Якщо б облікувати список найбільш широковживаних словосполучень в українській системі освіти протягом останніх п’яти років, то сполучення «Болонський процес», напевно, було б на чолі списку. Тисячі викладачів прочитали сотням тисяч студентів спеціальний курс, проведені десятки конференцій та семінарів на найвищому рівні, витрачені величезні кошти та час. Але поставмо собі запитання: чи переконані ми, що відоме словосполучення викликає у більшості викладачів та студентів розуміння, що освітянські реформи під гаслами Болонського процесу ведуть до підвищення якості підготовки фахівців, поліпшення умов наукової та педагогічної роботи викладачів, створення нових можливостей для випускників, підвищення престижу української освіти? Чи немає у нас відчуття неприйняття деяких «болонських» гасел та дій? Чи не є кількість викладачів та студентів, для яких зазначене словосполучення є лайкою, критично великим? Чи не здається нам, що ТАК чинити з освітою ми не маємо права?
Для опонентів, а я сподіваюся, що мої особисті думки, викладені у цій статті, спонукають відкриту і чесну дискусію, відразу наведу приклад. Осінь 2006 року, Львів, загальноукраїнська конференцію лідерів студентського самоврядування. Одна із секцій присвячена реалізації Болонських завдань в університетах. На той час Львівська політехніка за участю представників Міністерства освіти і науки України у співпраці з Віденським технічним університетом та університетом Флоренції виконала проект за програмою Темпус, тематика якого була присвячена Європейській кредитно-трансферній системі (ECTS). Я був координатором проекту, і протягом року, відвідуючи партнерські університети за кордоном, ми (група представників міністерства та Політехніки) багато цікавого довідалися про істинні пріоритети та завдання Болонського процесу.
Очевидно, що тема секції мене зацікавила, і я попросив дозволу бути присутнім на засіданні. Один із виступів мене вразив. Голова студентського самоврядування одного з кіровоградських університетів сказала, що за результатами проведеного у них опитування 98% студентів виступають проти Болонського процесу!!! Уявляєте собі, до якого рівня довели деякі університети! Як стало мені зрозуміло із тривалої бесіди з учасниками секції, більшість студентів не розуміє суть цього процесу, а точніше, його інтерпретація на місцях має мало спільного із правдивими європейськими освітянськими цінностями та тенденціями.
Протягом наступних двох років події навколо Болонського процесу розвивалися, на жаль, в тому ж напрямку. Останньою крапкою, яка змусила мене написати цю статтю, була нещодавня публікація в газеті Верховної Ради «Голос України». У ній порушено низку важливих для удосконалення нашої освіти питань, але є така фраза: «Необхідною умовою приєднання України до Болонського процесу був перехід із 2004 року на модульно-рейтингову систему контролю, яка...». Якщо автор — доктор наук, професор, університетський адміністратор високого рівня робить в одному реченні такі принципові помилки (Болонський процес умов не ставить, про модульно-рейтингову систему в документах процесу не йдеться, та й 2004 рік тут ні до чого), то який же рівень розуміння цього процесу є в широких освітянських колах?!
Особисто я є послідовним прихильником змін, які відбуваються в європейському освітянському просторі, передусім тому, що вони дають великий шанс нашим студентам, викладачам та науковцям не залишитися на узбіччі глобалізаційних процесів, які на початок XXI століття охопили практично всі сфери діяльності людини. Але успішно здолати посталі перед нами виклики ми зможемо лише за умови глибокого переконання у правильності поставлених завдань, яке має базуватися на їхньому розумінні та внутрішньому сприйнятті. В іншому разі нас чекає глибоке розчарування та внутрішня (і не тільки) еміграція провідних фахівців із сфери вищої школи.
Для початку я б хотів розглянути деякі широко розповсюджені як в окремих публікаціях, так і особливо в усних розмовах, «легенди та міфи» пов’язані із Болонським процесом. Адже досвід показує, що часто чиновники від освіти, запроваджуючи не зовсім продумані реформи та процедури, послуговуються саме «вимогами» Болонського процесу. Наведений нижче перелік є достатньо суб’єктивним, сформульованим на основі власних роздумів, бесід із колегами та студентами, аналізу публікацій у пресі. У дечому вони перетинаються, але стаття не є науковим дослідженням, тому нехай читач мені за це вибачить.
БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС Є ПРОГРАМОЮ ДІЙ, ЯКУ МАЮТЬ РЕАЛІЗУВАТИ КРАЇНИ ТА УНІВЕРСИТЕТИ
В 1999 році Україна втратила шанс шляхом простого поставлення підпису увійти в коло країн — засновників Болонського процесу. Причини цього так і залишаться невідомими широкій освітянській громадськості. Категорично не сприйму тезу про неготовність. Я достатньо добре знаю систему освіти Польщі, Австрії (на 1999 рік), Німеччини та інших країн Європи. Можу стверджувати, що з погляду основних принципів Болонської декларації тоді ми суттєво випереджали згадані країни, оскільки у нас вже була запроваджена багаторівнева система освіти (у Віденському технічному університеті, одному із провідних вишів Європи, на сьогодні(!) ще не на всіх напрямах запроваджено багаторівневу систему освіти). Та й за іншими показниками ми не виглядали білою плямою на карті Європи.
У результаті заявка була подана лише на Берлінській конференції міністрів освіти в 2003 році, синхронно із Росією. Тут також все відбулося не так, як би хотілося. Президент Росії В. Путін написав особистого листа, в якому просив прийняти Росію до процесу без будь-яких попередніх умов та процедур, визнаючи високу репутацію російської освіти та науки в світі. Прийняли. Вище українське керівництво такого кроку не зробило, в результаті чого освітянська система України майже на два роки була втягнута, на мою думку, в достатньо принизливий підготовчий процес зовнішніх перевірок та доведення нашої гідності стати членом європейського освітянського та наукового товариства.
У свідомість українських освітян міцно засіла теза про те, що ми запізнилися на поїзд і повинні в прискореному темпі виконати певну програму дій, без реалізації якої нам Європи не бачити. У 2005 році в Бергені нас прийняли, але необхідність виконання програми у свідомості залишилася. Розумію, що накличу на себе високе незадоволення, але маю підстави стверджувати, що недостатній рівень реального поступу сьогодні сторицею компенсується написанням неймовірної кількості паперів та імітацією бурхливої діяльності виконання програми створення у 2010 році європейського освітянського простору.
Так чим же є Болонський процес? На мою думку, це передовсім — процес, який розвивається та реалізовується за відповідними законами. Незмінною залишається ціль, а завдання, пріоритети, акценти, визначення можуть змінюватися з часом.
Наведу простий приклад. В оригіналі Болонської декларації записано, що після закінчення першого циклу навчання студенти отримують диплом бакалавра, а після другого — магістра (щоб бути до кінця об’єктивним, зауважу, що назви дипломів подано в дужках). Ця теза не знайшла підтримки в багатьох країнах, які мають свої традиційні назви документів про освіту. Незабаром вона зникла із «болонських» документів, і сьогодні йдеться лише про цикли підготовки.
Інший приклад — iз медицини. У середовищі медичних університетів уведення диплому бакалавра (три-чотири роки навчання) викликало різкий спротив, оскільки кваліфікація такого фахівця не дозволила б йому посісти місце на відповідному ринку праці. Яке ухвалили рішення? Очевидне: запроваджено поняття інтегрованого магістра (без проміжного диплому) та визначено перелік напрямів, яких воно стосується.
Подібних та набагато складніших прикладів можна чимало знайти, уважно аналізуючи звіти проекту TUNING та матеріали так званих постболонських семінарів. А тепер згадаймо (до речі, не закінчену і до сьогодні) українську дискусію на тему «Що робити із дипломом спеціаліста, якого нема в Болонському процесі?».
Від виконання програми ми повинні перейти до процесу вдосконалення освітянської системи України, щоб у 2010 році (виглядає, що термін буде скоректовано надалі) на основі забезпечення високої якості наших випускників та зрозумілості нашої системи освіти стати рівноправним членом Європейського освітянського простору.
БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС СТИМУЛЮЄ ЄДИНИЙ ПІДХІД ДО НАЗВ КВАЛІФІКАЦІЙ, ОТРИМАНИХ ВИПУСКНИКАМИ
Грудень 2004 року. Українська делегація в рамках виконання вищезгаданого Темпус- проекту зустрічається із багатолітнім проректором з навчальної роботи Віденського технічного університету професором Гансом Кайзером — віце-президентом однієї із найвпливовіших асоціацій технічних університетів Європи. В процесі цікавої і корисної розмови проректор «Львівської політехніки» запитує: «Як ви плануєте називати випускника другого рівня вашого університету: магістр інженерії чи магістр наук?». Відповідь: «Так, як називаємо вже майже 190 років — дипломований інженер». Емоційне запитання: «Як же так, Болонський процес вимагає присвоєння диплому магістра?». Спокійна відповідь: «Болонський процес нічого не вимагає. У нас свої традиції, і міняти ми нічого не плануємо».
Інший приклад — диплом ліценціата. У Польщі такий диплом видають після закінчення першого циклу навчання, як правило — три роки після здобуття середньої освіти. У Швеції — після успішного закінчення двох років докторських студій (певний аналог нашої аспірантури). Тобто — принаймні сім років навчання в університеті. Цього року в рамках виконання нового Темпус-проекту «Управління університетом в контексті Європейського освітянського простору» ми побували у двох провідних університетах цих країн — Політехніці Варшавській та Королівському технологічному університеті Стокгольма. У жодному з університетів (а ми також мали зустрічі із представниками міністерств освіти цих країн) питання про зміну назв кваліфікацій не порушено у порядку денному.
Тобто з «єдиним підходом» все зрозуміло. Так чому ж, особливо після Бергена, завдання створення загальноєвропейської кваліфікаційної мережі є серед першочергових для вирішення найближчим часом (Україна тут, на жаль, є серед аутсайдерів)? Відповідь полягає у необхідності застосувати єдиний опис кваліфікацій на основі так званого Дублінського дескриптора з метою забезпечення зрозумілості документів про освіту в сенсі термінів навчання та набутих компетенцій. Це питання мало знане в Україні, особливо в середовищі викладачів, які не є фахівцями в педагогіці. Тим, хто зацікавиться питаннями опису кваліфікацій, пораджу розпочати з аналізу моделей євробакалавра (http://tuning.unideusto.org/tuningeu/), а для глибокого вивчення — перечитати книжку «Qualifications. Introduction to a concept» (автор Sjur Bergan, видавництво Council of Europe Publishing, — 2007). На жаль, перекладу українською ще нема.
