукіль, лиш тільки зійде сонце над горами, кожної суботи
з навколишніх сіл, хто приїжджає возами, а хто пішки приводить на торги
своїх вихованців. Навіть у «небазарні суботи» тут можна оглянути до трьох
десятків коней.
Весною ж, коли попит на незамінних помічників сільського жителя зростає,
чотириногих у кілька разів більше. Тоді можна придбати й чистокровних рисаків,
яких спеціальними машинами привозять з конеферм Тернопільської чи навіть
Хмельницької областей. Та тільки вони, красиві й доглянуті фахівцями значно
дорожчі, але менш витривалі, й, найголовніше, не навчені до копіткої роботи
в гористій місцевості. Доморощені коні, навпаки, малопривабливі зовні,
низькорослі, але як візьмуться до плуга, то аж пара йде. Подейкують, що
тече в них кров не «блакитна», а ще з часів монголо-татарських орд, коли
тварини не втомлювалися кількаденними переходами, відсутністю хорошого
корму та питва...
Окремою групою в центрі базару стоять цигани. Найстарший з них у білому
капелюсі, із золотозубою посмішкою Іван Іванович знає про коней, напевно,
все. «Циган є циган. Ще б його коні не слухалися», — довелося почути по
доброму заздрісний вислів когось із завсідників, коли після короткого «на
місце», кінь не лише слухняно позадкував сам, а й воза та молодого лошака
за собою потягнув. «Зараз ми коней самі не розводимо, — після знайомства
зізнається Іван Іванович, — скуповуємо у людей з найближчих сіл, доглядаємо
кілька тижнів, вчимо й перепродаємо на 50–100 гривень дорожче». Але, придбавши
такого коня, можна бути впевненим, що матимеш трудівника «з гарантією».
Та й проконсультують покупця охоче. Кореспондентам «Дня» розповідали, що
були випадки, коли господарі перед тим, як вивести тварину на продаж, поїли
її горілкою. Тоді кінь стає сумирним, слухняним. Словом, п’яним. Для якого
і річка до коліна, і випробування, як дитячі забавки... Середня ціна на
дво-трирічного коня, що «вже плуга тягав», близько п’ятисот гривень. Можна
розраховуватися й американськими доларами. Й поторгуватися. Але перед тим,
як «вдарити по руках», коня треба добряче оглянути й подивитися не лише
на зуби, а й на хребет, і, особливо, ноги. А потім буде найцікавіше — з
кількаметрового крутого берега коня з возом примусять зайти в річку й перейти
її вбрід. Лише повернувшись назад і не злякавшись водної стихії, кінь може
бути купленим. За цим дійством спостерігає, без перебільшення, увесь базарний
люд. Бо й видовище таке буває не часто. Від сили три-чотири коня куплять.
А інколи й жодного, тим більше зараз, під кінець літа. Восени ціна, як
стверджують фахівці, невпинно падатиме — коню зимувати потрібно, їсти,
а роботи обмаль...».
А скільки на базарі людей, з якими не тільки поспілкуватися приємно,
а й просто послухати. «Іване, а ти бачив, що вже кілька тижнів Петрович
двійко своїх коней продає. Одному — чотири, другому — п’ять років. Вгодовані,
навчені. Та й загалом, як члени великої родини. Плаче й продає, бо грошей
дуже треба. Діти школу закінчили. Поступають...». «Працював я в Харківській
області, то хіба там коні. Ще борозну тягне. А поклали на неї колоду, щоб
не підскакувала, то кобилка й стала. Як та українська жіночка, котра виросла
біля землі — то має сили. А з намальованими губами й нігтями, яка з неї
господиня...». Навіть у кав’ярні, куди зайшли перекусити, розмови про це
ж. «Мій батько завше коней тримав. І при совітах. Та в якому колгоспі?
Приватно. А коли приходили силоміць забирати, виганяв їх на кілька днів
у ліс чи на полонину. Хай підуть — пошукають...».
Ближче до дванадцятої потроху роз’їжджається базар. Саме тоді найкраще
пересвідчитися в силі й витривалості прикарпатського коня. «Під зав’язку
завантажений мішками віз, свині, курчата, що куплені неподалік, господар
з родиною й кілька односельчан верхи на мішках. Невидиме зусилля коня,
й процесія вирушає додому, аби за тиждень знову повернутися?..».
