Мабуть, найгучнішою літературною подією кінця минулого
року була презентація нової книжки Оксани Забужко «Хроніки від Фортінбраса:
вибрана есеїстика 90-х». Як уже повідомляв «День», усупереч київській традиції
єлейних літературних презентацій, акція Оксани Забужко нагадувала забавний,
хоча й місцями невиразний перформенс, що збентежив статечних завсідників
«зустрічей письменника з народом» і підтвердив репутацію самої Оксани —
«хуліганки з кандидатським ступенем».
Заради справедливості зазначимо, що «Хроніки від Фортінбраса»
— це не тільки культурна подія, але й видавниче досягнення, оскільки через
те, що книговидавничу діяльність в Україні прирівняли до будь-якого іншого
виду виробництва і обклали непомірними податками, книжка з найменшою тінню
сумніву в її економічному успіху — то величезний ризик для видавця. Проте
Леонід Фінкельштейн, головний редактор київського видавництва «Факт», дотримується
в питаннях бізнесу погляду дбайливих англійців: «Ми не такі багаті, щоб
витрачатися на дешеві речі».Тому на запитання кореспондента «Дня», чи сподівається
він, що книжка себе окупить, відповів:
— Краще й не сподіватися. Проте хоч як парадоксально, а
я все ж вважаю, що видавництво може стати багатим, лише випускаючи у світ
такі книжки. Це палиця на два кінці: випускати якісні, добре підготовлені
книжки, будучи бідним, неможливо, але і стати багатим, не випускаючи їх,
не можна.
— Ваше видавництво, що починало зі шкільних посібників
з математики, останній рік серйозно заявило про себе на ринку сучасної
української літератури.
— Я зрозумів, що видавництво має працювати в різних напрямах,
і найголовніше — то українська книжка. Так з'явилася ідея проекту «На схилі
тисячоліття», де планувалося запустити дві серії: «Сучасна українська поезія»
та «Динамічна проза». Причому ми вирішили випускати дешеві книжки масовим
тиражем, щоб їх могло прочитати якомога більше людей, а не тільки друзі
та знайомі поета, які зважаться розоритися на дороге видання. На видавничу
стратегію дуже вплинуло те, що я добре знаю шкільні бібліотеки (я вчитель
математики із 26-річним стажем), — сучасної української літератури там
немає взагалі, точніше, найсучаснішим там є «Партія веде» Павла Тичини.
А от справді сучасної літератури не знають не тільки учні, але й учителі.
У серії «Сучасна українська поезія» ми видали збірку чудового українського
поета Василя Герасим'юка «Осінні пси Карпат». Це поет колосальної сили,
гордість нації. А для багатьох не лише учнів, але навіть учителів (!) його
ім'я асоціюється не з поезією, а з телеведучою Ольгою Герасим'юк.
Люди не тільки не читають українських книжок, а й не знають
імен. Тому, з другого боку, я вважаю, настав час інтегрованих книжок —
великих фундаментальних видань, де можна було б познайомитися не тільки
із самими текстами, але й біографією, і критичною літературою про творчість
автора. Першою такою спробою в нашому видавництві має стати антологія російськомовної
поезії України «Дом с химерами». Нам вдалося знайти унікальний конгломерат
поетів — 16 авторів геніальних творів. Тут і мало кому відомий поет початку
століття Володимир Маковейський, який сам про себе писав: «...поэт врожденных
заголовков и архаических имен», і Валерій Ламах, відомий художник-монументаліст,
який залишив по своїй смерті мало сказати книжку віршів — книжку філософських
схем, приголомшливих образів, і киянин Ігор Лапінський, який у межах одного
тексту з'єднує російську й українську мови, а проте в Пітері набагато популярніший,
як у Києві.
Повірте, коли я починав видавати сучасних українських авторів,
мене цікавив не стільки сегмент ринку, скільки імідж — заявити про наше
видавництво як про таке, що буде боротися за серйозну літературу. А ринок...
В Україні книжкового ринку ще дуже довго не буде.
— Чому ви так вважаєте?
— Справа в тому, що українські книжкові видавництва, в
тому числі і «свідомих» західних регіонів, безсумнівно будуть і далі випускати
російськомовні видання. Через одну просту причину — можливість випустити
великим тиражем і частково продати в Росії. А тираж україномовної книжки,
навіть якщо йтиметься, припустімо, про масові жанри, жоден видавець не
ризикне зробити більшим, аніж 3 — 5 тисяч примірників, відповідно й ціна
навіть найскромнішого видання буде куди вищою, ніж у покета знаменитої
Олександри Мариніної, виданої в Москві. Усе, конкуренцію вбито.
— За словами багатьох видавців, основна проблема української
книжки — це оподаткування на книговиробництво...
— Якби хтось захотів розв'язати проблему з податками, то
зробити це можна було б дуже легко. Я, наприклад, запровадив би на українську
книжку податок нуль, а от на російську книжку, видану в Україні, податок
залишив. Очевидно, що це не тільки стимулювало б друкування українських
книжок, але й поліпшило якість російських, тому що антологію російської
поезії «Дом с химерами», про яку я вам розповідав, я все одно видав би
за умови будь-якого податку, а от чи видавати мені другосортний трилер
російською мовою, якщо за нього доведеться платити податок, я сто разів
подумав би.
— Візитка видавництва — це коло авторів. Чи можна вести
мову про те, що коло авторів видавництва «Факт» сформовано?
— Я думаю, що так. Хоч наші стосунки з авторами скоріше
дружні, аніж капіталістичні. Я категорично проти «кріпосних» договорів,
що прив'язують авторів до конкретного видавництва.
— Чому?
— Тому що це нечесно щодо автора.
— Ви міркуєте не як бізнесмен, а як романтик...
— А бізнесмен, тим більше книговидавець, просто зобов'язаний
бути романтиком. Інакше він ніколи не зрозуміє головного — інтелектуального
духу часу. Тут романтизм абсолютно необхідний. Чого я доб'юся, якщо підпишу
з Оксаною Забужко договір, що всі її книжки належать мені, а їй випаде
вигідна нагода попрацювати з багатшим видавництвом? У мене немає грошей,
щоби бути акулою капіталізму, тому жорсткий договір принесе моєму видавництву
не бариші, а тільки погіршення стосунків з авторами. Тим більше, через
недорозвиненість правової бази доводити в суді права на інтелектуальну
власність, навіть маючи на руках офіційні документи, практично неможливо.
Реальність така, що весь бізнес у країні тримається тільки на чесному слові
і взаємній вигоді. А за документами я можу обдурити будь-якого автора,
як і будь-який автор може обдурити мене. Слово честі надійніше.
До того ж у країні немає не тільки правових умов, але й
культурологічного простору. Тому я не можу сказати, що хочу прив'язати
себе до якихось, нехай найкращих на сьогодні в Україні авторів на тривалий
термін, оскільки я навіть приблизно не знаю той зріз суспільства, якому
потрібен той або інший автор. Я не уявляю собі пересічного українського
читача і його думок про літературу. Єдиний письменник, що зібрав справді
широку читацьку аудиторію — це Оксана Забужко. Проте що прикро, зібрала
вона читача не своєю блискучою есеїстикою, якій ціни немає, і не поезією,
а «Польовими дослідженнями з українського сексу». Однак зрозуміло, що «Польові
дослідження» — то не більше як добре написаний сучасний бестселер, а от
«Хроніки від Фортінбраса» — це книжка, яка створює інтелектуальну ауру
нації.
— У наші важкі часи видавництва частенько економлять
на коректорах і редакторах, вважаючи їх роботу чимсь на зразок «архітектурних
надмірностей»...
— Коли я починав займатися видавничою діяльністю, то наївно
поцікавився в директора одного досить великого видавництва, чому в них
немає редакторів і коректорів, у відповідь почув: «Адже це коштує грошей».
А я на книжці Ігоря Померанцева «News. Стихи. Проза.» , яку ми видали,
не один десяток пляшок коньяку виграв. І вам пропоную поспорити, що ви
не знайдете там жодної помилки.
— Повага до грамотності — ця риса у вас від шкільного
вчителя?
— Це в мене від поваги до книжки. Я виховувався на синенькому
академічному десятитомнику Пушкіна, а там, між іншим, немає жодної друкарської
помилки. Чого ж у нас мають бути?
