Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Лікар «далекого плавання»

Володимир Берсенєв ставить на ноги тих, на кого офіційна медицина махнула рукою
5 лютого, 2008 - 00:00

Чи знають в Україні невропатолога Володимира Берсенєва? Звичайно. Але не всі. Його ім’я відоміше у Європі... А він ще з 1978 року мешкає в Києві, успішно виліковує безнадійно хворих співвітчизників, на яких офіційна медицина давно махнула рукою. Талановитий вчений, блискучий письменник-новеліст, зрештою, благодійник і громадський діяч світового рівня Володимир Берсенєв продовжує двобій iз «вітряками» вітчизняного корпоративного невігластва, які неспроможні відчути свіжий вітер оригінальних ідей — i десять років після вдалого попереднього захисту блокують докторську дисертацію науковця-практика...

Мені, військовому журналістові, ще змалку таланило на зустрічі з людьми, імена яких випромінювали беззаперечний класицизм. Утім, знайомство з Володимиром Андрійовичем відбулося за певних драматичних обставин у моїй власній долі. Важка хвороба навіювала фатальну приреченість. Місцеві ескулапи зосереджено борсалися в перлюстрації рецептів. А біль не вгавав... Коло розімкнув письменник, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький — колишній пацієнт В.А.Берсенєва, а нині — один із найближчих його друзів, яскравий пропагандист берсенєвського методу лікування метамерними ін’єкціями... За місяць мене, майже «списаного» з військової служби, Володимир БЕРСЕНЄВ повернув на дзеркальну палубу білосніжного кораблика на ймення «Життя».

НАУКА Й ЗАЗДРОЩІ

— Володимире Андрійовичу, ви народилися в рік вікопомної перемоги в Естонії, здобули фах лікаря в Архангельську, перший захист власної кандидатської дисертації здійснили у Львові, а проживаєте ось уже понад чверть віку в Києві. Цікава географія для однієї людини, чи не так?

— Кожна людина — яскрава ілюстрація Всесвіту. І вимальовує карту власної біографії сама. Якщо, звісно, спроможна мислити творчо, не боїться доленосних крутосхилів, готова дати відсіч всеохопливим буревіям підступного царства печалі... Я сам неодноразово опинявся на межі смертельного потойбіччя. Після одного з таких «побачень» прибув до Львова, аби захистити кандидатську дисертацію, присвячену спинномозковим вузлам як провідникам болю. Чому обрав Львів? Бо саме в цьому чудовому місті працювала переважна більшість опонентів моєї наукової праці на межі трьох дисциплін — неврології, патофізіології та гістології. Отже, захист у Львівському медінституті відбувся. Але тут здивувалася Москва. Члени Вищої атестаційної комісії з Білокам’яної ніяк не могли второпати, навіщо лікареві з Архангельська треба було їхати так далеко?.. Довелося вдруге доводити захист до так званого логічного знаменника вже в Москві.

— Можливо, ви — як лікар — були занадто молодим в очах московської медичної ієрархії?

— Це було дійсно так. Зате мій відповідний ступінь «кандидата медичних наук» з поверхово-скандального переріс в максимально зацікавлений. Він привернув увагу медичних та військових кіл. Так я потрапив у поле зору військово-промислової комісії при Раді Міністрів СРСР.

— Вас помітили в Москві і запросили до Києва...

— Одразу, як тільки мою групу науковців переадресували з Інституту отоларингології до Інституту ортопедії (початок вісімдесятих), спеціалісти відповідного напрямку уздріли в наших особах конкурентів, що прийшли відібрати постійний калач стабільності. А тут я візьми та й скажи про недоцільність потокових операцій на хребті, якими так переймались ортопеди. Час підтвердив слушність мого тогочасного виступу. Згодом один з американських наукових часописів підкреслював убогість таких операцій, порівнюючи останні з «бажанням убити молотком муху, яка сидить на прозорій віконній шибі — скалки довіку не склеїти...».

— Війна з ортопедами продовжувалася, ви керували вже Київською філією Українського науково-дослідного інституту клінічної та експериментальної неврології і психіатрії, штаб-квартира якого була у Харкові...

— Ми створили новий напрямок в науковому медичному світі, що віддзеркалював закономірності нейрометамерної іннервації тіла людини. Результативність та масштабність наших досліджень запримітили — президія Академії наук СРСР внесла метамерні методики до групи найважливіших фундаментальних і прикладних досліджень останнього з радянських п’ятирічних планів (1985—1990 рр.).

Окрім того, Постановою Ради Міністрів СРСР за №997 від 12 серпня 1988 року було започатковано Державну програму «Засоби і методи клінічної експериментальної нейровегетології та безмедикаментозного лікувального впливу». На її впровадження передбачалося виділити 2,4 мільярда карбованців — половину кошторисної вартості найбільшого на той час будівництва в державі — Камського заводу вантажних автомобілів.

— Наукове забезпечення згадуваної державної програми покладалося на 42 медичні НДІ Радянського Союзу, але коригувальним дослідницьким центром був підрозділ, очолюваний Володимиром Берсенєвим...

— Сягнути глибини захворювань неврологічного характеру та нервової системи мені допомогли заплановані роботи з таємної тематики. Ні, мій відділ не здійснював досліди на людях, не перевтілював пацієнтів у зомбованих осіб. Ми відшукували найдетальніші можливості, які стали б дієвими в питанні збереження людського життя в екстремальних умовах.

Ми ще встигли попрактикувати: повернули до активної трудової діяльності та повноцінного життя понад 30000 людей — 97% пацієнтів назавше позбулися больових синдромів, спричинених розмаїттям важких захворювань. Щодо уражених дитячим церебральним паралічем, то метамерні методики вселяють надію наздогнати однолітків у розумовому та фізичному розвитку відповідно дев’ятьом із десяти хворих.

— І що ж було далі?

— Перемогли містечкові ортопеди. Радянський Союз поступово розвалювався у вирі політичних пристрастей. І 15 січня 1990 року відділ нейровегетології та проблем болю було викинуто напризволяще зі стін Київського інституту ортопедії. З устаткуванням, апаратурою, документацією і, звісно ж, персоналом у кількості 120 осiб. Корабель натрапив на підводні рифи заздрощів «медициннiків». І, мені, капітанові, треба було думати про порятунок моєї команди...

РЕАЛЬНА ФАНТАСТИКА

— Нині ви — директор Інституту проблем болю, заслужений лікар України, володар понад сотні наукових праць, зокрема, запатентованих... Будь ласка, розтлумачте, що ж таке метамерія та метамерне лікування?

— «Метамерія» — похідне слово від грецьких «мета» (те, що передбачає щось конкретне, перехід з одного стану в інший) та «метрос» (частина). Цим терміном позначається сегментація тіла тварини на подібні між собою частини. У людини частина структур зберегла свою метамерну подібність (ті ж таки ребра), а частина видозмінилася. З’явилися кінцівки, голова. Серце змістилося від шийних хребців у захищену місцинку — грудну клітину. Ще нижче опинилася діафрагма. А ось забезпечення нервами зосталося попереднім, від місця «первісної закладки». Тому нервові стовпи, що «керують» роботою серця й діафрагми, відходять од шийних хребців.

Кожен з 33-х метамерів тіла людини зберігає певну автономність, яку можна порівняти з автономністю відсіків підводного човна. Метамерні ін’єкції є своєрідними цілющими краплинами здоров’я, які зрошують життєдайною вологою нервову систему. Ін’єкції спрямовуються до градієнтних — високоактивних — рефлексогенних зон різних ділянок тіла: ніг, рук, спини, тулуба, шиї, голови. Голка шприца активізує рефлекси в місці проникнення, її вплив надзвичайно підсилюється ліками — біологічно активними, а не хімічними.

— У Інституті проблем болю найбульше використовуються ліки — своєрідні нервові клітини, «розщеплені» до амінокислот...

— Вони і вводяться у нервові сплетіння згідно з перевіреним часом рецептом — «рідне до рідного».

— Наскільки тривалим є лікування?

— Зазвичай курс лікування становить п’ять сеансів і здійснюється один раз на три-чотири місяці. Сам лікувальний сеанс триває 15—20 секунд, ліки в мікродозах впорскуються в 10—20—30 «точок» — в залежності від захворювання пацієнта. Сеанси здійснюються щодня або через день. Будь-яких негативних факторів не зафіксовано — метод лікування абсолютно безпечний.

Варто наголосити, що лікування неврологічних синдромів при остеохондрозі хребта має патогенетичний характер, себто усуває консервативним (за допомогою лише шприца!) шляхом причини остеохондрозу.

— Отже, за допомогою метамерних ін’єкцій ліквідуються міжхребцеві грижі?

— Найкрасномовніший доказ — клінічна верифікація. Задокументований фактаж. Що ж стосується теорії — пошлюсь на останні дослідження вчених. Так, японський хірург Хіратака Хара й доктори Медичного центру університету Вандербільта Лінн Матісіан, Дан Спенглер та Лей Макміллан довели, що в ушкоджених міжхребцевих дисках з’являються протеїни. І якщо спрямувати туди чистильників організму — макрофагів — із протилежними протеїнами, то їхня взаємодія приведе до розсмоктування грижі диска...

— Вам довелося лікувати поважних партійних чиновників, зокрема Щербицького, спілкуватися з Алієвим... Яким запам’ятався вам перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький?

— Щербицького оточували досвідчені лікарі. А він все дужче прагнув позбутися прогресуючого болю в спині. І мимоволі потрапив у число піддослідних — його піддали рентгенотерапії. Рентгенівські промені, спрямовані на хребет, зачепили надниркову залозу, знизили захисні функції організму, його гормональну активність. Зустрічалися ми з Щербицьким в точно призначений час — приваблювала його вражаюча пунктуальність. Щербицький був трудоголіком, того ж вимагав від підлеглих. З Гейдаром Алієвим довелося спілкуватися, коли той працював у Москві та відповідав як перший заступник голови Ради Міністрів СРСР за медицину. Працювалося з ним напрочуд легко, це була людина рішуча, відповідальна...

ДОЛЯ ФУТБОЛІСТА

— У вашій колоритній медичній практиці була неординарна ситуація, коли ви взялися лікувати молодого, перспективного футболіста столичного «Динамо»...

— То була критична ситуація. Спортсмен насправді мав хист од Бога, на нього рівнялися одноклубники, покладали перспективні сподівання тренери. Біда звалилася раптово. Якось футболіст занедужав — банальна температура. А тут черговий футбольний матч. Окрім того, день видався похмурим, періщив колючий дощ. А молодий гравець відпрацював обидва тайми. Навіть доправив у ворота супротивника гол. Елегантний. Головою. А в роздягальні втратив свідомість. На довгий час. Згодом очі розплющив, почав пересуватися. Але до тями не прийшов. Надзвичайно сильне запалення мозку нейтралізувало пам’ять. Перша група інвалідності, пенсія, співчуття клубу, але пішла дружина, зникли друзі. Крок назустріч зробив Андрій Шевченко, який на ту пору став гравцем італійської команди: він закуповував ліки для мого пацієнта. Неодноразово. Передавав їх до Києва. Ось вам яскравий приклад елементарної людяності. Уже після третього курсу лікувальних сеансів футболіст самостійно, без супроводу батьків, здійснив прогулянку вулицею. Звичайно, він мріє повернутись у великий футбол. І його мрія стимулює резерви організму до щонайшвидшого зцілення.

ПОДВИГ РОЗВІДНИКА

— У одній з новел детективного характеру ви згадуєте, що після фактичної руйнації очолюваного вами утаємниченого відділу отримали пропозицію практикувати в Західному Берліні...

— І одразу доповів про це «людям в цивільному». Зобов’язувала перша форма допуску. Мені не суперечили. За добу забезпечили двома закордонними паспортами — службовим та цивільним. Німеччина зустріла скептично. Довелось на практиці доводити, на що здатен. Реабілітував пацієнта, який переніс надзвичайно важку мозкову травму. Німецькі серця відтанули... А тут дзвінок із НДР, з радянського посольства. Обіцяють зустріти в аеропорту... І дійсно, зустріли двоє атлетів. Радісно. Та тільки після тієї зустрічі в колег із Західного Берліна зник інтерес до моєї особи.

Пізніше, коли фактично реанімував після важкої операції на хребті одного високошановного офіцера КДБ з Москви, дізнався від останнього, що тоді, в Західній Німеччині, мене візуально скомпрометували в очах компаньйонів. Один із зустрічаючих в аеропорту був не хто інший, як...резидент радянської розвідки у Східній Німеччині... Так я і залишився «законсервованим» ученим ще тривалий час.

— Наприкінці минулого тисячоліття московське видавництво «Медицина» надрукувало вашу монографію, присвячену причинам виникнення больових відчуттів у хребті накладом 5000 примірників...

— Першоджерельна монографія з будови спинальних гангліїв написана Олександром Станіславовичем Догелем. Ця праця, видрукована німецькою, побачила світ у Петербурзі 1908 року мізерним тиражем — усього 200 примірників. Ці дві книги тепер є бібліографічною рідкістю. І є навiть у фонді бібліотеки Конгресу США.

Ігор ЯВОРСЬКИЙ, письменник, військовий журналіст, підполковник СБУ
Газета: 
Рубрика: