«День» вже писав про цю, безпрецедентну в прямому сенсі, книгу — «Короткий словник жаргонної лексики української мови». Це видання, подібних якому по обробці, повноті й систематичності матеріалу, ще просто в Україні не було. Без перебільшення, сам погляд на мову відтепер змінився — адже вона постала як явище вельми живе, по-хорошому смішне, сучасне. Тому сьогодні ми з великим задоволенням пропонуємо читачам розмову з автором «Словника», філологом Лесею Ставицькою.
— Чому раптом вам, академічному вченому, спало на думку займатися жаргоном?
— Така логіка моєї наукової долі. Адже я була стилістом: 15 років вивчала стиль, мову художньої літератури. І так вийшло, що поляки вирішили випустити книгу про українську мову. Мені доручили написати туди про мову нашої художньої прози 1980 — 1990 рр. Коли я почала ретельно вивчати ті тексти, то побачила, що половину слів не знаю, що їх нема і в словниках. Отже, в мене почала зростати картотека. Загалом, люблю копати, в мене цікавість була і людська і наукова. А потім мене доля звела з журналістом і письменником Олегом Хоменком. Він видав у 1999 р. в Києві двотомник «Язык блатных, язык мафиози»: 30 років їздив по тюрмах, збирав ту лексику. Він не був професійним лінгвістом, але знав психологію цієї спільноти, розумів семантичну природу їхньої лексики. Я тоді вже писала словник, домовилася, що він буде рецензентом, але він, на жаль, у 2000 р. помер. Знову таки в 1999 р. пощастило поспілкуватися з Валерієм Мокієнком, знаним російським жаргонологом, автором «Большого словаря русского жаргона». Він мене заохотив, і я з новими силами взялася за роботу. А працювалося надзвичайно важко, бо не було аналогу у вітчизняній лінгвістиці.
— Тобто ви з нуля починали, зовсім без попередників?
— Був словник українського молодіжного сленгу Світлани Пиркало, я його включила. Ще — Олекса Горбач, який в німецькій еміграції створив знамениту монографію «Арґо на Україні», до нього присилали матеріал з усіх регіонів, туди ввійшли і елементи словника арго українських лірників, і бурсацько-семінарський жаргон. І дуже багато я, на своє щастя, знаходила в газетах, журналах, котрі інколи такі міні-словнички друкували. Старалася захопити якомога більше.
— А взагалі, чи потрібно це? Адже мовне повсякдення вельми скороплинне...
— Розмовна мова, дійсно, швидко змінюється, і якщо її не фіксувати, то вона буде позбавлена права на громадянство в культурному просторі. Вимальовується жахлива ситуація — приміром, в кінці ХХI століття хтось захоче дізнатися, як ми розмовляли в столітті ХХ-у, якою була мова ЗМІ, як розмовляла молодь, в нього просто не буде наукових джерел. Не видавати ці словники — то, по суті, викреслювати цілі шари мовної культури з життя.
— Як відреагували наші гуманітарії, преса на вашу книгу?
— Загалом, у мене було кілька розчарувань. Я знала, що «Словник» не позбавлений певних вад, і чекала фахової критики. Вона є, мені надсилають доповнення. Але інша категорія критиків засвідчила своє філологічне безкультур’я. Словників живої мови у нас немає, бо не вкладаються в прокрустове ложе стандарту. Саме з останньої причини, здається, дехто висував претензії на кшталт — чому тут немає слова «висватати» — допомогти комусь у чомусь? Але ж це звичайне народнорозмовне слово! Інші закидали, що надто цнотливий підбір, що немає сфери еротичної, надто пристойна книга. В одній з рецензій прозвучала думка, що нарешті такі слова отримали громадянство в літературній мові. Я коли це прочитала, мороз по шкірі побіг.
— Чому ж це погано?
— Та як можна літературною мовою називати сленг? Літературна мова є однією частиною мови національної, а сленг — зовсім іншою! Ось така асоціація — якщо надруковано, то це літературне... Я це називаю філологічним невіглаством. Звичайно, не можна від людини вимагати розуміння законів мови, її розвитку, — це вже тонкощі нашої лінгвістичної професії. Але, як писав академік Ліхачьов, філологія лежить в основі будь-якої культури. Освічена людина повинна мати уявлення про систему мови , її структуру. Хоча, правду кажучи, не можна звинувачувати людей, що вони цього уявлення не мають. Ми, лінгвісти, самі в тому винні. Бо не вистачає словників, які б висвітлювали розмаїття нашої мови. Якщо людина зайде у книгарню, вона повинна бачити, що є словники прози, поезії, мови письменників, мовної гри, маргінальних мовних явищ, тієї ж еротичної лексики, діалектні. Словників у принципі ніколи не буває за багато, але коли їх бракує — то гуманітарна катастрофа для етносу. Моя книжка лишилася самотнім вогником, тому й не дивно, що всі в ній чогось не добачають. Але хотілося б, щоб люди по всій Україні долучалися до цієї справи. Хай це будуть невеликі роботи, але щоб вони засвідчували мовне обличчя того чи іншого соціолекту, мовний побут того чи іншого регіону України. На Львівщині один субстандарт, на Івано-Франківщині — інший, бо різні культурні нашарування, діалектна стихія, запозичення. У тих же Чернівцях, приміром, багато запозичено з німецької, з їдиша, у Львові — з польської... Треба, щоб люди не лінувалися, збирали цей матеріал, видавали.
— Але ініціативу поки що не проявляють?
— Коли прийшла та ідея, і потім, вже під час праці, я постійно побоювалася, що от-от хтось перехопить ідею, бо це просто у повітрі носиться. Але вийшов один мій словник. Проте я сподіваюся, він стимулює інших. У Львові є сайт про лайку, і на тамтешньому чаті думка прозвучала — ми видамо словник кращий і більший, і, знаєте, — я внутрішньо пораділа, що у людей така жага до конкуренції прокидається. Бо вони сидять на дуже гарному матеріалі. Його лише треба зібрати і структурувати.
— Скажіть, а чи взагалі потрібний сленг нашій чистій солов’їній мові?
— Жаргон (сленг) — це дитина міста, соціально маркована розмовна мова: у журналістів своя, у науковців своя, у дрібних торгівців своя… Ніякої загрози солов’їності тут немає. Це дві іпостасі того самого явища. А про мовну цноту українського села і говорити не варто. Пройдіть по селу, послухайте, скільки там смішної соковитої непристойщини! Українська мова завжди була багата на жартівливе, дотепне слово, солоний вислів. А якими барвами грає українське літературне слово в російському сленгу! Ось мені зараз потрапив «Словарь современного русского города» на матеріалі Омська, там теж українці живуть. І в них там є карбованці, гарбуз, парубок — ціла низка, слів двадцять. У кримінальному жаргоні багато українізмів. А одеська говірка! Її колорит значною мірою за рахунок українізмів створюється.
— Повертаючись до питання про соціальну заангажованість жаргону, — хто в тому найбільш активний?
— Соціальний прошарок — це замкнена структура. Якщо ви хочете вивчити мову дрібних торгівців, вам треба стати тим торгівцем. Це мова інтимна, фамільярна, вона не є відкритою. Усе залежить від характеру діяльності. Наприклад, назвати наукову монографію «братською могилою» — це, все-таки, для науковців, воно не буде зрозумілим для продавця тої книги. Або, молодь виробляє свій жаргон, і при тому активно експортує його, заражує ним інші прошарки. Чим більше контактів, тим більше ця мова вихлюпується за рамки корпоративної замкненості, і ми можемо судити про неї.
— Я чому це питаю — бо хтось із наших авторів стверджував, що найпотужніші мовні «виробництва» — армія, зона тощо, ось коли вони заговорять українською, то у нас усі мовні проблеми вирішаться.
— Це, здається, Охрімович таке писав… Але тут значущим є не кількісний план, а відкритість і вплив соціуму. Чому кримінальний жаргон такий популярний у молоді? Бо в ньому є нехтування нормами, умовностями, смак до життя, перемоги. Молодим хочеться блиснути цим слівцем, отою перспективою соціопсихологічною, що за ним стоїть — адже це не просто слово, це блатний стиль поведінки, думання, досвіду. Колись ми всі жили у радянській тюрмі, і люди поза законом були реальною альтернативою, провідниками свободи. Звідси мода на блатний фольклор. У 1970-і це був один модус, зараз інший, але я собі задаю питання — чому він такий незнищенний, як фенікс?
— А справді, чому?
— Я так думаю, це психологічний феномен. Може, страх в’язниці на генному рівні…. Ми, люди по цей бік, — завжди в рамках, боїмося втратити роботу, якісь дорогі для себе речі, дорогих людей, можливість робити те, що нам подобається, тобто, перебуваємо в якихось фобіях, страхах, свідомо чи підсвідомо. А засудженому втрачати нічого, він без сім’ї, без матеріальних прив’язок, тому вільно може говорити про різні речі, має особливий погляд на світ, — це той ступінь свободи, якого людина позбавлена тут. Колись була пісня — «О, сколько тут сидит забытого народа, всем о свободе снятся радужные сны»… Якщо спроектувати це на нашу дійсність, вийде приблизно: «О, сколько тут живет забытого народа, всем о свободе снятся радужные сны»… — але людина, яка, може, відчуває свою несвободу, так не скаже. Може, це тому, що нам ще ой як далеко до справжньої свободи і демократії. Тому й задовольняються слухачі «шансону» сурогатом свободи. Я зараз написала книжку, де є розділ «Філософія кримінального жаргону», сподіваюся, на деякі питання мені вдалося відповісти.
— Давайте таки ближче до нашої «несвободи». З якими труднощами вам довелося зіткнутися при укладанні словника?
— Лексикографічна робота — одна з найпекельніших у світі. Копітка і дуже виснажлива. Важко було шукати ілюстративний матеріал. Без нього словник неможливий. Доводилося прочитувати масу літератури — наукової, словників, теоретичних праць, пресу, я, до речі, й газету «День» частенько використовувала. Велика психологічна напруга супроводжує збирання матеріалу: слухаєш радіо, і раптом у тій розважалці щось таке українське вигулькне, й кидаєшся записувати, щоб не забулося. Усі ці тексти треба пропускати через себе. Треба знати контекст, дуже багато звіряти, щоб дати правильний наголос, щоб помилки не тиражувати, щоб редактор, журналіст дивилися в словник і могли все звірити. Постійно радилася з етимологами, з граматистами, адже граматика там дуже складна.
— Провадили польові дослідження?
— Аякже. Я весь час слухаю цю мову. Проблема в тому, що, коли спеціально станеш біля тієї ж молоді або на базарі з диктофоном, то люди не будуть вільно розмовляти. В основному це були спеціальні анкети, студенти різних вузів відповідали на них. Зрештою, спілкування як таке для нас, лінгвістів, — свого роду польове дослідження мови.
— Виходить, що ви просто так і поспілкуватися не можете?
— Так, і це дуже важко. Принаймні для мене як для фахівця. Але я розумію: якщо не вивчати мову, якою спілкуються, прагнуть виразити себе, — то мовознавства немає.
— А як ваше найближче оточення після «Словника» почало до вас ставитися?
— Тепер, коли знайомі зі мною зустрічаються, на їхніх обличчях, я помітила, — може, це моє, суб’єктивне, — з’являється посмішка. Бо контексти тих слів — переважно смішні, кумедні, як на мене. Один рецензент навіть написав, що йому «Словник» подарував заряд бадьорості. Для мене це найвища похвала.
— Які наші літератори найвдаліше вживають сленг, на вашу думку?
— Із останніх — мені дуже подобається проза Сергія Жадана. Він ощадливо використовує ці засоби. Таке тонке балансування на межі ліризму, поетичності і цього шару лексики. Дуже цікаві інкрустації в його текстах — і в прозі, і в поезії. І ще Павло Вольвач, його повість «Кляса» в «Кур’єрі Кривбасу» — дуже сильне враження… Тут же ось що виходить. Легко здобути дешеву популярність, якщо нафарширувати текст такими новаціями, епатажною лексикою, щоб усі роти пороззявляли. Але саме сленг вимагає бездоганного естетичного чуття. Талановитий письменник — наприклад, Лесь Подерв’янський — і матюки вживає талановито. Якщо ж він нездара, то нічого, крім фізіологічної відрази, у читача не викликає. З таким матеріалом треба поводитися обережно, бо він дуже чутливий, сам по собі дуже енергетичний. Треба мати і почуття гумору, і такт, і внутрішню культуру велику, і відчувати слово. І грамотність, зрозуміло.
— Питання, якого не уникнути: чи багато жаргонізмів російського походження?
— Спочатку краще подивитися російські словники — скільки їхніх слів до нас не доходить. У нас російська мова відірвана від її глибин. Але я підрахувала — із 3200 тільки 25 слів прийшло з російської і її діалектів. А з англійської більше 100, з польської теж більше, ніж з російської. Те, що вони по-російському озвучені — інша справа. Є таке слово — як тут, так і там. «Стьоб», наприклад. Сказати, що це ми імпортували звідти, — найлегше. А хто зафіксував, що його першими росіяни вжили? Скільки було етнічних українців у в’язницях Російської імперії, скільки українських слів з ними переїхало — але ж того ніхто не вивчав. Так що цей шар російськомовності — тонкий. Мислимо ми українською, проговорюємо світ по-українськи, і речення будуємо за українською моделлю. Ментальний код так чи інакше видає себе.
— Одне слово, сленг — це такий Голем із шматків різних мов…
— Точніше, телятко, яке ссе кількох маток. Прагматична, дуже запопадлива істота. Треба їй поприколюватися, щось незвичне сказати — то всі соки з мови будуть витиснуті. Знайдеться або діалект, або перекручення, чи з ближньої мови хтось занесе слівце, чи застаріле слово. Бо завжди поціновувалося якесь екзотичне, незвичне звучання. Ось, наприклад алкогольне вживання — що туди тільки не потрапило! Прочитування цього потужного синонімічного ряду майже дублює задоволення того, хто споживає ті напої так само, як милим для слуху може бути синонімічний ряд – гроші. І чим потужніший синонімічний ряд, тим більше вірогідності, що туди потрапить будь-що, аби було тільки незвичне, аби було очуднення. Така функція, що наближує жаргон до поетичної мови. Тобто жаргон — це свого роду поезія.
— То ж ви плануєте продовжити поетичні штудії?
— Так мені судилося, мабуть. У мене зараз трохи інші інтереси — наукові. Але приходять нові тексти, мова розвивається, і не фіксувати її моє наукове і людське сумління не дозволяє. Планую друге видання, доповнене і виправлене, словник непристойної лексики, який теж на часі... Це дуже важкий труд. Але, як писала Леся Українка, «я муку свою люблю».
— Цікаво, який вираз вам найбільше спободобався особисто?
— Багато таких… Ось написав молодий цікавий автор Любко Дереш: «зі смертю пані Рені вона відгородилася від усіх. Світ став «картонним» і нафіг не потрібним». Дуже тонка естетична емоція. Мене дуже непокоїть, що у багатьох сучасних творах лексичний епатаж заступає головне – людину. Нафарширувати текст лайкою — небагато сенсу.
— Але ж фарширують...
— Ну, наша література мусить тим переболіти. Я тоді, правда, буду позбавлена ілюстративного матеріалу, але я погоджуюсь на такий ганж. Щоб хотілося жити, коли прочитаєш цю книжку. Як писала Ліна Костенко, — все, до чого талант торкається, трохи відтаює. Тобто щоб світ, в якому ми живемо, відтавав у тих своїх іпостасях, до яких торкається талант, відлитий у слові.
— І наостанок — після такого багатющого досвіду ви вживаєте такі слівця?
— Я абсолютно все розумію, але ж я не в тих середовищах. Від молоді вже відійшла, з іншими прошарками дуже опосередковано спілкуюся. Може, я б змогла. Але немає такого прецеденту, щоб це звучало по-справжньому, щоб код виконувався. Як писав Сергій Жадан: «Складно з’їжджати зі сленґу, коли у кров здираєш язик, якщо ти звичайно не звик...» Молодіжний сленг — це один код, літературна мова — інший, і справді важко з’їхати з того сленгу на мову літературну так само, як з літературної на сленг. Тому я дивлюся на це з позиції, так би мовити, обсерватора.
