Так, я сам її наздогнав. Вона вже майже зникла. Але ж ні, я прокричав у темряву: «Насте!»
Вона завжди дивилася на мене якось «розтанено», немов Снігуронька, яка підійшла до вогнища, але поки що не надумала зайнятися екстремальними стрибками через нього.
Пиячимо вже втретє поспіль у відділі «Хроніки». Безперервна низка днів народжень. Як виявилося, це значно важче за ланцюжок тьмяних буднів.
Я акцентую в розмові з симпатичною журналісткою на темі, що я ось письменник і таке iнше. Коротше, хто з нас, чоловіків, не любить розпускати хвоста?
Її зовнішність не позбавлена своєрідної витонченості. Контраст між субтильною верхньою половиною тіла та нижньою: внизу «модернізовані» стегна. І вся вона випромінює сексуальність.
А я проводжати ненавиджу. Але, щоправда, я не зустрічав мужика, якому б це подобалося. Хоча був один такий — мій приятель Володя. Він проводжав свою подружку з ранку до ночі. Та так, що навіть її цим розлютив. Вона була студенткою медінституту та проходила практику. То вночі поверталася, то вранці. І на завершальних етапах її супроводжував коханий. Але цілодобове обличчя кавалера раптом почало її дратувати. До того ж його улеслива манера брати пітними долонями за руки. Це роздратування не зникло згодом навіть на той короткий період між їхнім весіллям і розлученням…
А тут уже вкотре пиячимо і дівчина після цього вирушає в темряву. У своїй довгій, трубоподібній синтапоновій куртці. На якусь в улицю Грузинську, де гуртожиток.
Гроші в мене сьогодні були. Вона відкололася від компанії і, стрімко перейшовши через вулицю, почала зникати в дворах. Я перебіг на той бік. Немає. Мчу як носоріг саваною і помічаю вдалині силует, схожий на трубочку з кремом. І тут я прогорланив у пітьму: «Насте!»
Вона зупинилася.
— Просто ганятися за тобою потрібно, — прохрипів я.
— А чого ти ганяєшся?
— Провести тебе? — запитав я, галантно відстовбурчивши свою правицю. — Ти прикольна.
— Проведи, — відповіла вона й затишно взяла мене під руку.
Ми дотюпали до метро «Оболонь».
— Може, на метро? — запропонувала вона.
Мені хотілося або розпусти, або ніжності. Подумав: або до мене, або до неї. Але головне — машинні гроші є. Чого розмінюватися на дрібниці?
— Поїхали на авто? — запропонував я.
— А знаєш, я взагалі пішки люблю ходити, — зауважила Настя. — Я так і додому можу прогулятися.
— Так? — здивувався я, гадаючи, що вона жартує. Її Грузинська десь на іншому кінці міста.
Ми пройшли повз бірюзову букву «М». Горілка весело бовталася в нас. Але легенько, не переливаючись.
Це була вулиця-зв’язка, без будинків. Оперізуючи озеро.
У чорній глибині озера плавали жовті вікна багатоповерхівок із протилежного берега. За дзеркальною поверхнею, здавалося, живуть антиподи. Холоднокровні громадяни, які складаються, як і звичайні, на 95 відсотків із води, та тільки з крижаної. Кордони двох світів охороняли ліхтарні стовпи й дерева. Тіні від дерев корчилися привидами і намагалися досягти кострубатими ручищами до середини озера. Вода не замерзла, а здивовано застигла, схоплена за горло морозом. Блищав, лискучий від вологи, чорно-золотий асфальт. Крім смоли та щебеню, в нього, здається, додали речовину, з якої зітканий Молочний Шлях...
Ми поцілувалися. Довго вивчали одне одного язиками. Язиковий бар’єр було подолано. Вона виявилася цікавою панночкою.
— То що, — відірвавшись, запитую я, — поїхали до мене?
— Я — дівчина порядна.
— Тоді — до тебе.
— Пішли пішки.
— Жартуєш? — наївно запитав я.
— А мені подобається.
Ми поважно рухаємося до перехрестя. Там я намагаюся спіймати машину. Панночка майже байдуже промовляє:
— Ні, ти можеш їхати. Я піду сама.
Вже за північ. То що ж, залишати дівчину? Ніби й неправильно. Я з жалем дивлюся на авто, які вперше стали мені недоступні не через неплатоспроможність. Але все ж таки сподіваюся, якось вмовити Настю дорогою.
Ми повертаємо на перехресті. А ці прокляті машини, не зважаючи на ніч, нібито десь спеціально розмножуються та проносяться табунами. Я відвернувся від вулиці й одразу вперся поглядом у вітрину, за якою сяяв новісінький жовтий автомобіль. Він виблискував, немов золота рибка в акваріумі. Точніше, золота акула!
Перед нами випірнув тунель. Ми піднялися вгору, тротуар у потрібному напрямку обривався. Настя радісно оголосила, що ми заблукали.
— Пригадай усе ж таки, в якому напрямку живеш? Або ж їдьмо до мене, — автоматично продовжив я триматися колишньої лінії.
— Я — порядна.
— Це найдорожчий варіант.
Повертаємося і чимчикуємо освітленим янтарними ліхтарями тунелем. Там немає тротуару, тому машини проносяться так близько, що здійнятий ними вітер, упереміш із вихлопами, б’є в обличчя. Раптом поряд із нами, в цей пізній час, зупиняється тролейбус із темним склом, як у «Мерседеса». Тролейбус- привид. Він розчиняє двері.
Ми ввалюємося. Там водій і двійко сплячих п’яничок. Шофер ні про що не запитує. Ми кудись рухаємося в цьому ірраціональному засобі. Через п’ятнадцять хвилин він зупиняється і водій повідомляє: «Далі дороги немає» — «А яка це вулиця? «Кінець світу»?» — запитую. — «Фрунзе» — «Чудово, — кажу. — Те, що нам потрібно. На Фрунзе, 103 — божевільня».
Водій підозріло дивиться нам у спини.
Тепер потрібно зрозуміти, куди рухатися відносно Грузинської-стріт?
Наздогнавши та перелякавши крихітного мужичка, з’ясовуємо, де це приблизно.
Куренівські пагорби, худий ліс, рахітичні ялинки, зимова трава. Повільно рухаємося асфальтовим серпантином. Подекуди яєчні плішинки світла на траві. Інтер’єр для фільму про маніяка.
Настя поглядає, здається, грайливо. Так, це було б дуже круто: зайнятися коханням на природі, в такій мінусовій, страхітливо-романтичній обстановці. Ноги зараз важать більше за решту тіла. Але сексуальні думки підбадьорили мій крок і я закрокував активніше. Туристична сублімація!
Зі співчуттям дивлячись на мій ривок, Настя цікавиться:
— Я тобі вже не здаюся прикольною?
— Здаєшся. Але дещо ближче до божевiлля.
Доходимо до вулиці Артема. Тут Настя розповіла, що в місцевому тролейбусі в неї колись поцупили мобільний.
— Стояв поряд такий вродливий, високий юнак. Я задивилася. І навіть почала посміхатися. А потім — бац! — немає мобільника. Головне, виявила я це тiльки вдома. Засмутилася. Мені порадили відразу до міліції звернутися. Але пішла я туди аж через два дні. Там сказали, якщо б одразу — вже б знайшли. Ось за цими будинками й відділення міліції…
Кидаємо погляд у той бік.
— Вони часто повідомляють, чому вони не можуть знайти. Але причина завжди в потерпілому, — резюмую я.
Підходячи до Повітрофлотського моста, я все ж поцікавився:
— Слухай, розкажи, навіщо тобі це потрібне, — пертися пішки?
— А я написала одну медичну статтю в жовтні, то лікар сказала, що запорука здоров’я — п’ять кілометрів пішки щодня.
— Уночі?
— Коли доведеться, — засміялася Настя.
— Угу. Чемпіонкою зі спортивної ходьби хочеш стати. І все ж таки за цим щось є ще.
— Мені тебе так шкода. Чесно.
— Не відволікайся. Краще скажи — що?
— Курс молодого бійця.
— Що, що?
— Перевірка така.
— Ага, отже, ти мене, як в армії, випробовуєш? Чудово! А ще приклади були?
— Ну от, наприклад. Ми біля мого рідного селища, в селі Кременевому, весілля гуляли. І весь захід одразу чомусь мені набрид. Тупий якийсь. Але до нашого села кілометрів двадцять. І вже сьогодні нічого туди не їхало. І з компанії ніхто не збирався. Я й кажу хлопцеві, який вирішив до мене позалицятися: чи не проведе він мене додому? «Та ти що?! — обурюється. — Адже це двадцять кілометрів!»...
— Як я його розумію! — відгукнувся я.
— Я: «Давай візьмемо бутерброди. Підемо із зупинками». Але він навідріз відмовився. Тільки наступного дня на чиїхось старих «Жигулях» я звідти вибралася.
— Яке щастя, що є ще НОРМАЛЬНІ мужики! Не такі крейзануті, як я! — щиро зрадів я під несхвальним поглядом Насті. — Розкажи про себе. Однаково ще до біса довго йти.
— Не так уже багато. Ген до тієї тролейбусної зупинки, — показала вона на далеку скляну будку.
— І все ж, — сказав я, прискоривши крок.
— Був у мене хлопець, вісім років. Він усьому мене навчив.
— В якому розумінні? — уточнив я, сподіваючись на фривольні подробиці.
— Він навчив мене карате. У нас узагалі бандитське селище. Завод давно стоїть. Навколишнє середовище очистилося, людське — забруднилося. Часто бійки. Він мене всьому навчив, а потім, падлюка, одружився з іншою.
— Ймовірно, після того, як ти вирішила у відповідь навчити його ходити пішки на довгі дистанції?
— Напевно, — гірко посміхнулася Настя.
— А весілля не його було, з якого ти хотіла втекти? — блиснула думка.
— Не його, — знову засміялася Настя, але якось невесело.
Ми дійшли до скляної зупинки.
— Ось наступна точно моя, — зауважила марафонка.
Я подумки вилаявся.
— Та ти лови машину, їдь додому, — видала вона свій стандарт.
— Тут уже справа принципу, — кажу. — Поки не побачу легендарну Грузинську, не поїду.
«Наша» зупинка виявилася через одну. А потім направо і ще десять хвилин крізь захаращені двори, смітники, в супроводі поодиноких поглядів п’яничок і котів.
Нарешті з пітьми піднялася дев’ятиповерхова будівля. Кузня мучителів пера, журналістський розплідник.
Я попрощався з Настею. Цілуватися не хотілося. Вона вирішила провести мене до самої Грузинської, оскільки це була ще не вона.
— Але там однаково машини не їздять, — попередила журналістка. — Тобі доведеться йти на площу Космонавтів.
— Так, — сказав я, — а звідти вже на ракеті…
Грузинська виявилася нічим не примітною вуличкою, з чемоданами хрущовок по обидва боки. На ній справді не було машин. Тільки на площі я піймав жовтий «Запорожець». Це при тому, що я починаю гидувати з «Москвичів». Так деренчать, що розтрясають настрій. Цей «Запор» їхав безшумно. Чи мої ніженьки гуділи сильніше?
Дорогою вирахував, що пройшли ми приблизно кілометрів дванадцять.
Коли я ввалився о четвертій ранку додому, маман сонно відгукнулася зі спальні:
— Чому так довго? Що ти робив?
— У два з половиною разу збільшив своє здоров’я, — відповів я.
Маман не уточнювала, яким чином...
Ні, жінки, до вас, як до стихії, повністю підготуватися не можна. Щойно хтось із чоловіків вирішить, що він у цій війні став генералом — на нього чекає курс молодого бійця! Для підтримки бойової форми!
