Загальновідомо, що проблема власності — ключова для створення громадянського суспільства. Дійсно, демократія на Заході розширювалася зверху вниз, спочатку охоплюючи дворянство, потім буржуазію, й лише в середині ХХ століття вона поширилася на все населення в розвинених європейських країнах.
Так, у США, після набуття ними незалежності, право голосу мали лише чоловіки, які володіли власністю. Поширення виборчого права на всіх чоловіків сталося в США в 1870—1890-і роки (ВНП на душу населення становив $3500), і лише 1919 р. (ВНП зріс до $5867 на людину), воно поширилося на жінок. У Франції виборче право для всіх чоловіків було надане 1852 р. ($1669 на людину), а на жінок було поширене лише 1946 р. ($3819 на людину). В Німеччині — на всіх чоловіків 1871 р. ($1891 на людину), на жінок — 1919 р. ($2763 на людину). В Англії загальне право громадяни отримали лише 1929 р. ($5255 на людину), а в Японії — тільки 1948 р. ($1660 на людину). В Україні зараз ВНП на душу населення становить всього лише близько $600 на людину.
Таким чином, ми бачимо, що брати участь в управлінні державою могли лише ті, кому було що втрачати й хто робив свій внесок у функціонування держави через податкову систему. Запровадження загального виборчого права в СРСР було декларативним, оскільки кандидати призначалися партійними органами. Проведення демократичних виборів у останні роки в СРСР, а потім у незалежній Україні не змогло забезпечити ефективного функціонування демократії, оскільки не було створено інститут приватної власності. Маргіналізація населення й різке розшарування за доходами призводить до того, що виборці обирають не оптимальну програму кандидата, а беруть участь у так званих протестних виборах. У таких умовах можливе встановлення й диктаторського режиму демократичним шляхом, що вже неодноразово спостерігалося в історії.
Розвиток людини пов’язаний із розширенням її «Я» або Его, розширення може відбуватися в наступних напрямах:
— оволодіння власністю;
— інтелектуальне зростання, що виявляється в отриманні, розширенні й генерації знань, так званого інтелектуального продукту;
— збільшення владних повноважень.
Нам важлива третя мотивація — особливо характерна для країн пострадянського простору й слабо виражена в західному світі.
Через націоналізацію власності в СРСР виник наступний феномен: на природне бажання розширення «Я» в сферу власності було накладено заборону. Таким чином, воно почало шукати інші шляхи розширення й отримало розвиток у напрямку досягнення максимально високого рівня у владній ієрархії. Тобто спостерігалося прагнення до влади як власності, й становище в СРСР у владний ієрархії стало еквівалентом приватної власності — оскільки реальний власник ресурсів країни був знеособлений, не був ефективним і, фактично, був відсутній. У той же час очевидно, що власність повинна приносити дивіденди. Такими дивідендами стали спецблага, спецрозподільники та інші спецоб’єкти. Причому існувала не лише ієрархія спецрозподільників, але й ієрархія розмірів кабінетів, місця знаходження в офіційних заходах та інших символів влади.
Таким чином, влада стала сприйматися як спадковий продукт і практично набула всіх властивостей приватної власності: зі своїм ринком послуг (зв’язків) і зі своїми неписаними законами. Тож у прихованій формі в нас також існували ринкові відносини, хоча й вельми спотворені.
Запровадження інституту приватної власності в Росії та Україні, зокрема, через ваучери та сертифікати, було надто непродуманим. Під приватну власність, що запроваджувалася, не було передбачено грошового еквівалента, не було створено інститутів для обслуговування її обігу. Але, насамперед, не було механізмів із переведення державної владної вертикалі як власності в державну владну вертикаль, призначену обслуговувати обіг приватної власності та функціонування товарно-грошового ринку. Ринок послуг, пов’язаних із близькістю до влади, отримав потужний поштовх для розвитку.
В результаті у власників владних повноважень з’явилася можливість отримувати дивіденди від управління державними ресурсами та контролю грошових потоків у набагато більш повному обсязі: влада як власність почала перетікати у власність фізичну, захищену владою.
Ці процеси природні, в нас їх було названо тіньовою економікою, хоч їх природа відмінна від поняття тіньової економіки на Заході. Але, з точки зору держави, абсолютно не важливо, хто стає власником приватної власності, важливо, щоб вона отримала ефективного власника, а для цього необхідно:
по-перше, якнайшвидше здійснити заходи щодо відділення власності від держави, передусім стимулюючи розвиток різних інститутів громадянського суспільства, таких як партії, асоціації, спілки підприємців тощо;
по-друге, забезпечити відділення функцій власності від функцій контролю, тобто зробити її прозорою;
по-третє, забезпечити функціонування інститутів, що обслуговують приватну власність, передусім фондові ринки, інститут оцінювачів приватної власності тощо;
по-четверте, забезпечити скріплення приватної власності грошовою масою, оскільки лише ту власність можна розглядати як приватну, що перебуває в обігу й має реальний грошовий еквівалент. Це, до того ж, дозволить підвищити прозорість руху власності. Адже сама по собі власність не має великого значення, доки вона не вступає у товарно-грошові відносини;
по-п’яте, запровадити легальний інститут лобіювання, що узаконить ринок тіньових послуг, по типу США, де хабарі називаються винагородою, їх декларують і відносять на собівартість продукції.
Але з певного моменту розвиток тіньової економіки починає гальмуватися, система надмірно ускладнюється, її ефективність падає, оскільки надто багато часу йде на неформальні домовленості з багатьма учасниками, що до того ж у будь-який момент може бути порушено. В економіки виникає потреба в легалізації, що ми сьогодні й спостерігаємо в Україні. Легалізація — це знов-таки ринковий процес узгодження правил «освітлення» економіки.
Запровадженню ринкової економіки протидіє й так званий непотизм: при вирішенні кадрових питань на перше місце ставиться наявність родинних зв’язків, знайомства й земляцтво. За відсутності легальних законів при існуванні влади як приватної власності й тіньового етапу розвитку ринкових відносин це було необхідно. Але легалізація тіньової економіки повинна супроводжуватися запровадженням нової системи кадрового підбору, заснованої на ділових і професійних якостях.
Сьогодні, фактично, розвиток світової цивілізації йде наступним шляхом:
1. Залучення землі у власність, формування аристократії та інституту спадкової передачі прав власності.
2. Концентрація капіталу, формування буржуазії та державних інститутів, що обслуговують рух власності.
3. Зростання цінності нематеріального продукту — знань і інформації, формування інтелектуальної та особистої власності й виділення її носіїв — інтелектуальних і творчих індивідуумів у особливий прошарок, який стає визначальним у постіндустріальному суспільстві.
На сьогоднішній день у світі, в тому числі й у розвинених країнах, існують всі три види власності, але остання набуває пріоритетного розвитку.
Стосовно України слід відзначити, що головне її завдання — швидко й ефективно завершити процес формування всіх цих видів власності зі створенням пріоритетних умов для розвитку третього виду — інтелектуального. Це завдання не лише економістів, тим більше, що економісти, які сформувалися на базі соціалістичної економіки, мають мало спільного з економістами, які формувалися в умовах ринку. Адже ніхто не пропонує гастроентерологу лікувати шлуночок мозку, а стоматологу займатися варолієвим мостом. Економістів у СРСР правильніше було б назвати прикладними математиками, оскільки вони займалися оптимізацією руху матеріальних цінностей за замкненою системою з використанням умовних розрахункових одиниць, які через непорозуміння назвали грошима.
В цій схемі були відсутні основоположні для ринкової економіки категорії:
— прибутковість операцій;
— регулятори попиту та пропозиції;
— поняття інтелектуальної власності.
Елементи ринкової економіки в СРСР у максимальній мірі існували в галузі колекціонування (передусім нумізматика та антикваріат), серед «цеховиків», керівників овочевих баз, постачальників великих заводів тощо, тому в них і виявилися найбільш вигідні стартові умови при переході до ринку.
В той же час звернути увагу на принципові відмінності між фахівцями соціалістичної та капіталістичної економіки слід для того, щоб акцентувати увагу на вкрай важливому аспекті. Справа в тому, що економіка постіндустріального суспільства з основним продуктом — знаннями та інформацією — має низку принципових відмінностей порівняно з капіталістичною економікою, причому в цей час вони виявилися ще не повністю й поки виникає більше запитань, ніж відповідей. Тому й до рекомендацій західних економістів потрібно підходити дуже обережно, оскільки фахівців у економіці постіндустріального суспільства, що формується, зараз у світі надто мало. До того ж вони не їздять із консультаціями по країнах, що розвиваються, й тут маса можливостей для докладання творчих зусиль не лише з боку економістів старих шкіл, але й, передусім, із боку юристів, істориків, соціологів, політологів і футурологів — нової спеціальності, що активно розвивається в США.
Більш того, низка тенденцій у світовій економіці вказує на те, що деякі розробки соціалістичних економістів добре лягають на закономірності постіндустріального суспільства, що вимальовуються. Одне лише ясно, що ці процеси вимагають спеціального вивчення, з тим, щоб не лише не сліпо копіювати західний досвід, але й не забувати свій. Адже, по суті, постіндустріальне суспільство — це синтез соціалістичного та капіталістичного суспільств. Саме синтез, а не їх гарячкове змішування, що особливо яскраво спостерігається в нас. Змішування мов у нас називається суржиком, і він відразу ріже вухо. А еклектизм у економіці іменується гордим словом реформи. Й воно пестить слух. А те, що пестить слух, критикувати безглуздо — це символ віри. Й у нас країна ось уже 9 років вірить, що чергова еклектична програма врятує країну. Й чим більше вчених економістів її готувало, тим більше в ній протиріч і менше внутрішньої єдності. А чим більше протиріч, тим гірше для економіки.
На закінчення я детальніше зупинюся на такому виді власності, як особиста власність — категорія, що сьогодні починає набувати ключового значення серед усіх видів власності й стає базовою в суспільстві постіндустріальному. В цей вид власності я передусім вкладаю не стільки володіння предметами особистого вжитку, а знання, вміння та інформацію, якими володіє окремий індивідуум. Це не лише знання управлінців і вчених, але й здатність винаходити та генерувати ідеї, вміння здійснювати особливі унікальні види операцій, сприймати й розподіляти інформацію, здібності виявляти себе в різних видах мистецтв — співі, музиці, літературній творчості тощо. Протягом багатьох сторіч ця форма власності не відігравала в господарській практиці будь-якої помітної ролі, й лише наприкінці ХХ століття її розвиток набув вибухоподібного характеру. Причому в розвинених країнах вона стала домінувати в грошовій оцінці порівняно з іншими видами власності. Кращий приклад цього — корпорація «Майкрософт», ринкова вартість якої в січні 1999 р. уже перевищувала $400 млрд., причому частка матеріальних активів у цій вартості мізерна, а основні пакети акцій належать вузькому колу осіб — інтелектуальним ідеологам компанії, зокрема Б.Гейтсу — 21% акцій. М.Делл контролює близько третини акцій компанії «Делл» вартістю $11 млрд., Д.Філо та Дж.Янг стали мільярдерами, будучи співвласниками знаменитої «Yahoo!». Це приклади перетворення особистих знань на корпоративні цінності, що «здатні створювати більш ефективні ринки», за висловлюванням американських футурологів Л.Прусака та Д.Кохена.
Експансія особистої власності останнім часом набуває загального характеру й не обмежується інформаційним сектором. 1996 р. у США 30 млн. людей були індивідуально зайняті у власних фірмах.
Володіння фахівців усіма необхідними їм засобами виробництва — комп’ютером, доступом до інформаційних мереж, засобів копіювання та передачі інформації — фактично позбавило буржуазне суспільство монополії на засоби виробництва, на чому базувалася його могутність. Таким чином, індивідуум об’єднує в одній особі власника засобів виробництва, що стають його особистою власністю, власника вироблюваного ним товару — також особисту власність, і свої здібності та вміння виробляти цей товар, стаючи практично незалежним від роботодавців. Іншими словами, такі індивідууми виявляються поза традиційними ринковими закономірностями, причому їхня кількість невблаганно зростає, як і зростає кількість горизонтальних зв’язків між ними, поза сформованими державними інституціями.
Навіть працюючи на великі фірми, подібні індивідууми є в більшій мірі не співробітниками фірми, а її партнерами, маючи гнучкість і рухливість, вони можуть успішно переорієнтуватися на будь-яку іншу фірму.
Більш того, власники такої особистої власності вже виходять за рамки дії держави, безпосередньо стаючи суб’єктом транснаціональних економічних відносин, лише фізично та ментально пов’язуючи себе з певною державою. Й саме від держави залежить, наскільки успішно вона створить середовище, привабливе для формування й розвитку такого виду власності.
Іншими словами, в цей час відбувається значне переусвідомлення всього економічного середовища, в тому числі й функцій агентів цього середовища — власників знань та інформації, особливо з урахуванням функціонування світової економіки фактично без державних кордонів.
І це саме ті питання, яким потрібно приділяти першочергову увагу.
