До того, як переїхати на Волинь, ця жінка навіть не бачила лелек і не знала, як у лісі ростуть конвалії чи барвінок, бо народилася у Середній Азії, а рід її походить із Півдня України, з Запоріжчини. Проте саме вона записала численні легенди й бувальщини прибузького села Морозовичі, створила поетичні історії про походження волинських квітів і видала про це книжку. Чому ця книга видана під квітковим псевдонімом? Чому Тетяна Петрівна Антонюк часто віршувала свої легенди напівтаємно, переважно коли... доїла корову чи варила борщ? Звідки черпала вона такі деталі про Білу гору, дівчину зі старослов’янським іменем Віда, болото у формі гуски, падчерку, живцем поховану злою мачухою, та інші дивовижні легенди-бувальщини, які завдяки їй не зникнуть тепер із людської пам’яті?
Ранньої весни усі луги на Волині просто вкриваються ніжним килимом із маргариток. Ці не помітні по одній квіти, коли їх багато, вражають своєю неяскравою красою, тендітністю і навіть вишуканістю. До пізньої осені по стежці серед маргариткових лугів-килимів Тетяна Петрівна ходить із Морозовичів у сусіднє село Лежницю, де живе її сестра. Ніжні квіти завжди нагадували їй зірочки, які впали з неба. Та яким же було її здивування, коли якось почула легенду, що ці квіти дуже любила Божа Матінка, коли була ще дитиною. Вона дуже любила дивитися на небо з зірками, і їй так хотілося, аби така краса була й на землі. І за Божою волею зірочки впали з неба на землю і стали квітами-маргаритками.
Ця жінка нічого свого, власне, не придумала. У народі здавна жили вірування не лише про зорі-маргаритки, а навіть про те, що щастя людське живе у тюльпані, що цвіт конвалії — це сльози Богоматері, коли стратили її Сина, а червоні ягідки, які з’являються на місці білого конвалієвого цвіту, — це як краплини Божої крові. Усі народні вірування у походження квітів Тетяна Петрівна просто поклала на папір, надавши їм віршованої форми. Так з’явилися оповідки про святойванське зілля, волошки, мати-мачуху і калину, дивосил, зозулині черевички, первоцвіт, чорнобривці і навіть омелу — «бабин проклін».
Крім цих оповідок, Тетяна Петрівна ввійде в історію Морозовичів тим, що єдина виклала на письмі численні місцеві легенди, на які село та округа навдивовижу багаті й видала книгу «Легенди рідного краю у переспіві Тетяни Айстри».
— Часто запитують, коли мене зацікавили легенди. Але спочатку мене зацікавила місцева природа, бо ж у Середній Азії зовсім інші краєвиди. Гралася з дітьми — і чула то про Громуш, то про Білу гору. Мене інтригували ці назви, але чомусь ніхто з ровесників не міг нічого певного розказати ні про походження назв, ні про історію цих закутків села. Але одного разу трапився мені щасливий випадок...
Того разу Тетяна Петрівна поверталася з другої шахти (Морозовичі за кілька кілометрів від шахтарського Нововолинська), куди селяни ходили у магазин по хліб. І зустрівся їй місцевий дідусь, який на териконі збирав дрова і вугілля. Йому було дуже важко везти возик, тому жінка йому допомогла. І він першим вдовольнив її цікавість про морозовичівські чудасії. Спочатку її переказами захоплювалися домашні, а розказувала Тетяна так цікаво, що свекор якось назвав її «Гамброхом» — жив колись у селі майстерний оповідник із таким ім’ям. Працюючи у дитсадку спочатку вихователем (а потім два десятиліття — і завідуючою), Тетяна Петрівна розказувала місцеві легенди діткам. Дітки виросли, пішли у школу — і почали один за одним прибігати, аби знову й знову розказала про рідне їм село.
— Ці розмови забирали стільки часу, що я вирішила легенди записати, — каже Тетяна Петрівна. — А що й записувати не було коли, бо у сільської жінки купа клопотів, то вирішила: буду записувати в дорозі. А в дорозі як краще записувати? У віршованій формі. Так і повелося. Їду на нараду в райцентр, дою корову чи варю борщ: уже й придумала кілька строф. Потім швиденько їх переносила на папір.
Часто легендами доводилося займатися... й крадькома. Мала дуже хворого чоловіка. Афанасій, зізнається, наче ревнував її і до легенд, і до віршів.
А щоб чоловік не нервував, вона вигадала псевдонім.
— Уночі мені наснилося багато квітів, та найбільше серед них було айстр. І я наче прозріла: є псевдонім! І моє прізвище починається на А, й айстри називають квітами печалі, а її і в легендах, і в моєму житті вистачає. Так і стала я з Антонюк — Айстрою.
Через рік після того, як у 58 раптово пішов із життя змучений болячками чоловік, Тетяна Петрівна втратила і молодшого сина. Його смерть теж була несподіваною і раптовою, і після неї світ для матері перестав бути кольоровим... Проте саме він наполіг, аби мати зібрала написані нею легенди в книжку. Тож мусила її видати хоча б заради його пам’яті і присвятила йому. Видавництво, незважаючи на підтримку й окремих людей та організацій, витягувало з хати мало не всі домашні доходи. Тож наважитися на доповнене видання, адже цікавого матеріалу вистачає, жінка не в змозі. Навіть зібрані педагогами району гроші як допомогу на похорон сина, не посміла взяти собі, а передала школам на зібрану суму певну кількість своїх книг. Бо вже відчула, як ця книжка потрібна людям. Коли поверталася з Нововолинська з важкими пакунками, несподівано на автобусній зупинці у Морозовичах на велосипедах чекали її добровільні помічники. Діти готові були везти хтозна-який тягар, аби отримати у подаруночок і собі одненьку книжку місцевих легенд.
Напевне кожне село має свої легенди, перекази й бувальщини. Але не кожному пощастило на таку майстерну оповідачку. Про це думаєш, коли слухаєш Тетяну Петрівну.
— Є у нас цікава місцевість, яка називається Язвини. Одні впевнені, що така назва через заглибини-язви у землі, а мені ближче до душі поетична версія. Начебто жили там чоловік і жінка, у яких була дочка Ксана. Це вже, як у нашому селі назвуть: або Ксюня, або Ксеня, або Оксенька. А далі, як у казці. Померла рідна Ксанина мама, у дім прийшла мачуха. Згодом загинув батько, і мачуха дуже знущалася над падчеркою, дуже зла була жінка, за що й прозвали її Язвою. Неподалік тієї хати було озерце, у якому били джерела з дуже холодною водою. Ще мій свекор пам’ятав його, як і те, що назва його була Безодня. Якось, коли Ксана прибігла до джерел за водою, її побачив один із парубків. Вона дуже запала йому в душу, проте мачуха збиралася віддати її заміж за старого паромника, який був сам багатий і не претендував би на придане-землю. Тож наварила вона отрути, обманом напоїла нею Ксану. Та лягла і заснула мертвим сном. Проте її коханий бачив, як мачуха щось виливала за пліт (це були залишки отрути), як кіт лизнув листок лопуха і тут же впав. Ксану поховали, а кіт... ожив. Тут її коханий усе зрозумів. Дівчину відкопали ще живою, а мачуху скарали. І вже коли легенду я записала, розговорилася з однією жінкою на нашій же вулиці. Вона аж руками сплеснула, бо її бабуся жила за тим кладовищем, на якому хоронили Ксану, і бабусі розказували, що там таки хоронили живу дівчину. Отак часто буває: думаєш, що легенда, а насправді — бувальщина, — каже Тетяна Петрівна.
