Майбутнє без покаяння — то шлях, що веде в нікуди. Навіть якщо цей шлях фальшиво прикрашений яскравими рекламними вогнями — атрибутами «добробуту» та «процвітання». Бо духовно не подолані, не «зняті» шляхом катарсису історичні помилки, а тим більше — криваві злодійства, неодмінно відродяться знову — хай і в зовсім інших, неочікуваних формах. А покаяння, в свою чергу, неможливе без двох конче необхідних речей: пізнання та осмислення.
Якщо говорити про трагедії української історії ХХ століття, то відчутним політичним поштовхом до пізнання цих трагедій могло б стати (свого часу вірилося, що й стане) ухвалення Верховною Радою України, ще у квітні 1991 року, Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому, вперше на вищому державному рівні, було офіційно визнано, що «мільйони безвинних людей, на підставі антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок прямого беззаконня і свавілля, зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання». Прийнявши цей Закон, Верховна Рада підкреслила, що тим самим рішуче відмежовується від попередніх тоталітарних, терористичних методів керівництва, та одним із пріоритетів своєї діяльності вважає відновлення історичної справедливості.
Проте, необхідно відверто визнати: ця давно назріла та необхідна акція наших парламентаріїв, здійснена ще 16 років тому, й дотепер багато в чому залишається декларативною. Адже наукове вивчення причин, витоків та наслідків драм української історії минулого століття (а без цього, підкреслимо знову й знову, немислиме ані духовне очищення суспільства, ані відновлення історичної справедливості) вимагає, перш за все, належної — якщо завгодно, особливої! — уваги з боку держави. Правда, ще 1992 року було схвалено відповідні постанови Президії Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, якими, зокрема, було підтримано ініціативу керівництва Національної академії наук, Інституту історії України НАН України, Служби безпеки України, Державного комітету з преси, товариства «Меморіал» та Всеукраїнської спілки краєзнавців щодо започаткування Державної (!) програми науково- документальної серії книг «Реабілітовані історією» — видання, яке покликано зберегти, відновити й увічнити пам’ять про мільйони невинних жертв радянської тоталітарної системи 20 х—80 х років. Але постає питання (воно є основним): яким зараз, через 15 років, є реальний стан справ?
2 березня в Інституті історії України НАН відбулася презентація вже виданих 36 томів цієї серії. Презентація, яка водночас була і відвертою розмовою про наявні проблеми, й розповіддю про вже зроблене, і (таке враження склалось у автора цих рядків) закликом до совісті тих владо- та грошоможних осіб, від яких багато в чому залежить виконання цієї політично та суспільно важливої програми національного масштабу. Так, звичайно, її керівникам (і передовсім — унікальній людині, нашому славетному історику, Герою України, академіку Петру Тимофійовичу Троньку, без величезних зусиль якого, що їх він докладав й докладає для виконання святої справи, про Програму не могло б бути і мови) було про що доповісти представникам ЗМІ та громадськості. Уже побачили світ 36 книг серії, вони видані в переважній більшості (двадцять одна) областей України, загальний обсяг надрукованих томів — 18146 сторінок, оприлюднене 153871 прізвище репресованих громадян України... Проте, кандидати історичних наук Роман Подкур та Валерій Васильєв, які виконали величезний обсяг робіт з наукового супроводу серії, підкреслили: це тільки мала частка усіх безвинно постраждалих, тільки початок роботи; адже й досі невідомо, скільки в державі реабілітовано людей, що зазнали політичних репресій і щодо яких триває процес реабілітації (мінімальна кількість — принаймні в 4 рази більша, аніж вже оприлюднене число прізвищ). Окрім цього, в постанові Кабінету Міністрів України свого часу передбачалося створення Національного баку жертв політичних репресій, але кошти й досі не виділені.
Втім, чи тільки на це? Досить сказати, що Міністерство фінансів протягом декількох років (практично до 1997 року) майже не виділяло коштів на виконання Державної (ще раз повторимо — Державної, схваленої відповідно до рішень уряду й парламенту!) програми «Реабілітовані історією». Частина новостворених обласних груп, на які, власне, і лягла значна частина відповідальності за здійснення цієї роботи, буквально виживала на 40—60 гривень заробітної плати, тримаючись винятково за рахунок відданості справі та творчого ентузіазму. А тепер згадаємо пафосні заяви Верховної Ради зразка 1991 року про «пріоритетність» відновлення історичної правди, відповідні рішення Кабінету Міністрів, обов’язкові для Мінфіну... Може, справа тут не в тому, що в Державному бюджеті «немає коштів», а в тому, що правлячі політико-економічні групи своїм реальним пріоритетом вважали й вважають зовсім не відновлення якоїсь абстрактної «правди історії», а «освоєння можливостей» цього ж таки Державного бюджету?
Проблем у тих сотень тисяч відданих Україні людей, котрі в усіх без винятку регіонах працюють над виконанням Програми, дійсно більше, ніж достатньо. Так, винятково важливим завданням залишається (і про це говорив Петро Тимофійович Тронько) залучення до наукового обігу й опрацювання тих архівів, що знаходяться за кордоном, особливо архівів Російської Федерації та Республіки Казахстан. Варто ще більше зміцнювати і розвивати творчу співпрацю з представниками Служби безпеки України, бо без оприлюднення узагальнених статистичних даних репресивного апарату СРСР та УРСР, відповідних інформаційно-аналітичних документів не можна сподіватися на об’єктивне відтворення реальних історичних подій, з’ясування витоків і масштабів репресій в Україні та її регіонах.
Директор Інституту історії України НАН України академік Валерій Смолій підкреслив, що йдеться про вражаючий творчий доробок величезного авторського колективу — по суті, задіяна була вся Україна. Робота виявилася винятково складною, були і «спади», і «підйоми», але головне полягає в тому, що друком саме цих книг ми започаткували новий напрямок історіографії — дослідження радянської тоталітарної системи. «Історики добре розуміють, — зазначив академік Смолій, — що попереду дуже багато роботи (так, дуже важливим є збирання усних свідчень людей, що пам’ятають тоталітарне лихоліття — адже таких людей щороку стає дедалі менше...). Проте, без сумніву, найважливішим є інше, — зауважив Валерій Андрійович. — Питання фінансового забезпечення досліджень ми рано чи пізно зможемо вирішити; але постає інша, фундаментальна проблема: моральності політиків, суспільства, морально-етичних прав минулих та прийдешніх поколінь. Бо «історична амнезія» є дуже гострою небезпекою для української демократії — саме вона криє в собі загрозу повторення страхіть тоталітаризму».
Петро Тимофійович Тронько в своєму грунтовному виступі акцентував увагу присутніх на тому, що важливим при виконанні Програми «Реабілітовані історією» є не тільки й не стільки формальне відтворення фактів тоталітарних репресій, скільки виявлення повної картини злочинів, їх витоків. Роботи, справді, непочатий край: ще треба видати, як мінімум, 50—60 томів по всіх областях України (отож, в підсумку це буде 100- томна історія!). Тим часом, вже зараз ведеться робота з виявлення імен громадян, які були депортовані під час масових репресій сталінського режиму, особливо у Західній Україні. «Ці та інші напрями нашої роботи, — сказав академік Тронько, — засвідчують, що Програма «Реабілітовані історією» має не лише наукове, а й величезне політичне значення. А справа була зовсім нова, бо ми не мали належного уявлення про масштаби, характер і суть репресій».
І нарешті. Повна відсутність на презентації будь- який представників влади (винятком були голова Житомирської обласної ради Ірина Синявська та народний депутат Лесь Танюк, який, до речі, сказав, що не вважає адекватною історичній правді назву Програми: про яку «реабілітацію» може йтися, коли ми говоримо про долі мільйонів людей, котрі не завинили ні в чому перед Україною?) — краще будь-яких слів свідчила про реальне ставлення нашого «політикуму» до проблеми пам’яті та історичної совісті. Це той випадок, коли справжні пріоритети можна побачити неозброєним оком.
