Легенди про народну війну

Радянський народ не лише вміє, а й, можна сказати, любить воювати.

Кожного разу, коли настають роковини чорного дня 22 червня 1941 р., знову постає старе запитання: чому війна, до якої так довго й наполегливо готувалися, почалася з нищівної поразки. Адже «броня крепка и танки наши быстры. И наши люди мужеством полны...». «Мы войны не хотим, но себя защитим. Оборону крепим мы недаром. И на вражьей земле мы врага разгромим. Малой кровью, могучим ударом!». Із кожного репродуктора, в багаточисельних кіножурналах і кінофільмах радянській людині розповідали, що «любимый город может спать спокойно», тому що «в каждом пропеллере дышит спокойствие наших границ». І ось коли настала ця грізна година війни, то все пішло шкереберть.

Потрібно було якось пояснити те, що розумному поясненню не піддавалося. У поспіху придумали дурницю про раптовий напад. Хоча за два тижні до початку війни в заяві ТАРС опосередковано показали, що про концентрацію гітлерівських військ на кордоні знають, і самі почали приховану мобілізацію. Із численних мемуарів, які часто пройшли вельми прискіпливу цензуру, випливає, що до близької війни готувалися. Про це наочно свідчить перетворення прикордонних особливих військових округів на фронти. Нарком оборони маршал Тимошенко 19 червня 1941р. віддав наказ №0042 про виведення до 22—23 червня штабів трьох фронтів (Північно-Західного, Західного й Південно-Західного) на польові командні пункти (відповідно в Паневежисі, станції Обус-Лєсна та Тернополі). Звернімо увагу на те, що за мирного часу в СРСР був один фронт — Далекосхідний. І це зрозуміло. На східних кордонах фактично йшла війна з Японією, хоча й неоголошена.

У телеграмі начальника Генерального штабу генерала Георгія Жукова від 19 червня 1941 р. зазначалося: «Народний комісар оборони наказав: до 22.06.1941 р. управлінню вийти до Тернополя, залишивши в Києві підпорядковане Вам управління округу... Виділення і перекидання управління фронту зберегти в найсуворішій таємниці...». Як бачимо, поняття фронту й округу нарком і начальник Генерального штабу чітко розрізняли.

Дивною в цій справі є найсуворіша таємність. Як писав генерал Іванов у своїй книзі «Штаб армейский, штаб фронтовой», «маючи справу з небезпечним ворогом, слід, мабуть, показувати йому перш за все свою готовність до відсічі. Якби ми продемонстрували Гітлерові нашу справжню могутність, він, можливо, утримався б від війни з СРСР у той момент». Навряд чи це так. Можливо, що конкретні дії німецького командування були б іншими, але в решті змінилося б мало що. Отже, про раптовий і віроломний напад говорити не випадає.

До цієї легенди приєднується міф про дуже важкі втрати радянських військ від раптового удару. Про те, що велику частину літаків було знищено на летовищах, що забезпечило ворогові перевагу в повітрі, а війська, які перебували на мирному становищі, під вогнем противника не змогли організувати належну відсіч. Але максимальна дальність стрільби тодішньої артилерії вермахту становила 20 км., а велика частина військ округів-фронтів перебувала від кордону на віддалі від 50 до 500, а деякі — й на 1500 км. І від вогню противника ніяк постраждати не могла.

Тому в хід пішла легенда про те, що у вермахту була краща в той момент військова техніка: танки, літаки, артилерія. Німецька армія була вся на колесах, а у нас були нові зразки озброєння, але їх було мало. Це в нашому кіно німці всуціль озброєні автоматами і їздять на автомобілях. Нічого подібного насправді не було. За штатним розписом навіть у елітних дивізіях вермахту було 11 500 рушниць і лише 486 автоматів. Основним видом транспорту в німців був гужовий, а піхота пересувалася здебільшого пішими лавами.

Третя легенда — через раптовий удар було втрачено велику частину танків і літаків. На 22 червня 1941 р. німці розгорнули проти Радянського Союзу 22 винищувальні авіагрупи, які мали 1036 літаків. Їм протистояли радянські ВПС, які лише у складі авіації західних округів мали близько 4200 літаків. Ще 763 винищувачі було в складі авіації флотів. Як пише в московському «Независимом военном обозрении» головний військовий історик Росії президент Академії воєнних наук, доктор воєнних наук і доктор історичних наук Махмут Гарєєв, у перший день війни радянська авіація втратила 1200 літаків, із них у Білорусі 738. Втрати відчутні, але не безнадійні. Адже вже на 25 червня ВПС Західного фронту отримали дві авіадивізії (400—500 літаків), а до 9 липня ще 452. І це були не «рус фанер», а новітні Як і МіГ.

Тепер про танки. У складі чотирьох танкових груп наступаючого вермахту 22 червня 1941 р., нараховувалося 3266 танків. І не тих, які показують у кіно.

Велика частина німецьких танків була застарілих конструкцій із бронею, яку легко пробивала артилерія, яка була в Червоної армії. У той же час у п'яти західних військових округах нараховувалося 11 029 танків. Із них нових Т-34 — 832 і КВ — 469.При цьому таких танків, як КВ, у німців узагалі не було і наявність їх у Червоної армії була для них украй неприємним сюрпризом. Усього нових танків було 1301. До речі, поширений міф, згідно з яким інші види танків поступалися німецьким, спростовується в мемуарах відомих танкових командирів. Було чим воювати. І значних втрат від бомбардувань танки не зазнали. По-перше, вони не розташовувалися на кордоні. По-друге, влучити в танк тодішньому бомбардувальникові, навіть пікіруючому, було складно.

Ще одне пояснення гіркого літа 1941 р., яке набило оскомину. Німецька армія мала великий досвід двох років війни в Європі проти передових військ. Це в Польщі, яку за місяць розтерзали два хижаки-сусіди? У Франції — 43 дні в травні—червні 1940 р.? Чи в Югославії 6—12 квітня 1941 р., Греції — 6—30 квітня 1941 р.? У Норвегії бої тривали з 9 квітня до 16 червня 1940 р. З урахуванням критської операції в сумі вермахт воював до 22 червня 1941 р. лише 180 днів — 6 місяців. Хто мав бойовий досвід, так це Червона армія. Проти японських військ у Монголії в травні-вересні 1939 р. — 112 днів і проти Фінляндії в листопаді 1939 — березні 1940 р. —104 дні. Разом 216 днів — трохи більше семи місяців. Отже, досвід у обох армій був приблизно однаковий. З п'яти танкових дивізій 1-ї танкової групи вермахту в польській кампанії не брала участі жодна, у вторгненні до Франції — лише дві, одна воювала один тиждень у Югославії. Дві взагалі не брали до 22 червня 1941 р. будь-якої участі в бойових діях. Склад німецької армії вторгнення був підготований не дуже добре. Ось дані «Военно-исторического журнала», опубліковані 1989 р.: «...в танкових і моторизованих дивізіях кадрові офіцери становили 50% командного складу, в піхотних дивізіях — від 35 до 10%. Решта були резервістами, чия професійна підготовка була значно нижчою...». У чому вермахт дійсно перевершував Червону армію, так це в освітньому рівні рядового й офіцерського складу. Як кадрового, так і призваного з резерву. Чинник важливий, але такий, що не все визначає.

І якщо все це так, то чому ж сталася літня катастрофа?

Суть проблеми потрібно шукати не в танках, літаках, артилерії, підготовці офіцерів і рядового складу, в помилках військового керівництва всіх рівнів. А в політиці, моральному стані держави. Пам'ятаєте гітлерівську тезу, що СРСР — це колос на глиняних ногах. Багато разів висміяний радянськими штатними й добровільними пропагандистами. Але якщо вдуматися, то біснуватий фюрер не так вже й не мав рації.

Понад 20 років країна жила в обстановці безперервного терору, тотального голодомору, заслань і розстрілів. Жити ставало все гірше й гірше. Нічого було їсти, ніде було жити. У столиці країни робітники жили в цехових душових чи біля своїх верстатів. Носити було нічого, тому обходилися спецодягом. У державі, де «вольно дышит человек», голосувати можна було лише за кандидатів непорушного блоку комуністів і позапартійних. Голосувати ногами теж не можна. Кордон на замку. Там Микита Карацупа зі своїми бійцями та вірними Джульбарсами. Отже — повна безвихідь.

І ось альтернатива з'явилася. З першими пострілами вранці 22 червня 1941 р. Читаємо спогади майбутнього маршала, а тоді командира 9-го механізованого корпусу генерал-майора Костянтина Рокоссовського. Його з'єднання здійснює марш від Шепетівки до Луцька. «24 червня... в районі Клевані (150 км. від кордону) ми зібрали багато горе-воїнів, серед яких виявилося чимало й офіцерів. Більшість цих людей не мали зброї. На нашу ганьбу, всі вони, у тому числі й офіцери, спороли знаки розрізнення. В одній із таких груп мою увагу привернув літній чоловік, який сидить під сосною, за своїм виглядом і манерою триматися ніяк не схожий на солдата... Звернувшись до тих, хто сидить, а було їх не менше сотні чоловік, я наказав офіцерам підійти до мене. Ніхто не зрушив з місця. Підвищивши голос, я повторив наказ вдруге, втретє. Знову у відповідь мовчання й нерухомість...». Звернімо увагу. Йде лише третій день війни, а дезертири, іншого слова й не добереш, опинилися вже на відстані 150 км. від фронту. І не лише рядові, а й офіцери, які заздалегідь спороли знаки розрізнення. Це вже не військові, оскільки дозволяють собі не відповідати старшому за званням.

Ще вчора виспівували: «Если завтра война, если враг нападет \ Если темная сила нагрянет — \ Как один человек, весь советский народ \ За свободную Родину встанет», а як тільки це завтра настало, так за вільну Батьківщину воювати не захотіли. Ще німці не прийшли до Риги і Талліна, до Львова, як там почалося повстання. У книзі генерал-лейтенанта Миколи Попеля «В тяжку пору» є такий епізод: «...о восьмій годині ранку 24 червня, коли мотоциклетний полк вступив на зазвичай людні вулиці Львова, нас зустріла недобра тиша... Зрідка роздавалися одиночні постріли. У міру того як машини втягувалися в місто, постріли звучали все частіше... Мотоциклетному полку довелося виконувати не властиве йому завдання — вести бої на горищах. Противник контролював кожен наш рух, ми ж його не бачили, і дістатися до нього було нелегко. Сутички носили запеклий характер... Зрозуміти, де наші, де вороги, ніяк не можна — форма на всіх однакова, червоноармійська». Чи навряд у бійців Попеля стріляли лише перевдягнуті німецькі диверсанти з полку «Бранденбург 880». На всі львівські горища їх би не вистачило.

І так не лише в західній, а і в «основній», радянській Україні. Коли 6 липня 32-а танкова дивізія підійшла до Старокостянтинова, то в ньому бушували такі безлади, що командир танкової дивізії не ризикнув (!) увійти до міста. При цьому в обласному центрі Проскурові (нині Хмельницький), як доповідав начальник Управління політпропаганди Південно-західного фронту Михайлов, «після панічного виїзду з міста районних і обласних керівників була підірвана електростанція і зруйнований водопровід. Наші частини, які відійшли в Проскурів, залишилися без світла та води...».

У перші ж хвилини війни в Бєлостоку була підірвана телефонна станція, електростанція в Кобрині, відключили світло та воду в Бресті. Це могли зробити німецькі диверсанти, але, поза сумнівом, допомагали їм місцеві жителі.

Уже 24 червня 1941 року, раніше, ніж до Каунаса, увійшли передові частини вермахту, контроль над містом встановила «литовська комендатура» на чолі з полковником колишньої литовської армії Бобялісом. Керівники республіки та міліції поспішили втекти в тил, що полегшило справу повстанцям. У столиці Латвії Ризі розгорілися справжні вуличні бої. Із 5-м мотострілковим полком НКВС так звана п'ята колона воювала з кулеметами та гарматами (!). Радянська влада отримала відповідь за розстріли та депортації. У двомільйонній Латвії лише за 14-17 червня 1941 р. були репресовані (арештовані або вислані) 9156 осіб, а всього з трьох країн Прибалтики були депортовані 49 331 людина. Збиралися більше, але війна завадила. Із вересня 1939 по лютий 1941 р. у західних областях України та Білорусі органами було арештовано 92 500 осіб. Дісталося всім. У Західній Білорусі чекісти виявили «єврейсько-фашистську організацію проанглійської спрямованості...». Навіть хворому мозку вигадати таке потрібно постаратися.

Чого ж дивуватися, що після всіх вчинків комуністичної влади воювати за неї люди не хотіли. Дезертирство і масове здавання в полон перевершили всі очікування німецького командування. Задавалися в полон не окремими групами, а військовими частинами. Так пішов до німців майор Кононов, член партії з 1929 р., кавалер ордена Червоного Прапора, випускник Академії ім. Фрунзе. Пішов разом із більшою частиною бійців свого 436-го стрілецького полку, з бойовим прапором і навіть разом із комісаром полку Панченком. Десятки льотчиків перелетіли до німців на бойових літаках. Пізніше з них та льотчиків, які перебували в таборах, була сформована російська авіачастина під командуванням полковника Мальцева. Серед них два Герої Радянського Союзу: винищувач капітан Бичков і штурмовик старший лейтенант Антилевський. Дезертири були й у вермахті. Історик Мюллер-Гіллебранд за документами визначив, що зі всіх збройних сил Німеччини (армія, авіація, флот) із січня по травень 1945 р. дезертирували 722 особи, а раніше їх було дуже мало.

На війні трапляється все. Були з'єднання, що боролися з ворогом успішно та наполегливо. Тричі відбивала Перемишль 99-та стрілецька дивізія полковника Дементьєва. Лише 28 червня, коли німці вже зайняли Мінськ та Даугавпілс, частина відійшла від берегів прикордонної річки Сан. Оборона Брестської фортеці давно відома, хоча героїзм її захисників прикриває волаючу халатність, якщо не сказати більше, командування округу.

Справжнє ставлення населення до влади демонструє роздута до небес легенда про народних месників і масовий партизанський рух у тилу ворога. У книзі колишнього полковника КДБ Володимира Боярського «Партизани та армія», післямову до якої написав легендарний диверсант-партизан Ілля Старінов, недвозначно сказано: «Саме органи та війська НКВС зіграли провідну роль у розгортанні партизанського руху. Більшість партизанських загонів повністю формувалися зі співробітників НКВС і міліції, без залучення місцевих жителів ... надалі, в процесі створення обкомами партії партизанських загонів із числа місцевого партійно-радянського активу, їхнє керівне ядро як і раніше складали оперативні співробітники НКВС... В Україні органи держбезпеки залишили в тилу ворога і перекинули туди 778 партизанських загонів... Проте за станом на 25 серпня 1942 р. ... діючими значилися лише 22 загони... Отже, за 14 місяців війни вціліли менше 3%... У Білорусі... до січня 1942 р. з 437 груп та загонів, які були перекинуті в тил противника, припинили своє існування 412, або 95%...». Причини полягають не лише в ефективній роботі німецької контррозвідки, гестапо та інших спецслужб. Не мали партизани підтримки населення.

З окупованого Могильова організатор і керівник «Комітету сприяння Червоній армії» Метте доповідав у Центральний штаб партизанського руху: «...Здавалося чимось дивним, чому німці мають так багато своїх прибічників серед нашого населення... Кажучи про молодь, потрібно зауважити, що дуже різко впадала в очі відсутність у значної її частини патріотизму, комуністичного світогляду...». А ось документ підрозділу німецької військової розвідки, опублікований «Воєнно-історичним журналом» 1994 року: «...Незліченні полонені й перебіжчики повідомляли про небажання й байдужість мас, які не знали, за що вони воюють... всюди збереглися особи, які смертельно ненавидять сталінську систему... Велика частина оточених 1941 року червоноармійців невдовзі добровільно вийшла з лісів і здалася. Наказ Сталіна про організацію партизанського руху в окупованих областях ... не отримав відгуку. ... Цією внутрішньою кризою Радянського Союзу і пояснюється те радісне очікування, з яким велика частина населення зустрічала німецькі війська, які наступали...».

Під Вязьмою у жовтні 1941 р. в оточення потрапило понад 16 дивізій Червоної армії зі своїми штабами та всією бойовою інфраструктурою. Здавалося, що можна й потрібно чинити опір, для цього були достатні умови. Але організований опір тривав кілька днів, а потім практично припинився. Для порівняння: приблизно таке ж саме угруповання німецьких військ під Сталінградом воювало в оточенні з 20 чисел листопада 1942 до початку лютого 1943 р. Були обставини певним чином об'єктивні: складність ситуації, розгубленість, інколи паніка, командування, невміння організувати бойові дії в оточенні. Але головним було не це, а небажання воювати, поганий моральний стан військ. Звідси й нестійкість в обороні та оточенні. Ще один приклад. Польська Армія Крайова зуміла не лише зберегти бойову та організаційну структуру в окупованій країні, але й майже шість років вести боротьбу із супротивником. У сталінському СРСР держава була ворожою народу, і він йому відповідав тим самим. Як міг.

Кажуть, що гітлерівський та сталінський режими схожі, обидва людожерські. Це так. Але була одна обставина, що відрізняє їх. Перший не воював із власним народом, хоча противників усередині Німеччини в нього вистачало. Але терор був направлений проти політичних опонентів і ніколи проти більшої частини населення. Сталінський режим увесь час свого існування боровся проти власного народу, хоча діставалося й сусіднім. Цим пояснюється те, що описане в згаданому німецькому документі. І лише тоді, коли стало зрозуміло, що «новий порядок» нічим не кращий від старого, тоді й починається поворот у війні. З другої половини 1942 року вона справді стає народною.